Німецький письменник Генріх Дік народився в Киргизії та відмінно закінчив юридичний факультет Пермського державного університету, в 1993 році виїхав до Німеччини.
Саме тут він став письменником, здобув визнання, як серед колишньої радянської діаспори, так і серед корінних німці. Нині він – член Спілки письменників Німеччини, автор двох десятків книг німецькою, російською та киргизькою мовами, один з найчитабельніших письменників-емігрантів на Заході.
Організатор та ініціатор багатьох культурно-просвітницьких проектів та видань, в тому числі розрахованих на дітей, лауреат численних літературних нагород. Його твори включено до Хрестоматії літератури російських німців.
Чим підкупляє «мала проза» Генріха Діка? Насамперед іронічно-сатиричною спрямованістю сприйняття колишніх і сьогоднішніх російських та західно-цивілізаційних реалій. До певної міри – це сміх крізь сльози, так знайомий нині багатьом.
А ще – продовженням улюблених нами літературних традицій «беззастережного реалізму»: від Салтикова-Щедріна до Володимира Войновича, а якщо шукати певний відповідник в німецькій сучасній літературі – то це, безумовно, Ервін Штріттматер з його лапідарною новелістикою.
Переклад українською Михайла Каменюка ТОВ «ТВОРИ», Вінниця
РОСІЙСЬКИЙ ДОЩ
Того дня, коли Франц приїхав до Німеччини, дощ лив, як з відра. Він неквапно вийшов з автобуса «Москва–Берлін», примружив сірі з зеленим відблиском очі, насунув на лоба капелюша калмицького виробництва, швидко огледів місцевість і смачно сплюнув на рідну німецьку землю. Більше робити поки що було нічого.
Дощ уперто продовжував поливати асфальт. Одяг на Францові намок, поли капелюша обвисли, але він закляк на місці, наче дощові струмені прицвяхували його до землі.
– Ти б відійшов у затишок, – звернувся до нього бровастий, у тілі чоловік з чорним зонтом у руці. – Всі колишні радянські, як нормальні люди, під навісом стоять, а ти мокнеш.
– Вони вже «колишні», а я іще ні, – повідомив чоловікові Франц. – Я поки що в дорозі…
– Дурниці, ми ж уже приїхали, – здивувався співрозмовник. – Ми ж уже в Німеччині, до тебе що – не дійшло?
– Ні, дощ поки що тут іде російський!
– Ми в Німеччині…Як же дощ може бути російським?
– Це все від інтенсивності залежить, – посміхнувся Франц. – Якщо дощ за комір заливає, значить, він – російський. Якщо мрячить – німецький.
– Ну, ти даєш, – розсміявся чоловік. – Скільки літ на світі живу, а з такою філософією стикаюся уперше. Давай знайомитися чи що… Мене Густавом звати.
– Познайомитися можна, та чи буде з цього толк?
– А який мусить бути толк? – стенув плечима Густав.
– Уся справа в парасолі, – посміхнувся Франц. – Ти ж он під парасолею стоїш.
– Ну то й що?
– А в хороших знайомих парасоля завжди на двох.
– Так це ж моя парасоля, – почав гніватися співрозмовник. – І знову ж таки, тобі ось подобається стояти під російським дощем…
– Але під російським дощем стояти разом завжди веселіше.
– Я зрозумів! Мені, здається, аж тепер дійшло, – аж зареготався Густав, – ми разом будемо мокнути…
Він закрив свою парасолю і став поряд з Францом, але саме тоді дощ з російської стадії перейшов у німецьку.
– Шкода, що злива закінчилася, – зітхнув Густав.
– Не журись, – доброзичливо всміхнувся йому Франц, – я знаю, в Німеччині часто випадають російські дощі.
Густав повернувся лицем до людей, що стояли на автобусній зупинці, з таким повідомленням:
– Ви бачили, бачили, як ми тут удвох мокли?
– Не чіпай їх, – зупинив його Франц, – вони тебе все одно не зрозуміють, бо думають, що вони вже удома… Але ж де у російського німця його домівка?
«ЧОРНА ПАНТЕРА»
Франц з Густавом ще продовжували розмовляти, коли це нарешті до зупинки підкотив двоповерховий автобус. З нього вистрибнула жінка, зодягнена в сіру блузку. Її худі ноги обтягували вузькі чорні штанці, схожі на спортивне трико. Хижі риси обличчя, обрамленого темною гривою волосся, могли б заскочити будь-якого приборкувача тигрів.
– Та це ж Чорна пантера, – здивовано пробурмотів Густав.
– Хто тут переселенці? – звернулася жінка до натовпу.
– Ми – російські німці! – виступив наперед невеличкого зросту чоловічок. – Прошу вас про це пам’ятати.
– Ви – переселенці з параграфом, який ще потрібно визначити, – іронічно всміхнулася Чорна пантера. – Вантажтеся!
Першу частину її репліки мало хто зрозумів, а ось команда вантажитись викликала такий переполох, що купа саквояжів, сумок, рюкзаків, що вивищувалися збоку, майже миттєво розтанула.
– А де твій багаж? – тримаючи в руках два череватих чемодани і важко дихаючи, запитав Густав Франца.
– В мене нічого немає.
– Зовсім нічого?..
– Була торбина та й ту в Москві поцупили. Не речі прикрашають нам шлях, а той смисл, що його ми йому надаємо.
– Не зрозумів!..То, може, мені також слід потурбуватися, щоби й мої чемодани поцупили?
– З цим, здається, ти вже запізнився.
– Ну гаразд, давай вантажитись…
Густав відніс свою поклажу водію автобуса, який весело закинув її в пащу вантажного відділення. А Франц скинув мокру сорочку, ретельно викрутив її і примостився навпроти Чорної пантери. Густав заліз до автобуса останнім, прилаштувався поруч з новим приятелем і, задоволено сплеснувши пухкими долонями, по-російськи мовив:
– Отже, поїхали в нове життя!
– А ти готовий ним замінити старе? – повернувшись до нього, вишкірилась Пантера.
– Диви-но, вона розуміє, – розцвів Густав, штовхнувши ліктем Франца. – Вона з наших…
– Я не з ваших! – пирхнула жінка. – Я з такими, як ти, тлустий, лише працюю.
– Ти чув, як вона мене образила? – запитав товстун Франца.
– Тут потрібен дресирувальник, – спокійно проголосив друг і скинув з голови капелюша калмицького виробництва. – Диким кішкам зазвичай потрібен дресирувальник…
– Ти це про кого? – загарчала Пантера.
– Про кішок, – всміхнувся Франц. – Про чорних кішок… Сподіваюся, ви себе такою не вважаєте?
– А ти вважаєш себе розумником? Запам’ятай: я – полячка! І такі, як я, образ не забувають!
– Я бачив немало товстих і худих полячок в калмицьких степах, – розсміявся Франц. – Я їх випасав – цілий табун… Щоправда, вони, на відміну від деяких, червоної масті…
– Що? – розлютилась Чорна пантера. – Ти образив не мене, а всіх…всіх…поляків! Ви чули? – звернулася вона до решти пасажирів автобуса. – Ви всі будете свідками!
– Правильно, вони всі будуть свідками, – погодився Франц. – Я ж говорив про… корів польської породи. А ви що маєте на увазі?
Автобус затрясло від могутнього реготу.
– Корів він пас… Корів…, – долинало звідусюди. – Корів польської породи…
– Замовкніть, ми вже приїхали! – рикнула, зірвавшись з місця, Чорна пантера. – Встати! Переселенці, з речами на вихід!
НІМЕЦЬ ПІД ПИТАННЯМ
– Твоє діло – труба, – зітхнув Густав, дивлячись на свого друга, який розташувався на ліжку з книжкою в руках. – Але я без тебе нікуди не поїду. Якщо тебе вишлють назад в Росію, двигнемо разом.
– Не квапся мене «трубити», – всміхнувся Франц. – Ми ще поборемося.
– Це все Пантера, хай їй грець, – засмутився товстун. – Вона воду каламутить…
Якраз в цю мить двері відчинилися і до великої кімнати, заставленої двоярусними ліжками, зазирнула жінка в чорному трико. Отруйна посмішка кривила їй губи.
– Франц Безродний, до начальства!
Франц попрямував услід за Чорною пантерою до будинку, біля якого розрослися низькі, акуратно підстрижені кущі. На даху з похиленим димарем розгулювали голуби, яскраве сонце приліпилося до вістря телевізійної антени.
Провівши його до дверей кабінету, жінка прошипіла:
– За тобою знудьгувалися корови, пастух… Повернешся до них.
– Корова – тварина мила, – посміхнувся чоловік. – Чого не скажеш про вас…
Тут двері відчинилися, і Франца запросили увійти. За довгим столом сиділи троє: дві жінки в окулярах з короткими зачісками і губатий чоловік з надмірно видовженим лицем – пан Комарек.
– Франц Безродний, – гугнявим голосом повідомив Комарек членам комісії. – Він – німець під великим питанням.
– Хто ви за національністю? – ламаною російською звернулася до Франца одна з очкариків.
– Якщо вірити паспорту – німець.
– А якщо не вірити? – спитався губатий.
– Тоді я якут, чукча або циган…Вибирайте, що вам більше довподоби.
– А як ви стали німцем по паспорту?
– Допоміг випадок: всі вважали мене за німця.
– А насправді ви хто?
– Примат, що утік із зоопарку. Не вірите – подзвоніть до Москви. Там три дні тому одна тварина утекла.
– Утекла чи ні – ми перевіримо, – зітхнувши, постукав олівцем об стіл Комарек. – Але поки що ми не уповноважені признавати російських приматів переселенцями німецької національності.
– В документах ви вказали, – з нотками співчуття в голосі зауважила другий очкарик, – що ви – сирота… Чи відомо вам щось про батьків?
– Майже нічого. Мене привезли в дитячий будинок з Біблією на німецькій мові. А в ній на титульній сторінці було написано: «Нехай буде благословен день, коли в нас народився син Франц. Адольф і Марія».
– І куди поділась ця Біблія? – запитав чоловік.
– Її поцупили з моїми речами у Москві.
– Отже, навіть цієї Біблії у нього немає, – звернувся Комарек до жінок. – Жодних документів, окрім паспорта, який також, можливо, підроблений. Про німецьку культуру цей «невідомий» має також смутне уявлення. Він володіє німецькою, не заперечую. Цитує по пам’яті Канта, Гегеля, Ніцше, Гете і Шіллера. Людина він освічена, але де ж, панії, знання німецької культури? Де?
– А що ви розумієте під культурою, пане Комарек? – весело розсміявся Франц.
– Не вам зі мною сперечатися… Отож, панії, ваша думка?
– Ми обговоримо це питання без нього, – сказала перша очкаста дама. – В мене підозра, що він…
– Пане Безродний, ви можете йти.
ШПИГУН ПІД ПИТАННЯМ
– Франц! – схвильований і почервонілий Густав, наче розжарений метеор, увірвався до кімнати. – В таборі всі подейкують, що ти російський шпигун.
– Ну й нехай собі балакають, – всміхнувся той. – Від пустопорожніх балачок ще ніхто не порозумнішав.
– А може, ти й справді…теє, як його…шпигун?
– І ти туди само, – з гіркотою вимовив Франц. – Ну то йди до них, іди! А то вони й тебе до цієї організації зарахують.
– Ні! – рішуче заявив товстун. – Я зостанусь з тобою, навіть якщо ти…калмицький шпигун.
З тягучим скрипінням відчинилися двері, друзі повернулися на їх звук. Їх зацікавлено розглядав якийсь років шістдесяти незнайомець з сірим лицем, в сірому костюмі, з туго зав’язаним на жилавій шиї сірим галстуком.
– Хто тут із вас російський шпигун? – запитав сірий незнайомець.
– Якщо вірити чуткам, то я, – одізвався Франц.
– Чудово! Я хотів би з вами погомоніти віч на віч, без свідків.
Густав неохоче вийшов.
– Давайте познайомимося, – сказав гість. – Я – агент «00». А ви під яким номером до нас прибули?
–Під коров’ячим, – відрекомендувався Франц. – Я останніх п’ять років працював пастухом в калмицьких степах…
– Ага, розумію. Це там вас готували до закидання… Чудово росіяни працюють, ретельно готують своїх агентів. І багато чого ви там навчилися?
– Так, багато. Два місяці вивчав тактику доїння, три тижні стратегію покриття…Але з цим в моєму табуні виникли ускладнення, бик виявився слабким, без хорошої ерекції.
– Тактика доїння… Це, як на мене, – тактика допиту, а під стратегією покриття ви, вочевидь, розумієте стратегію прикриття агентів… А під ерекцією? Що ви розумієте під ерекцією? Однак, цікава у вас в Росії термінологія – з сільського господарства. Нам треба перейняти цей досвід.
– Переймайте! – милостиво дозволив Франц. – Але будьте обережні, не нашкодьте новонародженим телятам, а то вони всі у вас передохнуть.
– І з яким завданням ви до нас прибули?
– Стати повноцінним, так би мовити, стопроцентним німцем.
– Все ясно. Значить, вас хотіли у нас «законсервувати» і використати, якщо в цьому виникне необхідність…
– Ну, консервувати мене я не дозволю нікому, – остаточно розвеселився Франц. – Чи не хотіли б ви, пане німецький шпигун, випити зі мною калмицького чаю?
– Чаю?.. А я чув, що російські розвідники п’ють виключно горілку.
– Брехні!.. Такі розвідники, як я, п’ють виключно чай.
– Ну гаразд! Чай то чай! А тепер перейдімо до діла. Я вам – гроші, ви мені – відомості про вашу агентуру в Німеччині і Росії.
– Від грошей я не відмовлюся, а ось родичів у мене ні в Німеччині, ні в Росії немає.
– Якщо ви не брешете, а я по ваших очах бачу, що не брешете… То ви для нас абсолютно не потрібна людина.
– Ну то й чудово! Значить, чаю ви також не скуштуєте.
– Ні. Я не ганяю чаї з непотрібними людьми.
– А я п’ю чай навіть з такими.
– Гаразд! Ми зрозуміли один одного. Я доповім, кому слід, що ви – шпигун під великим питанням.
– Я в цьому ніколи не сумнівався. Заходьте іще. Побесідуємо про корів, биків і ерекцію… У вас, як мені здається, вже є з нею проблеми…
– Вас це не стосується! – гнівно скривився старий в сірому. – Я вам не бик, абись ви тут ставили мені діагнози. Треба ж, ці телепні з приймальної комісії звичайного пастуха прийняли за російського шпигуна!.. Теж мені, компетентність!..
БЕЗРІДНА ОСОБА
Наступного дня Франца запросили до головного корпусу для остаточної співбесіди. Густав, на ходу боксуючи з уявним суперником, пішов з ним.
– Ми сьогодні їм покажемо, – казав він. – Нехай вони спробують нас обидвох, чистокровних німців, вислати назад!
Жовте, наче спілий лимон, сонце, яке знову приліпилося до вістря антени, весело й невимушено освітлювало обнесений високою стіною табір для переселенців.
– Тобі туди не можна, – впускаючи Франца до кабінету, заявила Густаву Чорна пантера, що пантрувала двері. Але товстун, рішуче й акуратно відсунувши лихе створіння вбік, пройшов услід за приятелем.
За столом обабіч вікна сиділи ті ж очкасті пані та німецький шпигун сірої масті. Комарек міряв кроками кімнату.
– А вам що тут потрібно?! – сердито запитав він Густава.
– Те ж саме, що й вам, – з викликом відповів той. – Я хочу бути присутнім при розмові.
– Це не можливо. Ми – офіційні особи. А які повноваження у вас?
– Щонайвищі! – постукавши себе могутньою рукою по грудях, вигукнув Густав. – Франц – мій приятель! Ми обидва – російські німці!
– Гаразд, нехай зостається, – промимрила перший очкарик. – Одним російським німцем більше, одним менше… взагалі… – і, заплутавшись в словах, замовкла, а потім оголосила: – В цілому, яка різниця.
– А цей – також шпигун? – поцікавився чоловік в сірому.
– Цей? – здивувався Комарек. – Він комбайнер, ударник колгоспної праці.
– Давайте приступимо до справи, – поквапила присутніх другий очкарик. – Панове, незабаром сніданок.
– Гаразд! – Комарек зупинився навпроти Франца. – Пане Безродний, ми востаннє запитуємо: чи маєте ви документи, які підтверджували б, що ви – німець?
– Але в мене також немає документів, – посміхнувся Франц, – які підтверджували б, що я – не німець.
– Саме так. Ви – ніхто і ніщо. Ми вчора розмовляли з колегами із Росії. Вони про вас також нічого не знають. Ніколи вас не бачили і корів з вами не пасли.
– Значить, я – живий покійник? І мене можна хоронити.
– Похорони – дороге задоволення, – зітхнула перший очкарик. – Живих людей хоронити заборонено. Тому ми вирішили признати вас безрідною особою з калмицьких степів і на цій підставі видати документ, що засвідчує ваше безрідне минуле і безрідне теперішнє.
– Так ви все ж таки признали його російським німцем?! – пожвавішав Густав.
– Так! – урочисто промовив Комарек. – Одним безрідним більше, одним менше… в цілому… яка різниця.
Друзі нарешті вийшли на вулицю. Франц натяг на голову все того ж поношеного капелюша, єдину річ, котра в його гардеробі, судячи з бірки, не була безрідною, сумно посміхнувся і смачно сплюнув на рідну німецьку землю.
Більше зайнятись було нічим.
Генріх Дік, Німеччина, спеціально для видання sknews.net
