Пенсія – не вирок, а вік нових можливостей

ОСОБИСТІСТЬ. Кожен по-своєму уявляє вихід на заслужений відпочинок. Для когось це скоріше звучить, як вирок, проте є й такі, хто розцінює «за шістдесят» як вік нових можливостей.

Василь Глушко з Кобижчі, що на Чернігівщині, саме з виходом на пенсію відкрив для себе нові горизонти: почав складати вірші, писати картини, організував на сільському подвір’ї справжнісінький сад троянд і присягається, що вивів новий сорт винограду, який лишилося тільки запатентувати. Василь Іванович залюбки балує місцеву дітвору соковитим урожаєм із власного саду і легко дасть фору зарозумілим юнакам, віджимаючись на одній руці.

У 15 років пішов працювати у ботанічний сад

Василь ріс у звичайній сільській родині. У матері були проблеми з серцем, тож змушена була покинути роботу в колгоспі, а батько на транспорті працював. Після війни почав випивати. Грошей було обмаль, тож хлопець змушений був йти працювати, навіть не закінчивши школу.

«У мами була друга група інвалідності. Не раз втрачала свідомість, як піч топила, – згадує Василь Іванович, гортаючи старі світлини. – Ми з сестрою дуже переживали… Батьківської мізерної зарплати геть не вистачало, і я, не роздумуючи, поїхав працювати сезонним робітником до ботанічного саду. Моя трудова починається з 1968-го року. Тоді мені було п'ятнадцять».

Маленька Голландія на сільському подвір’ї

Наш герой і досі з особливим трепетом згадує різнокольорове море голландських тюльпанів і величезні килими червоно-жовтих троянд, за якими доглядав ще підлітком. Хоча, відверто кажучи, особливо за цим не сумує. Бо створив на сільському подвір’ї власну маленьку Голландію.

Квіткова колекція налічує з півтисячі тюльпанів і півсотні кущів троянд. Тюльпани починають зачаровувати вже з березня. Квіти відрізняються не лише кольором, а й формою пелюсток, кількістю бутонів на одній стеблині.

«Для мене це – щастя. У квіти я закохався ще хлопчиною. Хоча дехто вважає, що це жіноча справа. Але мені байдуже. Коли квітне мій сад, я наповнююся енергією на весь рік».

На думку Василя Івановича, квіти можуть передати думки й почуття, коли у важливий момент не знайдеться потрібних слів. З не меншою пристрастю розповідає господар про фруктові дерева, які не лише висаджує і доглядає за ними, а й уміє правильно прищеплювати. Для свого саду вибирав сорти, щоб гарно плодоносили.

«Маю по 28 сортів яблунь і винограду, 11 сортів груш, персики, нектарин і навіть ківі, яке, до речі, теж плодоносить. Мені знайомі кажуть, мовляв, Василю, час вже бізнесом зайнятися. А мене це не цікавить. Я пригощаю всіх дарами природи, і це приносить мені неабияке задоволення. Відрами виношу на дитячий майданчик, де найбільше збирається дітвори, і тішуся з того, як малеча радіє, смакуючи фруктами з мого саду. До речі, я вивів власний сорт винограду. Лишилося його запатентувати. Люблю експериментувати», – посміхається мій співбесідник.

Почав з дверей, а дійшов до… залізничних вагонів

Пересічний громадянин, який їздить потягом, на залізниці бачить касира, провідника, часом машиніста, оглядача, який обстукує колеса під час зупинки… Та і все врешті-решт. Тисячі інших залізничників йому на очі не потрапляють. Ми навіть не задумуємося, що вагони хтось ремонтує, що рейки зношуються, тому їх треба міняти, що хтось лагодить контактну мережу і мережу зв’язку…

Професія столяра вагоноремонтного заводу – теж не на виду, але дуже важлива. Особливо, якщо столяр відповідає за гальма у вагонах, як наш герой Василь Глушко. 44 роки свого життя чоловік присвятив Дарницькому вагоноремонтному заводу.

Працював столяром, майстром, бригадиром. Його цінували як найвідповідальнішого працівника. І знали: якщо за справу береться дядя Вася – проколів не буде. За сумлінну працю, творчу ініціативу та вагомий внесок у розвиток залізничного транспорту України у 2008 році нагороджений знаком «Почесний працівник транспорту України». А вже за рік Василя Івановича нагородили Почесною грамотою Кабінету Міністрів України «За вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку залізничного транспорту, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм».

«Дякувати Богу, руки у мене на правильному місці. Ще у дев’ятому класі я власноруч вдома зробив перші фільончасті двері, – хвалиться чоловік. – Любив різьблення по дереву. У шістнадцять років я пішов працювати в цех з підготовки вагонів у ремонт, підсобним робітником. Вже за місяць мене перевели учнем столяра – бачили, як я швидко вчуся. Проте невдовзі призвали в армію. Служив у військах стратегічного призначення. Звідти знову повернувся на завод, де працював все життя. Мабуть, і зараз працював би, якби серце не прихопило. Після серцевого нападу було тривале лікування і вихід на заслужений відпочинок. Але я для себе одразу вирішив, що сидіти склавши руки і чекати смерті не збираюся. Бо пенсія – це не вирок. Цей час насправді відкриває нові можливості».

На пенсії почав писати вірші і взявся за пензель

Василь Іванович – митець-аматор. Цьому ремеслу він ніколи не вчився. Любив, правда, малювати ще у школі, але цілеспрямовано не займався художньою діяльністю. Лише час від часу приходило натхнення, тоді й брався за пензель.

З виходом на заслужений відпочинок свій вільний час – особливо, коли сад спить, – проводить за написанням картин. А ще кобижчанець почав складати вірші. Це до нього прийшло після серцевого нападу, – переконаний наш герой.

«Я потроху малював, але ніколи не писав віршів. Хоча поезію дуже люблю. Закоханий у поетичне слово Шевченка, Лесі Українки, Франка. Це правдолюби! Їхня творчість – неоціненне багатство українського народу. Кожна строфа поетів – наче пророцтво. Твори цих великих Людей були, є і завжди будуть актуальними для нашої країни. Тому їхні портрети для мене особливі. Я їх писав з неабияким трепетом. Ось цей портрет Лесі Українки написав спеціально для Ади Роговцевої, – показує пенсіонер. – Я особисто з нею знайомий. Дуже поважаю її життєву позицію. До речі, коли серце прихопило, прозріння якесь у мені відбулося (посміхається, – Авт.). Почав писати вірші. Тепер у мене є свій особистий щоденник для поетичних рядків. Про український народ пишу, про його катів, про рідне село і про матір, яку часто згадую. Словом, коли яке натхнення».

Василь Іванович живе сам, але часто до нього навідується дружина Галина Олексіївна, яка нині мешкає у доньки, допомагає з онучкою. Є у нашого героя дві доньки – Марина й Аліна, а ще дві онучки – Настя і Діана. Як зберуться у дідовому квітнику – великий дім, який самостійно збудував господар, наповнюється турботою і добротою, дзвінким сміхом і теплом…