Осінь — час тривоги і надії, сподівання на завершення найтрагічнішої сторінки в сьогоднішній історії України — війни...
Осанна осені!
«Осанна» — це біблійне, урочистий молитовний вигук. І це рядок з одного з віршів Ліни Костенко: «Осанна осені, о сум! Осанна.» В поезії Ліни Василівни — цілий гімн осені. Та й загалом у світовій поезії.
Осінь — час садіння дерев. І саме восени саджати найкраще. Я їх на віку посадив безліч. І днями — знову, над ставком. Берези. Улюблене дерево, може, що народився у День Берези, 24 червня. А мій старший онук Артем народився якраз восени: 24 жовтня йому буде 26.
Осінь — час обжинків на всьому, що дарує земля, від останнього зерна до яблук. Осінь — час вдячності за все оце. Час мудрості, спокою, а якщо й тривоги за прийдешні холоди — у природі і суспільстві, то водночас і надій на нове тепло.
Осінь «нового сезону»
Звісно ж, театрального. Але й політичного — у нас уже усталилася ця термінологія. І від того, що політика у нас багато позичила з шоу-бізнесу. І від того, що повертаються з вирію, з Мальдів, Багам, Канар, наші політики, у тому числі народні обранці, депутати парламенту. Донедавна — з вирію довжелезних парламентських канікул, відпусток — як у шахтарів чи металургів. Правда, нова Рада поки що обійшлася без цього і демонструє небачену працьовитість.
Осінь — час тривоги і надії, сподівання на завершення найтрагічнішої сторінки в сьогоднішній історії України — війни. Винятково цій війні в центрі Європи, війні, що стосується всього людства, присвятив днями свій виступ на Генеральній Асамблеї ООН у Нью-Йорку президент України Володимир Зеленський. Тому, як ми спільно зі світом маємо завершити цю війну, повернути Україні окуповану частину Донбасу і окупований Крим.
Ця трагедія війни і окупації триває 6-й рік. 5 вересня 2014 року було підписано перші Мінські угоди про завершення війни на Донбасі і відновлення цілісності України. 12 лютого 2015 року ці Угоди були затверджені главами чотирьох найбільших держав Європи — Німеччини, Франції, України, Росії. Вони не виконані по сьогодні. І вкотре нині — наша осіння надія на нову зустріч глав цих держав, на те, що нарешті до нас прийде мир, і Україна буде єдина, цілісна.
Але для цього потрібна і бодай елементарна консолідація нашого українського суспільства. Бо саме це — основа міцності країни. Не тільки і, може, не стільки в сенсі військовому, економічному, а саме суспільному.
На жаль, до цього ще далеко в нашому розхристаному суспільному просторі. Де засоби масової інформації часто нагадують засоби масової дезінформації. Де гуляє напівправда, чвертьправда і правдоподібність. Де не гребують відвертою брехнею, для якої віднедавна лукаво стали вживати англомовний термін «фейки».
А ще у нас чомусь так поширилася психологія, мода на бідкання, причитання, сичання.
Осінь бідкання
Найбільш інтелігентне, як і належить, бідкання в інтелектуальній царині, у сфері літератури, мистецтва. Картина малюється доволі реальна, сумна. От тільки з пошуком її причин, а тим паче шляхів поліпшення — туман.
Ось оприлюднив свої роздуми відомий митець, народний артист України, поет, композитор, співак Анатолій Матвійчук.
Назва статті Матвійчука — «Щастя для вовків». Це відгук на недавній щорічний Міжнародний Ялтинський форум у Києві, девіз якого був «Щастя зараз». Анатолій Матвійчук називає форум, тобто загалом нашу суспільну ситуацію, «щастям для вовків», доволі переконливо ілюструючи це нищенням справжньої, талановитої української культури.
Все вірно щодо констатації. А ось щодо причин? Винні олігархи. Вони окупували, прихватизували український інформаційний простір. Цитата: «Сьогодні народи контролюються через інформаційний простір — телеканали і радіостанції. Тому вони скупили їх оптом і вроздріб. Через них вони визначають, кому бути зіркою, а кому скніти в невідомості. Кого зробити лідерами громадської думки, а кого ізолювати від активного інформаційного простору.»
Ось наступне звинувачення олігархам: «Це ви всі разом за два десятиліття побудували таку Україну — знищили будь-які моральні засади народу, нав`язали йому фальшиві цінності, розтлили і розбестили молодь, виростивши ціле покоління людей без культурного та історичного коріння.»
Ще одна констатація про наше суспільство: в ньому «немає жодної потужної політичної сили, яка могла б на ідейному і моральному рівні протистояти цьому всевладдю олігархів».
І ще одне звинувачення олігархам: «ви зачистили весь інформаційний простір від національних партій і патріотичних рухів».
Про наші «національні партії і патріотичні рухи», про те, хто їх «зачистив» і витіснив з інформаційного простору — трохи далі. Зараз же варто зазначити, що в цій сумній картині Матвійчук не звинувачує нову владу, принаймні, ЛИШЕ нову владу, а констатує те, що діялося у нас вже не одне десятиліття.
Як і ще один відомий митець — Антін Мухарський. І це спільне в їхніх текстах. Тільки Мухарський у своєму дописі «Україна зникає тихо» малює менш розпачливу картину у нашому шоу-бізнесі. Може, ще тому, що, попри все, робить цікаві, патріотичні мистецькі проекти.
Бідкання розпачу
Ще одна представниця інтелектуальної еліти — поетеса Наталія Дзюбенко-Мейс. Її допис в Інтернеті «Як жити в меншості» — уже ширшої тематики, ніж література, мистецтво. Це загалом про наше сьогоднішнє суспільство.
І це уже не просто бідкання, а розпач. Причина — новообрана влада, яку авторка не сприймає. А основні претензії — до народу, що обрав цю владу Поетеса не може второпати, як люди могли так голосувати? Цитата: «Приголомшили, бо не розумію».
Але невже розумна людина цього не розуміє? Того, що не є чимось новим, а що було у нас всі ці останні десятиліття, уже в новій Україні. Це голосування «проти».
Днями в Чернігові був Олесь Доній, відомий політик, громадський діяч, історик, депутат двох скликань парламенту (2007 — 2014 рр.). Він презентував у Центральній міській бібліотеці ім. Коцюбинського книгу «Трансформація української національної ідеї», співавторами якої разом з Донієм є Роман Кудлай і Павло Гай-Нижник. В коментарі телебаченню Доній висловив цікаву думку: нашою проблемою є не стільки брак серйозних політиків, громадських діячів, як брак ідей.
Варто нагадати, що саме Олесь Доній був організатором знаменитої студентської «Революції на граніті» осені 1990 року, студентського голодування в центрі столиці. На тому таки Майдані Незалежності, який пізніше став МАЙДАНОМ двох революцій — Помаранчевої і Гідності. Тоді, у 1990-му, у цього суспільного протесту була чітка ідея: за Незалежну Україну, за демократію, тобто ліквідацію тоталітарного комуно-радянського режиму, вихід з СРСР. А тепер гляньмо на дві наступні революції.
Перший Майдан, Помаранчева революція, був не стільки за Ющенка і нову команду, як проти 10-річної системи, яка породила олігархат. Не стільки за Ющенка — не тому, що щось таке знали чи передбачали з наступних 5-ти років. Насамперед, ті ганебні кількарічні чвари переможців цього Майдану, які й призвели до реваншу регіоналів, їхньої зради України, і врешті до війни і втрати територій.
На другому Майдані теж стояли не стільки «за» Порошенка і його команду, як «проти», відомо, кого — абсолютно антиукраїнської влади. Не тому голосували не так за Порошенка і «іже з ним», що вважали їх чимось поганим, а це було протестне голосування. Адже, знов таки, хто тоді знав чи міг передбачити те, що постане в наступні 5 років?
То що нового у тому, що на обох цьогорічних виборах люди голосували не так «за», як «проти».
Наталія Дзюбенко-Мейс шукає відповідь на запитання «Як жити у меншості?» Ось вона у неї: треба просто «скромно» (цитата) «Розуміти, що за тобою правда».
Не більше, не менше. Спробувати зрозуміти «більшість», тим паче, спробувати бути, жити з більшістю свого ж народу? Ну, це для еліти, обраних — не достойно.
Між тим, про цю нашу еліту теж є що сказати. Трохи далі.
Бідкання сичанням
Крім інтелігентного бідкання і причитання, є й менш інтелігентне. У форматі сичання. Звісно ж, на нову владу. А якщо точніше, на людей, які посміли її обрати.
Типовий приклад — великий текст львівського журналіста Остапа Дроздова «28 років – коту під хвіст… Сян і Дон не брати… Так, співмешканці комуналки дяді Сталіна…»
40-річний Остап Дроздов — багаторічний ведучий телеканалу ZIK, доволі слизького ще й до того, як канал цього року купив нардеп Тарас Козак, з партії колишніх регіоналів, нині перелицьованих у партію «Опозиційна платформа — За життя». Дроздов, правда, призупинив там свою авторську програму (чи, може, його призупинили), але з каналу, наскільки відомо, не пішов. Та й вся позиція Дроздова останніх 5-ти років така, що і патріоти, і суперпатріоти навряд чи зарахують його до своїх.
Така от, у своїй статті Дроздов малює сумну, а то й просто розпачливу картину нашої української дійсності. Істини ради, він не каже, що це народилося ось зараз, сьогодні, навпаки — це картина за всі 28 років незалежності, що видно вже з самого заголовка статті. Ну, а тепер країну просто «добивають» — цьогорічним вибором на виборах.
І, як і у Дзюбенко-Мейс, повне спантеличення — як це люди могли отак проголосувати? Відповідь пропонується доволі проста: це отакі нікчемні люди. Цитата з Дроздова: «Коли в ефірі «1+1» я назвав усіх цих людей плебеями, на мене трошки образились. Плебей – це термін із древньоримського права, що означає «вільні, але незнатні люди». Мою країну населяють вільні, але незнатні люди. Неосвічені. Примітивні».
Ось така позиція патриція, знатного, освіченого і не примітивного представника еліти.
Але що тут говорити про нього, коли в чернігівському Інтернеті і навіч, прямою мовою, я не раз чув від своїх знайомих, нормальних освічених людей і таке визначення цих виборців: «Бидло. Тупиці. Чернь».
Хочу публічно запитати у цих елітних: а, власне, хто ти такий, щоб отак називати нормальних, освічених людей, котрі голосували інакше, ніж ти? Людей, яких знаю особисто, давно, які є не меншими патріотами, ніж «елітні». А, може, й більшими, якщо придивитися до нашої так званої «національної еліти».
Хто б казав, хто б мовчав
Тепер повернімося до статті Анатолія Матвійчука. До його вердикту, хто ж винен? Винні олігархи, які окупували наш медіа-простір, зачистили його від національних партій і рухів. Спасибі, що автор ще не говорить, що олігархи зачистили не лише «інформаційний простір», а й загалом країну від цих партій і рухів. Бо вона таки ж зачищена від них, адже ці потужні колись національно-демократичні сили нині просто на узбіччі суспільного життя.
Матвійчук правий, коли звинувачує олігархів. Але оскільки більше винних не називає, то навряд чи правильно буде звинувачувати ЛИШЕ олігархів. Насамперед, винні самі ці демократичні сили, персонально так звана еліта. Саме вони розвалили все, і на місцевому, і на всеукраїнському рівні, — свої ж партії, рухи, громадянський сектор, свою ж пресу, друковану, бо за електронну — радіо і телебачення і не бралися.
То як треба тепер сприймати бідкання, причитання, сичання, а головне мудрі проповіді (без іронії, справді мудрі) цієї так званої еліти?
Відповідь шукайте самі. Осінь якраз спонукає до спокійних роздумів.
Петро Антоненко,
редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів
