5 серпня моєму давньому другові і колезі, відомому українському письменникові Олегові Гончаренку виповнюється шістдесят років…
Чесно сказати, не віриться: наче ж зовсім недавно все тільки починалося для мого покоління, а ось уже й настає Божа осінь – час рахувати здобутки і робити висновки. Та, знаєте, озираюсь назад, і мені ні за кого з Людей Душі Моєї не соромно.
«Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою…» – ніби про них сказав наш Провісник і Кобзар. Що ж до Олега, думається мені, сказане можна помножити на два, або й на три.
Ну, справді, бути українцем і поетом в зросійщеному, зчужілому Мелітополі – це ж зовсім не те саме, що, скажімо, бути ними ж у Івано-Франківську чи навіть у Чернігові. Все життя відгарувати робітником… І при тому написати більше тридцяти книжок поезії, прози, публіцистики! Тільки літературних премій, українських та міжнародних, за ним аж двадцять одна! А ще ж ним майже не виставляється на показ, не висвітлюється навіть в «автобіографіях» журналістика, краєзнавство, літературна критика, перекладацька діяльність, творчість самодіяльного художника – те просто робиться… та й усе.
Але ж скільки вже зроблено! На два життя – не менше. А ще за Олегом – багаторічне волонтерство, поїздки в АТО, загибель під Донецьком племінника і похресника Богдана, рання і нагла смерть через те двох молодших братів і батька (за один рік!) та власний інсульт, як наслідок. Але хто б здався?
Нащадок запорожців Задунайської Січі, що повернулися в Україну і підняли, оживили колись дикий таврійський Степ, є він, існує – живе! І, надіюся, ще довго буде жити і творити – цей народний філософ і Мудрий Сторож, заради України, яку любить він жертовно, заради людей (а якби ви знали, як їх багато!), котрі люблять його.
«Люди – мій виток, моє багатство, моя надія!» – мабуть, тому завжди й зазначає Гончаренко.
Представляючи нашим добрим читачам добірку його живих, жахких поезій, хочу ще раз щиросердно привітати поета й добродія зі славним ювілеєм та побажати йому наснаги і натхнення, фарту і гарту, нових звитяг та перемог! Божого захисту тобі, дорогий пане-брате!
Сергій Дзюба
Олег Гончаренко
САГА ПРО БІЛУ СТІНУ
САГА ПРО БІЛУ СТІНУ
Змурував батько білу стіну –
стала тлом винограду й світлинам,
бо воно ж, як іти у світи нам
чи в свята, чи ізнов на війну
всяк в ясу причілкову ставав
і чекав смирно «вильоту пташки».
Всіх і досі побачить неважко…
Всі і досі всміхаються вам…
Мати хату вдягнувши в сніги
(у нас досі ще біляться села),
посадила «святу Ізабеллу»,
щоб далось Великодням снаги.
Будували для пам’яті схрон,
та й добром не обманиш природу:
усе менше там образів Роду,
усе більше нуртуючих грон…
Відсміялись, розвіялись десь
і забули, що Рід – Первооптах же!
Я – один… Коли туга наляже,
прибігає, бува, «братський пес»…
Ще з негодами міряюсь силами…
Й сподіваюсь, що істин сягну…
Й п’ю червоне вино і вину
під стіною, незаймано білою…
* * *
Начало книги – то гірке вино,
дарунок – тим, хто спізнюється пити,
чи тим, хто згоден спрагу був терпіти,
перехрестившись і сказавши: «Так дано…»
Чому, скажіть, свята не для поетів?
Чому ж ми спізнюємось завжди на свята?!
Приходимо, коли уже й світа,
коли й вінки вже пущено по Леті,
і відбулись польоти наяву?!
Замість вина нам наливають брагу,
благословивши на похмілля й спрагу,
на муку й неприкаяність нову.
Начало книги – то страшна провина:
началом книги біль наш воскреса!
Нам свято буде, коли тихо Україна
над нами (стихлими…) нахилить небеса.
ДАЛЕКИЙ ПЕЙЗАЖ
Летіла аж з Литви розлючена зима,
та крила віднялись – тепер піхцем ітиме…
Немало на шляху чого іще злама,
окрім пейзажних див осіннього інтиму.
Морози розірвуть знов «золоте кільце».
Та Вічності хіба страх так багато важить?
«Минає все… Мине, забудеться і це!» –
не мудрі й не царі знов скажуть, як зав’яжуть.
Зима – ще той фанат батальних панорам…
Милуйся палом цим, згоряючи од грипу!
А і жадалось їй, аби ти помирав, –
щоб тіні на чолі могли хоч ласти гріти.
І дім твій, і твій сад горять, мов Карфаген…
У срібному вогні бліда імріє постать…
Шукай людей, хоч ти – «ніякий» Діоген,
бо і зотлієш так, в лихі утавши пости!
* * *
Немає ні прихистку і ні родини
у тих, хто даремно розтринькав Мету,
у тих, хто зневажив в собі Людину,
у тих, хто у вибору віщу годину
був, замість боріння, обрав самоту.
Нічого таких не чекає, не кличе.
Нема ні зірок таким, ні терен.
Що можуть? У схронах десь скніти вічно,
дурним сибаритам плювати в обличчя
і суті шукати... із ліхтарем.
Мій друже, хіба ми старці з тобою,
хіба нам не личить це щастя Митця –
родити дітей, не цуратися бою,
в майбутнє росою іти й травою
та хліб свій ростити у поті лиця?
Лиш крилами не скаламутиш воду.
Лиш віра надію не відбира.
Хто ж ницо «чекає свою нагоду»
і в злі «зберігає свою свободу», –
раб смерті своєї й рабом помира.
«Тіла наші – їжа гидкої черви»?
Хто думав отак, – в іпостасі і смерк цій,
завжди пригинаючись нижче трави.
Хто зрадив майбутнє, – не мав голови.
Хто зрадив минуле, – не мав і серця.
Так, справді, коротке людське життя, –
оцю аксіому я визнати мушу.
Але, якщо жив ти отут до пуття,
то, навіть пішовши у небуття,
навіки залишиш ще людям душу.
ДИВОВИЖНЕ ПРО ПОЕТА
Визнаю й признаюсь, що придумав і море, і лебедя,
і коня, і вогонь, і кохану, і степ, і траву…
Все то – несамохіть: лиш звучати навчився ще ледве я,
оживали слова й матеріли у суть наяву.
Із якихось незнаних, прихованих досі ще матриць
проявлялося зримо у світі живе й неживе!
Я тоді був титаном, й до сьомого неба аж мав зріст.
А тепер я – Вода, яка греблі і гори тут рве.
Ви мене боїтесь… Та п’єте мою душу і очі!
Та у мене вдивляєтесь, щоб осягнути себе!
Я боюсь ваших рук, і жертовних подачок не хочу, –
ваше вміння любити ще й нині на зраду слабе –
на жадання скривавити срібло мойого потоку,
на жадання всотати для завтрашніх воєн снаги.
Я боюся зболітись і стати Вселенським Потопом!
Я боюся покинути знову свої береги!
Я вас, люди, люблю! Мені хочеться вашого злету!
Ви – єдині, кого проявив своїм словом не я:
ви явили мене – цього дивного світу поета.
Ви – надія моя. Ви – жура непогасна моя.
Я течу і співаю вам… Ви вперто чините зле Воді…
Та зі співу мого ще начуєте віру нову!
Це для вас на майбуть я придумав і море, і лебедя,
і коня, і вогонь, і кохану, і степ, і траву!
НІКОЛИ БІЛЬШЕ?
В началі-начал почалася війна
і триває, безжальна, й досі.
Міняє назви, але не мина…
Господь говорив тьми разів уже: «Досить!».
Так, Господь зупиняв і біду, і орду,
але в іншому місці з’являвся фюрер,
й, добираючи хижості на ходу,
він, під схвальне дзявкання придворних фурій,
проголошував «Ordnung», «Blickrig», і «Aljarm».
Й на ристалищах гинули юні Поети
для забави хамла та екстазу лярв…
Й на ристалищах гинули Гречкосії,
Музиканти, Священики, Ремісники…
Затихало потому. Ховалось в Росії
чи деінде ще. Й знов розгорялось таки!
І, як завжди, котилося в Україну,
наче більш воювати не було і де.
Ось тче мати-голубка вже саван сину…
Ніч сумотна запала, згасивши день…
Зазираю в Безодню – не видно дна!
Тоне серце у смертному безголоссі!
У началі-начал почалася війна
і триває, (триває!!!) й досі.
* * *
Я випущу серце своє на свободу,
ще поки на цвинтарі – «проводи».
Казали, що Роду нема переводу,
а ось вже іду цариною біди –
окровками суті «останньої Січі»,
сумотними п’ядями злої весни.
Тут очі випалюють дивні «наріччя»
на помниках болю, журби і вини.
Розлючені літери жалять, як оси…
І вітер аж стогне, мов кинутий кінь…
Історія – «Соня дзвінкоголоса»
співає «Причинну» над терням гробків.
Коня зупиняє (чи вітер?) і гриву
сльозами зарошує… і відпуска,
ревнива така і пре чесна така…
Що досі стояло похило і криво –
хрести (!) мов рівняються в мертвім строю.
І мов оживають діди за хрестами.
В багнюці козацького смертного стану
втонувши по крила, я, смерклий, стою.
Куди ж бо себе й свою тугу подіти?!
…Та враз опритомнюю. Й злу ще на зло,
йду геть: озивається Рідне Село,
яке ще належиться теж зрозуміти…
ПРАМАТІР
Крізь віки вона дивиться просто в очі…
Ти обличчя й у нелині не сховаєш:
і думки твої рвані – слова її ж,
сказані-гублені в простори вовчі.
Ти жодного разу її не бачив,
хоч крався, бувало, у Прав, мов тигр,
саме для того, щоб ця Праматір
запестила рани – «остачі собачі».
Ти – із сьогодення. Вона – з минулого.
Де ще, крім майбутнього, вам зустрітись?
Та приходили різні… Аж світ од рим тис…
Дивилися скрушно й зітхали: «Ну його!
Такому у Музи іди не йди –
все одно будеш довіку другою!
Він же й любов, бач, сприймає наругою
і вже сахається од Води!
Його гуманніше пристрелити…»
І кожна сердечно по кулі – в серце!
Лірично згадуєш так тепер це,
коли вже настало і зле «бистре літо».
Тепер ти, зрікшись дурних «таїн»,
вдивляючись у Вогонь,
молишся (аж заквітають не-весни!):
«Україно-Маріє! Царице Небесна!
замов слово перед Сином своїм
за сина свого…»
МИСЛІ «СВЯТКОВОГО» БЕЗСОННЯ
Сичать знов: «Празник! Нас не дражни ним,
бо історія-мама тебе прокляне!»
Мої два діди і два діди дружини,
спіть, вої, спокійно й пробачте мене.
От не танцюється на кістках
навіть сакральних, розмножених «відиками»…
Кров’ю мені Великодній піст пах
та й досі той дух ніяк не видихаю!
Прокидаюсь од рипу хрипких мостин
мосту на котрому час рве баяни
і ниє гидотно, мов піп-москвин,
трохи – розстрига, а трохи – п’яний...
Скільки ж було вже таких-от діб?!
Хвилини безсоння – і свідки, й слідчі!
Сьогодні ж прийшов ще й Рогозяний Дід,
старий кошовий Задунайської Січі:
«Дев’яте травня – запорожжя смерть…
Ти хоч на могилу плюнув Гладкого?
Як він там тепер цей проклятий смерд,
заклякнувши в камені – без нікого?»…
То кому гріють душу такі «маї»?!
В Небесах йдуть – ховаються в Божі Ниви
і два діди дружини і два мої,
і Рогозяний Дід, і мільйони – за ними…
ГОНЧАРІВНА
«…Хочете ще розповім вам старИну
про Красницю чи Козака Мамаригу?
Я часто, буває, думками рину
у даль, де вмерзли зірки у кригу,
де в травах ріки течуть незримі,
в яких не риби живуть – птахи,
котрі підспівують кожній римі
й сльозинці, згубленій на шляхи…
Колись було, що й любові – море,
таке, що зайдеш – і назавжди!
Мабуть, і я вже забуду скоро
Семирамиди-куми сади,
повні святої снаги невидимої
до світотворіння й творіння дітей.
Дурні мене називають «відьмою»…
Не знаю, чи їм проститься те й…
Всі, хто мене ображав, здохли
(Господь їх, неначе непотріб, прибрав).
Я житиму навіть не знаю – доки:
у мене в цім світі ще бездна справ.
І брат Ісус колись говорив нам…» –
на півслові розхлюпавши віщу суть,
посміхається Всесвіту Гончарівна,
задивляється знову крізь Вічність в Майбуть.
* * *
Я часто вдивляюсь в засмучені далі,
хоч Простір уже відвертає обличчя.
Здається мені, що мене досі кличе
луна не почутої світом печалі
(а інша, й не знаю, ще бозна яка є?), –
печаль цю митці називають «земною»…
Див сім-пар-нечистих чекає зі мною.
Див сім-пар-пречистих зі мною чекає.
Ми довго ішли. Ми жадали Потопу.
Стерня нас терзала. Нас мучила спрага.
Герої вселенського ареопагу –
Господні поети, Господні холопи.
Ох, скільки ж в путі учинили добра ми!
А все, як було, так і є по сю пору…
Звичайно ж, я вмію будити собори,
але не навчився в них в’ємлювать храми.
Що ж, так, я старію! Вже й ті, що зі мною,
спокійно і мудро вдивляються в тишу.
Тож стало безпечніше, легше, простіше:
ніхто вже не заздрить безсилому Ною.
До мене злітаються риби, як птиці,
забувши, що дихати небом не вміють…
Вовки знов заклично і радісно виють,
забувши сховати під мордами лиця…
ОСІННЄ НАТХНЕННЯ
Скажіть, а з натхненням мороки не мали ви?
Стає воно ж легко словами і нами –
ну так… як у вірші вкрадаються мальви,
чи вишні, коли ти пригадуєш маму…
Не знаю, здається, не треба і мати Рим,
аби запалить його ради сонета,
вдивишись у очі Господньої матері,
й жалкуючи потім, що ти не Сенека,
і геть не жадаючи «слави» Нерона.
Не знаю, а може, під осінь в Європі
десь в мозку складаються просто нейрони,
як скалки в дитячому калейдоскопі?
Чи сходяться просто мадонни і донни
в надії на сповідь й відпущення суму?
Не треба їм правди, а досить і дойни
з «доданками», що не складаються в «суми», –
з романською «чуйкою» ритму романсу.
Їм хочеться стансів… Їм хочеться терцій…
Одна з них готова в злих сутінках часу
ударити й ніж залишити у серці.
А саме її ти найбільше і любиш!
Поетові болю й жадається наче?!
Господь посміхається лагідно: «Люди ж…»
Господь, надихаючи лірників, плаче…
* * *
Я знаю свій фатум: народжені в серпні –
в любові безжальні, в мистецтві нестерпні,
бо чесно жадають і справжньо, і часто
ба, навіть не щастя, а левову частку,
(якщо вже виходять під зорі – «на лови»),
і дива, і правди, і діла, і слова.
То й квітам дарують снагу: «Роси нате!»
То ж геть їхні й змучені Росінанти,
неначе мальовані «від руки»…
Давно їх цураються вітряки…
Самі вітряками й стають «донкіхоти»,
допоки не списані до піхоти –
іще на коні, а не під конем…
Я знаю: ми швидко тому і минем –
майнем в контражурі гарячого обрію.
Ми хочемо слави, як істини доброї,
як волі, як усмішки Дульцінеї.
Тому-то і платимо щедро за неї –
життям, не встигаючи досівати,
буттям, не встигаючи доспівати…
Судьбо, «не встигаючи бути і жити»,
якщо почала, так мені і скажи ти!
Я знаю свій фатум: «Народжені в серпні,
живуть і кохають, неначе безсмертні…»
КРІЗЬ ТЕРНИ – ДО ЗІРОК!
А думалось, сину, що легко літати,
коли я у юності в небо злітав.
Все важче мене вже тримати літам,
бач, стало, хоча і навчився багато…
Здавалось би, мав я уже й осягнути
принаймні хоч те, як не бути Ікаром.
Та й в зорях нелегко тяжкої минути,
бо й зорі в негоду ховаються в хмари.
Так, можна хоч Богом себе уявляти
і «високо вельми в житті цім нестися»,
але зрозумієш, що значить «імла» ти,
тоді сам-один там, де хоч покотися –
такі залягають пустеля і тиша…
Тож, майже здолавши буття свого відстань,
радію із того, що в мене є ти ще,
і в тебе сьогодні День Яви У Світ Цей.
Я вчора віддав уже ангелам крила,
хоч міг би ще пару крутнуть піруетів,
бо вчора й жура мене мудра зустріла
як всіх посивілих від неба поетів.
Тепер там вільніше вітри твої мчаться.
Лети! Поки вись іще зоряно-синя!
А я осягатиму батьківське щастя –
буттям милуватись й молитись за сина…
* * *
Ти, Боже, виявляється, романтик:
роздмухав Кущ Вогненний в злі пітьми
І правила нудних людських граматик
змінив на наголошені громи.
Німб місяця навісив над тополю,
помазавши лелек у ангели,
(хоча вони в бутті нудьги і болю
й так носіями доброго були,
додаючи мороки на дозвіллі
в сумні міста на березі Біди,
в яких осатанілі «люди білі»
спішили невідомо і куди).
І що тепер? Яке нам з того щастя?
Чи ж мертвими лишатися в миру?
Ні! До лелек податись на причастя,
замість «ходити в храми на журу!
Птахи у Небо вірять не «для тонусу»,
отож, не перетворять світ на хлів –
від Слова не відмовляться й від Томосу,
які «ніззя намазати на хліб».
І я колись-то крила теж праг мати,
та розгубив ту «блаж» не знати де й…
Ти, Боже, виявляється, прагматик,
коли дива стосуються людей.
В ДЕНЬ МАТЕРІ…
Свята неділя чи свята субота –
не віри чин їй – жарт «забави для»…
На жаль, така у матері робота –
буть матір’ю, хоч западись земля,
хоч небо упади на грішну землю,
хоч сонце запали усі моря…
Я необ’ємного також, ні, не об’ємлю,
як те уміла матінка моя.
Колись вмістити й храми на обрусі
вона змогла, розглаивши краї...
Півсвіту було видно з рук матусі...
Рай починався теж од ніг її...
Тепер уже й пішла в Рай споришами,
помежи мальв, під райдуг первоцвіт.
Ніколи більше не побачу мами,
та вічно пам’ятатиму завіт:
«Що б не далось – поразка, зрада, пута
чи смертний шлях – не переймайся цим!
Ти можеш все, розгромлений, забути,
лише не те – чий ти любимий син».
Сьогодні обрій дихає бідою…
Але вітри даремно виють злі, –
син матері своєї золотої,
Я Є І БУДУ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ!
ВАЖКЕ ПОВЕРНЕННЯ
Схоже, рідне-своє я беріг погано,
надихаючись тирлищем див і діл…
Десь мене виглядають мій кінь і Кохана.
Десь чекає з останнього Вічний Дід.
Вже давненько й стоять у світів на розі…
А я там ще марнуюся (справи – швах!),
де ідеш по глевкій і пливкій дорозі –
наче тягнеш дорогу на підошвах.
Де та Бездна безкрая, того й не знаю –
недалеко й не близько – в краю пропаж.
Може, то вже й не водорість із Дунаю
так реально насправді кривавить Сиваш
(завезли би щось путнє, вернувшись, предки
із Добруджі у Таврію цю гірку)?
Ген, волошки, бач, стелять сумну веретку
у ярку на чиємусь гробку…
Та Кохана всміхається лагідно: «Скоро вже!»
Коник обрій копитом до себе гребе!
Вічний Дід матюкається: «Мудрий Стороже!
Де у ляда судьбина колотить тебе?!»
І… я знов проявлюсь іще з туману!
На сім бід злих у мене один одвіт:
«Десь мене виглядають мій кінь і Кохана.
Десь чекає з останнього Вічний Дід».
* * *
Ми думаємо, що у нас іще є час,
а часу у нас уже немає.
Нічого нам обрій уже не намає,
яким «мов Мамай сотні раз промчавсь»
(не той – наш козак, а могол жорстокий,
з яким в дружнім леті – уся Орда).
Черешні з минулого тягнуть соки…
А в ягодах видно, що то – не вода!
Ніхто і не каже уже: «Прощу…»
Нас знають, мов кіз на півбока луплених
чи заробітчан ніде не люблених,
за спиною котрі ховають пращу,
за пазухою котрі ховають камінь.
Сліпі нами обрані поводирі!
Здається, уже занімів і Канів…
Танцюють відьми на Чернечій горі…
А ми щоп’ять років себе зраджуємо,
«міняючи вектор виття на вітер»…
Злу волю не кропимо кров’ю вражою…
Церкви – без хрестів… Криниці – без відер…
Надія кривляється : «Щастя? Да щас…»
Самі гетьмани… Всяк живе як знає…
Ви думаєте, що на дурню є час?
ДІЙМО! НАВІТЬ І ДУМАТИ ЧАСУ НЕМАЄ!
ВИЗНАННЯ І ОСВІДЧЕННЯ
Ви зійшлися в космічний огром України
із усіх неможливих далек –
розтривожили спів, освятили гаї ним,
завели чорногузів-лелек,
мов курей (!), на самому капризному: «Хочу!»
Та й буття ж – забаганка жінок.
«Я хотіла, щоб світ чимось радував очі,
от і кинула в річку вінок…»
«Я хотіла, щоб серце моє не боліло –
з виріїв нагукала весну…»
«Я учора не знала, чого я хотіла –
ангелів запросила зі сну…»
«І до мене премудра приходила думка,
та її геть не думала я:
вишивала доньці кольорові ладунки
і намарила сину ім’я…»
«А у мене знайшлася намітка чудова –
я її й застелила на степ…»
Наречені невісти. Жалільниці-вдови.
Вам би подарувати усе б!
Але в мене є трохи любові й нічого, –
так «гординя» далася взнаки:
я ніколи з колін не звертаюсь й до Бога…
лиш до вас, мої любі жінки…
* * *
Хіба ми раніше були такими?
Дивився – не передивився б на нас колишніх…
Летіли цим Всесвітом сміло, та й кіньми,
та й коли радісно, та ще й коли сніг –
зорі, що сиплються, як на засів
чистого поля родючим сріблом.
Хто і коли прогугнявив: «Зась їм!»?
Де ми дивам не всміхнулись рідним?
Знаєте, я вас не знаю злими…
Я в вас не вірю як ви печальні!
Я – той орелик , що в небі – зліва
лине одчайно до вас… Хоча ні!
Я вже не лину – я вмерз у висі,
боячись виринути з минулого,
де ще такі аж пресвітлі ви всі!
Наші лелеки-хати майнули ген,
теж відлітаючи в синій вирій,
де наші панни і пані – р’яні,
де козаки – всіх ікон окраса,
де все ще істинне й не на грані,
де всі левкаси ще – Tabula rasa.
Та була раса ясна колись й ми –
всім перворідна, і первородна.
Вічний Годинник знов рипнув колісьми…
Чи не пора прокидатись, Народе, нам?!
* * *
Сонце зійшло, але вдарилось знову об дим
і об вогонь – об війну, якій краю не знаю…
Батьку сьогодні виповнилося б вісімдесят один…
А батька вже більше, як п’ять років немає…
Тоді ще майданилось, і люди були ще Людьми…
Тоді всі брати… ще живими… хилились над гробом…
Там сипались іскри під кайлами серед Зими…
І дехто зійшовся з колишніх «удягнених-в-робу»…
І трохи було тих, яким «подавай Україну»…
Й багато юрмилося тих, кому все «всьо равно»…
Я плакав… А вітер у серце стогнав мені: «Сину!
Ти чуєш?! Ти бачиш?! Тримаєш іще знамено?!
Часи нам далися – які, бач, даються й не часто…
Шляхами пройди ж… до кінця, до кінця (!), дорогими ти…
Такий наш народ, що за нього і душу закласти…
піти за Дунай… і вернутись з Дунаю… і гинути
ще п’ять поколінь… усім Родом… і майже дощенту…
Все варте всього – і краплини, й сльозини, й кровини!
Такої землі у світах і віднайдеш же де ще ти?»
Сьогодні ось вітер ізнов озивається: «Си-ину-у…»
Стою сам-один… Наді мною – нікого, крім Бога…
Своє по дещиці ізнову у серце збираю…
Все чую! Все бачу! Все знаю. Готовий до всього.
Не раб і не буду: рабів не пускають до раю.
МОЇЙ УКРАЇНЦІ
Ось, ти стоїш, вагітна, гідна пісні,
там, де залюблено притихли й віщі віти…
Вдивляєшся у далеки зловісні,
долоні склавши на вагіті світу…
Я рук твоїх жадать не перестану,
хоч зранені й правиця, і лівиця
іще безчассям польового стану,
де топлять злючим кураєм кабицю.
Над ними плакати, їх, як дітей, жаліти,
на них молитися, коли заснуть ікони.
вони – то спомини з «не-бабиного» літа.
Їх й під тортурами не зраджу я ніколи!
Мої дві злякані пташини-перепілки
яким од болю і од зла сховатись ніде,
які вже літ і невідомо скільки
відводять від гнізда повзучі біди –
злетять… й знов припадають до планети…
ледь спурхнуть вдалину… і упадуть…
Прости за те бентежного мене ти,
що, часом, я і є – та смертна путь!
Всьому добру ти в цьому світі – мати.
Зі мною весь тебе віншує Рід!
Тобі і «подвигів» не треба учиняти:
кінь сам прийшов , бо хата не горить…
НЕ ПРОВОДЖАЙ МЕНЕ
Не проводжай мене, моя трояндо,
закутавшись у шелесткі дощі:
там, тихо лише мріялось про Яв де,
мене уже не буде «ні душі».
Тебе любив – од квітки до листочка –
й найтонший корінець, й найменший шип.
Повернення вже проминулась точка…
Якби ж ми разом в невідоме йшли б,
нам не було б ні згину, ні упину!
А так між нас – негода і стіна,
й та перша б’є вітрами злими в спину,
й та друга – і міцна, і… не одна.
Не я тебе купляв за тридцять срібних.
Не я тебе в неволі злій садив.
Та я тобі там грунт з каміння згріб (зміг!),
жадаючи і в безпросвітті див.
Злі ні тобі і ні мені не раді:
ми в млі – чужі-чужинці без мети.
Тож ти мене не звинувачуй в зраді
й не проклинай мене хоча би ти!
Надії трохи нашим ще краям би,
і трохи би відсунути Межу…
Не проводжай мене, моя трояндо:
тепер – і слава Богу, що ходжу.
СОБОР СВЯТОГО ШТЕФАНА
При всій своїй зразковій готичності
Собор настільки схожий
на древню карстову печеру,
що навіть ікони і фрески
видаються в ньому петрогліфами,
а скульптури, колони та пілястри –
сталактитами і сталагнатами.
Лякають своєю вагою люстри.
І шибки дивних кольорових вітражів
у високих вікнах сяють недосяжно,
як зорі серед степу.
Зате під тиском арочних склепінь
одразу ж пригадуються всі гріхи –
всі до найменшого!
Хочеться відмолитися, як відмитися.
Молишся. Але навіть українська мова
звучить тут латиною!
Іще пригадується раптом,
що знав ти у дитинстві святого Стефана –
він був сільським юродивим
і пастухом, годував із рук птахів,
та й цигикав на саморобній скрипці…
Збираєш себе по атому і спішиш
під сонце – у своє золоте православ’я.
* * *
Хотілося б почути дихання,
а не хропіння і не гарчання.
Просто слухати і вникати.
А ви забули, що дихання –
вселенське есперанто,
мова «довавілонська-допотопна»?!
Хотілося б зрозуміти:
чому трикутники складаються в прямокутники,
прямокутники – лише в прямокутники,
а круги взагалі не складаються?
У чім тут фокус?
До речі, чому у слова «фокус»
два змістових навантаження?
Слово – химера... Одне з багатьох!
В нім – трохи схлипу,
трохи зітхання, трохи скавуління.
Слова-придихи... Слова-хрипи...
Слова-стогони... Слова-рики...
Хотілося б почути спокійне дихання.
Хотілося б зрозуміти «геометричну ахінею».
Хотілося б показати і навести
Справжній фокус.
Хай... може у грудні, коли
ночі стануть довшими.
* * *
В далекій Індонезії
існує плем’я,
яке насправді
полюбляє печений
із землі хліб.
Вони не вбачають
у тому нічого дивного.
І вони отак ні в чому
не клянуться Землею.
Можливо, вони просто –
дивні «землеїди»,
що походять не від мавп,
а від дерев,
які навчилися ходити,
утікаючи від мавп,
що ніяк не хотіли
спускатися на землю?
Може, всі хороші люди –
з того племені,
а всі погані –
мавпи, які наздоганяють
дерева?
Чи не хочеться вам
земляного хліба?..
* * *
Ми – сад…
Ми – сад?
Ми – сад!
Не ліс, не гай,
не діброва,
не парк,
не джунглі,
не тайга,
А саме – сад!
Той-Хто-Створив-Нас
мав чудовий план,
розкреслюючи Всесвіт,
на чіткі ряди
квадратно-гніздових
порядків.
Проте, він не подумавши
оживив саджанці
власним духом.
І навіть останній пагінець
тепер почувається Богом,
піддаючись спокусі крикнути:
«Ми – сад!»
А ряди вже давно переплутано…
Ми – сад?
* * *
Стовбур цієї черешні
схожий на
оголену жінку.
Це диво створила
сама природа,
мабуть, для мене
сьогоднішнього.
Натруджений
і болящий
сиджу під кроною
Матері Дерев.
Кожна тріщинка
мого серця
співпадає
з тріщинами на її
дереворитній корі.
Вникаю у сенс спокою.
Вчуся просто жити.
І крапають ягоди
в очі мої –
ягоди чорні
й червоні.
Воскресаю.
Ні, народжуюся заново!
* * *
Сад тече у вікно
уперто,
невпинно.
Сад тече у вікно
запахом перестиглого
абрикосу,
смаком вогнистої
малини,
кольором рідної мальви.
Сад тече у вікно,
несучи з собою,
як ріка після
весіннього паводку,
загублені кимось
слова,
кинутий на роздоріжжі
«на відкуп гріхів»
дріб’язок грошей,
і сонячних зайчиків,
яких не зміг врятувати
мій сусід – Дід Мазай.
Сад тече крізь мою явність:
сад витікає крізь вікно
з протилежного причілка хати...
* * *
Я зачерпнув саду,
але він протік і у мене
між пальців –
важким задушливим
забуттям.
Отож,
можливо, сьогодні
я вперше зрозумів,
що таке «сон кромішній» –
це so called (так звана)
life story (житейська історія) –
вимір, у якому нема перемог і поразок,
а є лише місце,
де ти можеш до кінця
більш-менш успішно
тримати оборону,
маючи в обоймі останній патрон
і знаючи лише
двійко відгуків до паролів:
«How are you this morning?»
(«Як почуваєтесь цього ранку?»),
«Are you enjoying the view?»
(«Чудовий краєвид, чи не так?»).
Такі от games of chance (азартні ігри)…
* * *
Незвідане
ловить нас у свої тенета,
не питаючи згоди,
без благословення,
без прокляття –
просто і жорстоко.
Нас манять примари
величі і слави,
багатства і влади.
Наше нахабство
нуртує в жилах,
замість крові,
і, замість крові,
тече із наших
смертельних ран!
Рвучись у невідомість,
прорубуємо двері
у шедевральних фресках,
зневажаючи Бога
та геніальність художника…
А випавши з пробитої стіни,
ми раптом потрапляємо
на справжню Тайну Вечерю,
грішні і голі…
МОЇ ПІСНІ
Мої пісні... Їх дарувала мати:
«Візьми останнє, синку, – на Початок!»
Тому їх легше прохрипіти, простогнати,
мов над Безоднею Страшною, – прокричати.
Мої пісні буденні, як... «на ось хліб!»
Я, мов свічки, лишав у Храмах їх,
хоча, так часто, сам ішов наосліп,
на звук – на плач, на слово і на сміх.
Мої пісні – Надії і Привіти,
Роса-між-рос або Трава-між-трав:
я, як татарин, просто дихав Світом –
жив просто і... що бачив, те й співав.
Їх уже й діти, взявшися за руки,
ячать, де вітер – від чубів і кіс!
Я їх лишав деревам, як зарубки,
щоб не блукать, вертаючись звідкільсь.
Те все дарма: не збурили «ідеї»,
не приманили зрадники у кров.
Я – плоть од плоті від землі цієї,
збирався часто йти, але не йшов.
Мої пісні – то сага про провину…
Надія – ось і все, що в мене є, –
на те, що ці карби згодяться й сину,
коли вертатиметься знову у своє.
ГІРСЬКОМУ ПОТОКОВІ
Вже сивина осяває чуб…
Тільки ж здаватися ще не хочу:
шум твоїх вод так далеко чуть,
мій непоборний гірський поточе.
Що ти пророчиш? Аби ж знаття…
Тайн не розгадано сокровенних.
Так, мов струмує кудись життя –
повз ойкумени мої, повз мене.
Скільки ж незвіданих ще світів?
Скільки ж неторканого ще неба?
Як я, поточе, колись хотів
бути у юності схожим на тебе!
Теж вирував. І гримів також.
Теж намагався підмити скелі.
Ти мені пам’яті не тривож:
наслідки повені – невеселі…
Доля, напевне, далась така,
котрій і Мрія – «погана звичка».
Що ж, я давно – степова «ріка»
(вичахла річечка невеличка).
Тихо течу собі крізь югу,
майже без виблиску і без голосу, –
ще намагаюсь нести снагу
спраглому дереву, спраглому колосу,
що, може, й дивом отут живі.
Так і служитиму й далі, сливе
птиці, гадюці, бджолі, траві:
я їм – надія і я їм – диво.
Що ж, мій поточе, течи-лети!
Ми нерозлучні з тобою поки:
навіть могутні такі, як ти,
річці найменшій – лише притоки.
Олжасу СУЛЕЙМАНОВУ
ХВИЛИНА МОВЧАННЯ НА КРАЮ СВІТУ
Я, недопалений у вогні
Храм без-дзвонний,
тужу над силу.
На мені
осіли тонни
попелу й пилу.
Мені якби ще
поменше ран
і менші пута.
Я – може, й більше,
аніж Храм:
просто забутий.
Я знов шукаю своє ім’я.
Та й тут лиш – гасла повчальні…
карби… міти…
«Сіра людино, це твоя
хвилина мовчання
на краю світу!» –
бачу
петрогліфів мурашник
на Думній Скелі.
Вітер прах істин повз мете…
Плачу.
Мені страшно.
Налягають думки невеселі
про те,
що висями не крилатими
в млі тимчасовості
я плутав слід –
що все, як дрантя, перелатано
про мене в «Повісті
временних літ» ,
що «Слово о полку Ігоревім» –
«новодєл» списаний
у ще булгарських болгар
вихрестами-кипчаками
на палімпсесті вигорілім,
що украли в нас душу – Пісню Нив,
що «Переяславська рада» – бруд, нагар
чужої «історії», купча й камінь
за пазухою лукавого «братця»,
якому все – трин-трава.
Ген у того «братця» виглядає ратиця
зі «спустя рукава»…
А небеса на краю світу – криваві!
Та хочеться бути, бо
«Salus populi suprema lex» –
«Спасіння народу – найвищий закон»,
а я ж – народ по страшній розправі.
Мовчи, тривого! Мовчи, журбо!
Це лише так… покаянний текст
що намироточив у душу з ікон
козацьких церков осліплих
у каховськім болоті,
у чигиринськім плачу,
у батуринськім стогоні.
Бог тутка плаче також: «Ось – хліб лих
з крові і плоті,
з брехні «я речу»,
з «Богові – частки Богові»,
з єресі про Рай та Ірій,
з віри углиблої в пітьму!»
Шепочу: «Досить…
Хочу знати на все одвіти…
Я – НЕ СІРИЙ!
Я й Українець тому,
що буття моє досі –
хвилина мовчання на краю світу
в глибинах золота…»
Вовком з примовки і самоти
вию –давлюся чорною ніччю,
тону у ній, як в мальвазії
(за відсутності Ріки).
І з-під серпа та молота
пробую марно перетягти
стовпчики пограничні
з Європи в Азію
(чи… може… навпаки?),
де, здається, ще всі – пророки,
бо й досі ніби мислять
і мислять неначе й нині.
Роса русява
спада на «винних»…
Шепоче лагідно світу край:
«Багряним оком
проявився місяць
і на мокрім камінні
відбилося сяйво,
і в пальмах виник
пташиний грай…»
* * *
Над квіткою задумливо схилюсь,
що між руїн палає тут одна.
Здавалося б, і не моя вина
в її самотності, а сумно так чомусь…
Ізнов сюди я не доніс води,
розхлюпавши у безкраях снагу.
І віру розгубив десь на бігу.
А зачерпнув у прірвах лиш біди.
Мені давно нічого не болить –
все відболіло страшно і до тла.
Приляжу… Квітка кинута чола
торкнеться, оживаючи на мить.
І я на мить для неї оживу.
І ми на мить згадаємо старе.
А далі? Ні, ніхто з нас не помре!
Утанемо у іпостась нову –
у даль, у шир, у синь височини,
у сни синів і донечок пісні.
А оживати будем навесні.
Приляжу… дочекатися весни…
Олег Гончаренко
