Нині увійшла в читацький ужиток друга книжка резонансного роману «Безбатченки» Григорія Войтка – знаного письменника та публіциста з Придесення, із Бобровиці.
Це – образно-тематичне продовження широкорельєфного епічного полотна – першої книги з такою ж назвою, що визнана українськими читачами й критиками як справді високохудожній, талановитий текст про наше сьогодні й прогнозоване завтра.
Українська людина, її грані буття, менталітет і чинники, що впливають на його формування; український характер із його пріоритетними ознаками; українська реальність як випробування на міцність духу й сили волі... Це – далеко не повний перелік тем, які автор успішно реалізує в ході сюжету через поведінку своїх персонажів, численні їхні діалоги, вміння приймати рішення, красномовні епізоди, в яких ці персонажі розкриваються, демонструючи або красу, щедрість і велич своїх душ, або, навпаки, – вбогість і примітивність.
Категоричного поділу зображених персонажів на позитивних і негативних у романі, щоправда, немає. Як і в реальному житті, так і в художньому полотні людина не може бути лише хорошою або повністю поганою. Письменник із висоти свого життєвого й творчого досвіду це достеменно усвідомлює, – й тим цікавіше прочитується книга, наповнена до болю знайомими проблемами українського буття.
Як у коловороті цих проблем не зійти на манівці, не зміліти, не розмінятися на п’ятаки? Це одвічне життєве питання для автора є тим потужним ядром, навколо якого групуються інші елементи характеротворення головних та другорядних (епізодичних) персонажів. Реальність, у якій вони діють і яку вони самі творять, надзвичайно впізнавана: незліченні спокуси, грішки й гріхопадіння, внутрішня ворожнеча, боротьба за владу, життя за принципом «риба шукає де глибше, а людина – де краще». Це українська реальність. Це – сьогоднішня Україна.
Автор занурюється в тему соціальної політики, бо на цій темі він, здається, розуміється бездоганно.
«... невпинно набирає масштабів особливий вид корупції – парламентський: у нинішньому складі найбільше перебіжчиків до владної фракції. Перекуповуються навіть «ура-патріоти»... нова владна команда почала масштабно «віджимати» бізнес у неугодних їй бізнесменів... Під потужну «соковижималку» потрапляють і свої, які не хочуть ділитися з «верхами». Той бізнес, що неформально належить незговірливим депутатам, взагалі не щадять. В столиці перерозподілили всі готелі, ресторани, гральні й інші розважальні притони. Ніби нова орда налетіла...» (с. 118).
Дуже гостро й викривально автор пише про інше: «Розцінки на посади вгору злетіли... Один давній товариш розповів, як його сина призначили на посаду прокурора району. Віддали кругленьку суму вступного, потім обласний прокурор оголосив один-на-один суму першого «робочого» внеску: десять тисяч доларів на будівництво заміської прокурорської резиденції. Заодно попередив, що внесок не останній, тож, мовляв, учись заробляти, адже одержав «хлібну» посаду...» (с. 94).
У системі освіти – свої жахіття, якими ділиться одна з персонажниць (Світланка): «У нашому міністерстві теж почало творитися щось незрозуміле. Затівають ламати шкільні програми, знову історію переписувати. Міністерські невігласи полізли в педагогічну науку, в репертуар молодіжних театрів, – лише вони знають, що треба, а чого не треба дітям показувати. Сьогодні до хрипоти сперечалася з двома такими «творцями», які двох українських слів не зв’яжуть докупи без російського мату, зате вважають себе великими фахівцями з педагогіки виховання підростаючого покоління» (с. 98).
Найсумніше те, що такий стан справ – скрізь. У сфері будівництва, в медицині, аграрному секторі, юриспруденції... Гостро й нещадно письменник оголює хвороби й негаразди нашого суспільства, вказуючи на їх головну причину – давно хвору совість занадто багатьох людей.
Боляче прочитується в книзі тема еміграції. На прикладі рідних дітей Івана Стародуба – Остапа й Зоряни – ця тема розкрита по-родинному тривожно, але водночас і обнадійливо: нехай хоч діти поживуть у заморськім краї цивілізовано й щасливо.
Ось як міркує про це Сашко Волинко: «Свого часу гостро засуджував тих, хто після підняття залізної завіси побіг за «бугор»... Почувався великим патріотом Вітчизни. Тоді в обличчя плюнув би тому, хто наважився б сказати мені, що колись і я благословлятиму своїх дітей на еміграцію. За що боролися й що вибороли? Кого на престоли садимо?..» (с. 137).
Хронологічно ця книга відтворює ще й криваві події Майдану, де загинули сотні людей, пам’ять про яких не маємо права знецінювати. Письменник впритул підвів свій сюжет до суворого факту – війни на Сході України, події якої, можливо, стануть предметом його осмислення в наступній, третій, книзі.
Текст написаний живою мовою, із вкрапленням народної мудрості, влучних спостережень за нашим життям-буттям. Є сенс твердити: «Безбатченки» – це своєрідний неолітопис нашого бентежного й непростого українського світу.
Тетяна Сидоренко,
член Національної Спілки письменників України, спеціально для видання Суспільний кореспондент
