Вже не перший рік в Україні точиться дискусія про те, чи треба нам відзначати свято 8 березня. Який зміст ми традиційно вкладаємо в поняття «жіночий день» і чи вартий він того, щоб бути вихідним? Чи має це свято застарілий політичний підтекст, чи просто лобіюється спритними продавцями квітів та солодощів? І чому люди в різних країнах світу виходять цього дня на мітинги та маніфестації?
Обговорюємо ці питання з Урядовою уповноваженою з питань ґендерної політики Катериною ЛЕВЧЕНКО та з керівницею Інформаційно-консультативного жіночого центру Оленою СУСЛОВОЮ.
— 8 березня – це свято жінок чи політичний проект?
Олена Суслова: — Будь-яке свято можна розглядати як політичний проект, і 8 березня – не виняток. Тому ставлення до нього в нашій країні в різні періоди було різним.
Мені здається, що кожна людина може мати власні думки з приводу цього дня та його відзначення. Але офіційно в Україні це державне свято, яке є вихідним днем.
Сьогодні близько 20 країн світу мають його як вихідний. Переважно це ті країни, які в ООН голосують разом із Росією проти України. На превеликий жаль, наша країна тут теж є. Такі от геополітичні парадокси.
— Яку офіційну назву має свято 8 березня?
Катерина Левченко: — Воно називається «Міжнародний день прав жінок і миру». 1977 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Резолюцію «Участь жінок у зміцненні міжнародного миру і безпеки, а також у боротьбі проти колоніалізму, расизму, іноземної агресії та окупації й усіх форм іноземного панування». У ній вона, зокрема, закликала держави проголосити певну дату, яка б нагадувала про необхідність ліквідації дискримінації за ознакою статі. І таким днем є 8 березня. ООН також відзначає його як міжнародний день прав жінок і миру.
8 березня 2015 року українська делегація взяла участь у марші солідарності за права жінок, який пройшов центральними вулицями Нью-Йорка, 5-ю Авеню та Бродвеєм. На нього зібралися десятки тисяч людей і серед них – керівники Організації Об’єднаних Націй та мер цього американського міста. Цього дня також проводилося засідання Комісії ООН зі статусу жінок. Увага всього світу була прикута до цієї важливої теми.
Такі заходи в Нью-Йорку відбуваються щороку. Так само, як і в багатьох інших країнах. Тож не випадково 8 березня ще називають «Днем міжнародної солідарності жінок».
— Як національним законодавством унормовується відзначення 8 березня?
Олена Суслова: — В Україні сьогодні немає єдиного нормативно-правового акту, який би загалом впорядкував всі свята. Перелік державних свят у нас подається в Кодексі законів про працю. Верховна Рада може вносити сюди якісь зміни, якщо виникає потреба. Так само, як і Кабінет Міністрів. Це неправильний підхід.
З 2017 року Український інститут національної пам’яті (УІНП) порушує питання про необхідність упорядкувати календар державних свят і ухвалити з цього приводу відповідний закон. Я з цим абсолютно погоджуюсь. Як і з тією пропозицією УІНП, щоб зробити 8 березня робочим днем.
З приводу цього теж багато дискутують. Пригадую, одна з феміністок написала, що не зможе піти на жіночий марш, якщо це буде робочий день. Але ми організовуємо чимало акцій в інші дні і знаходимо можливість це робити. Наприклад, щороку з 25 листопада до 10 грудня проводимо «16 днів проти насильства», і ці заходи не менш важливі, ніж відзначення 8 березня. Але ж ніхто не бере під них відпустку!
Катерина Левченко: — Організація Об’єднаних Націй, Європейський Союз та Рада Європи присвячували певні дати різним аспектам прав людини. Вони не є святами і вихідними днями. Здебільшого йдеться про дні пам’яті та відзнаки. Тому я думаю, що 8 березня треба саме відзначати, а не святкувати.
— Багато хто називає 8 березня «радянським рудиментом» і пропонує його загалом декомунізувати. Як ви до цього ставитеся?
Катерина Левченко: — Я не поділяю такої думки. Тому що цей день почали відзначати раніше, ніж народився Радянський Союз. Просто пізніше держава запозичила багато свят, якими могла скористатися, щоб панувати над умами та серцями людей. Наприклад, День міжн ародної солідарності трудящих 1 травня. Його відзначають в інших країнах, на міжнародному рівні. Тому це не «радянський рудимент».
Так само треба оцінювати і 8 березня. Думаю, що сьогодні головне завдання для української влади, громадських організацій, суспільства – наповнити 8 березня сучасним змістом.
Щороку ООН формулює тему дня. У 2019-му це – «Думай про рівність, створюй з розумом, втілюй інновації задля змін». Вона посилює інноваційні підходи до забезпечення ґендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок.
Для України це зараз дуже актуально, адже в країні відбуваються процеси децентралізації, і багато речей, за які була відповідальна держава, переходять на місцевий рівень. Це питання соціальних послуг, освіти, охорони здоров’я. Важливо розуміти, що вони пов’язані з питаннями прав людини, прав жінок, прав чоловіків. Це серйозні теми для обговорення у день 8 березня.
— Чи актуально сьогодні говорити про права жінок, адже чинна українська влада всіляко йде на поступки в цьому питанні?
Олена Суслова: — Знаєте, йти на поступки жінкам не треба. Я думаю, що і для жінок, і для чоловіків важливо, щоб державна політика в усіх сферах була сприятливою для людей. Але у нас є проблеми, які по-різному впливають на права жінок і права чоловіків.
Для жінок і до сьогодні залишаються закритими деякі професії. В армії, в Службі з надзвичайних ситуацій і навіть у такій мирній сфері, як медицина, можемо побачити чітку стратифікацію – обмеження щодо певних посад. Нерівномірний розподіл обов’язків всередині родини також стримує жінок від активної участі у багатьох процесах, до яких вони хотіли б долучитися.
Чоловіки теж стикаються з різними проявами нерівності. Активно займатися вихованням своїх малих дітей можуть лише ті з них, у кого вільний графік роботи або хто працює вдома. Тим, хто має робоче місце в офісі, це робити набагато складніше. А в Збройних Силах — практично неможливо, бо, наприклад, зараз під час особливого періоду чоловікам заборонено надавати відпустку для догляду за власною дитиною.
Якщо ми розумітимемо такі проблеми, наша політика буде більш гнучкою, більш індивідуалізованою, такою, що здатна допомагати у вирішенні конкретних проблем, а не загальних політичних гасел.
Катерина Левченко: — Головне питання не в поступках, а в тому, щоб забезпечити такі засадничі принципи розвитку держави, які ми називаємо «рівність прав і можливостей жінок і чоловіків». Наприкінці 2017 року були скасовані заборони майже на 450 професій для жінок. Я вважаю це не поступками, а якраз втіленням сучасної політики.
Український уряд справді надав особливого значення питанням ґендерної рівності. Про це свідчить і законодавча діяльність, і нормотворча, яка відбувалася під координацією віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванни Климпуш-Цинцадзе. І те, що зроблено у цій сфері впродовж 2018 року. Зокрема, була ухвалена Державна соціальна програма забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, оновлено порядок проведення ґендерно-правової експертизи і вперше затверджено Національний план дій з виконання рекомендацій, викладених у заключних зауваженнях Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок. Сьогодні дуже важливо забезпечити реалізацію цих документів. Це непросте завдання, але воно виконується.
Про права людини, про права жінок актуально говорити завжди. Бо завжди знаходяться питання, які актуалізуються в той чи інший час.
— Чи доречно говорити про права жінок під час війни, яка триває на сході України?
Олена Суслова: — Один високопосадовець із Міністерства оборони якось зазначив, що «ґендерна рівність під час війни – це не мода, це наша нагальна необхідність». Тому що тільки рівні права і можливості жінок і чоловіків у службі в армії дадуть можливість на повну міру використати весь ресурс, який має країна для власного захисту.
— Попереду президентські вибори. Чи не будуть кандидати в президенти спекулювати на темі жіночих прав?
Олена Суслова: — Поки що вони цю тему не використовують. Більше того, міжнародні спостерігачі на виборах уже неодноразово питали мене, чи вносять 4 жінки-кандидатки активну ґендерну складову в передвиборчий дискурс? Я сказала, що ні, в даному випадку підтверджується теза, що необов’язково жінка підтримуватиме політику, яка допомагатиме іншим жінкам. І необов’язково чоловіки будуть проти такої політики.
Сьогодні відчувається дуже активна інформаційна протидія ґендерній політиці в Україні з боку Росії. І багато кандидатів вважають за краще просто промовчати з цього приводу.
Виняток становить чинний Президент. Я спостерігаю за його ставленням до тематики прав людини і прав жінок впродовж 5 років, і бачу, наскільки позитивно змінюється його риторика, наскільки вона є сучасною. Мене це дуже тішить. Тому що підтримка будь-якої ідеї, ініціативи з боку високопосадовців завжди є дуже важливою.
— Як би ви порадили святкувати 8 березня в трудових колективах, в освітніх закладах, у родинах?
Олена Суслова: — Якщо якийсь день присвячений певній проблематиці, ми говоримо про неї. Давайте за аналогією: 26 квітня в Україні відзначають День пам’яті Чорнобильської трагедії. Що ми робимо в цей день? Говоримо про проблеми, які пов’язані з цією бідою і залишаються невирішеними. Говоримо про втрати, яких зазнало суспільство, згадуємо тих людей, які захистили нас від катастрофи.
8 березня треба згадати ті проблеми, які стосуються прав жінок. Обговорити їх у трудових колективах. Зокрема, поговорити про те, яке співвідношення жінок і чоловіків на тих чи інших посадах, чи є відмінності в оплаті праці, чи є спеціальні умови для осіб із сімейними обов’язками. Такий коротенький ґендерний аудит покаже, чи насправді ця організація є відповідальною перед тими, кого наймає на роботу, щоб створювати той чи інший суспільний продукт.
В учбових колективах можна проводити тематичні круглі столи та конференції. А родинам я б не стала нічого радити – це вони мають вирішувати самостійно.
— Виходячи з ґендерної рівності, чи не доведеться запроваджувати ще й день захисту прав чоловіків?
Катерина Левченко: — Якщо відповідати жартома, то я б сказала – чому б і ні? Але якщо говорити серйозно, то Міжнародний день прав жінок запроваджений для того, щоб якраз ліквідувати ґендерну нерівність. Впродовж усієї історії жінки мали набагато менше прав, ніж чоловіки. В деяких мовах слово «людина» лунає так само, як «чоловік». Тому права людини в певний період стосувалися саме чоловіків. І, до речі, коли ухвалювалася Загальна декларація прав людини в 1948 році, Елеонора Рузвельт дуже багато зусиль доклала до того, щоб у ній однозначно використовувалося поняття «людина», а не просто «чоловік».
Міжнародний день захисту прав людини відзначається 10 грудня. Саме в цей день ООН прийняла Загальну декларацію прав людини. Але в деяких країнах лише десь в останні роки жінки отримали право голосувати. Є країни, де сьогодні жінки не мають права голосу, права успадкування, навіть права на працю. Жінкам належить усього кілька відсотків усієї власності, що є в світі. Участь жінок в ухваленні політичних та економічних рішень залишається недостатньою.
Боротьба за права жінок – це рух, який додає можливостей і їм, і чоловікам. Чоловіки від цього нічого не втрачають, скоріше – навпаки. Бо права людини – не яблука, які розділили навпіл і тепер нема цілого. Йдеться про ідею. Якщо її розділити з іншою людиною, то цю ідею матимуть уже дві людини. Мені здається, що треба думати в такому напрямку.
— Чи не зашкодить українським родинам надто велика увага, яка приділяється правам жінок?
Олена Суслова: — Практика нашої та інших країн показує, що повага до прав жінок робить родину міцнішою. І ті проблеми, які виникають у житті кожної людини, в сім’ї, вирішуються з повагою, а не радикальними методами.
Поважаючи права жінок, ми так само ставимося і до прав чоловіків. Для мене завжди дуже важливо, щоб ця «солодка парочка» звучала разом. Тому що різниця в середній тривалості життя жінок і чоловіків – це дуже тривожний дзвоник для кожного з нас. Важливо, щоб у родині люди думали про те, що хочуть разом жити тривале життя і шанувати інтереси, бажання і права один одного. Мені здається, що це прекрасна традиційна цінність української родини — поважати одне одного. Тому 8 березня про це важливо згадати ще раз.
Володимир ДОБРОТА,
Національний прес-клуб «Українська перспектива», спеціально для видання Суспільний кореспондент
