15 лютого в Україні вшановують учасників бойових дій на території інших держав. Саме цього дня 1989 року останній радянський солдат покинув територію Афганістану.
Не з власної волі йшли наші співвітчизники на ту війну й не свою землю боронили, але свій інтернаціональний обов’язок виконували чесно, з гідністю.
«НІЧОГО ХОРОШОГО НА ТІЙ ВІЙНІ НЕ БУЛО»
Афганськими дорогами довелося пройти й нашому землякові Василю Малашенку. Родом він із села Нові Яриловичі Ріпкинського району, але вже понад 30 років живе в Чернігові. Звідси і в армію пішов.
– Призвали мене 1982 року. Потрапив у прикордонні війська, спочатку охороняв південні рубежі Радянського Союзу на іранському кордоні, – розказує Василь Миколайович. – Звісно, вже тоді ми розуміли, що робиться по той бік. Бачили, як звідти везли цинкові гроби… Тому великого бажання опинитися там ні в кого не було. Але служба є службою. Через деякий час відібрали серед нас найвитриваліших, перед кожним поклали чистий аркуш і сказали написати, що згодні служити по той бік кордону. Ми з хлопцями лише глянули один на одного та й поставили свої підписи під заявами. Півроку перебували в учбовій частині в Душанбе, звідти направили в Московський прикордонний загін ММГ-1 «Рустак» у Тулуканському районі. Це були війська КДБ СРСР в Афганістані.
У перший же день пройшов «бойове хрещення» – душмани атакували колону з провізією.
– Потрапивши одразу під вогонь, я злякався й розгубився, – каже Василь Миколайович, – не встигли прилетіти, а тут уже поруч міни вибухають...
Рік і вісім місяців Василь Малашенко служив у Афганістані. Розповів, що жаркий і посушливий клімат переносив нормально.
— У той час я був худорлявий, але витривалий. Кухля води в спекотний день мені було достатньо. Але дуже важко не втратити здоровий глузд за умов постійної небезпеки, коли за ноги хапають змії та скорпіони, не кажучи вже про ризик потрапити у приціл снайперської гвинтівки в руках моджахеда.
– Вам, молодим, було страшно?
– Спочатку, звичайно, трохи побоювалися, а потім звикли. Брали участь у спецопераціях, бувало, затримували каравани, охороняли свою заставу. Взагалі я вам так скажу: нічого хорошого на тій війні не було. Скільки хлопців полягло, а скільки додому повернулося покаліченими!
«У НИХ Я ВПЕРШЕ ПОБАЧИВ, ЯК ВІЛ ТЯГНЕ СОХУ»
Коли ми поцікавилися «Що було найважче?», Василь Миколайович з хвилину помовчав. У цей час його погляд був зосереджений десь дуже далеко, мабуть, за тридцять років і тисячі кілометрів звідси.
– Тих жахів я ніколи не забуду. Але розповідати про них не хочу. Розумієте, це дуже важко й боляче…
– Чим вам запам’яталася ця мусульманська країна?
– Народ там жив украй бідно. У них я вперше у житті побачив, як віл тягне соху. А от на базарах було повно всякого краму – магнітофони Sony, сонцезахисні окуляри, модний одяг. Місцеві жителі з нами майже не спілкувалися, та, врешті, хто ми для них? Озброєні чужинці. Американці свого часу теж у В’єтнамі багато років воювали, та нічого з того не вийшло. Так і радянські війська в Афганістані.
Офіційно термін його служби закінчився в жовтні 1984-го, але «борти» за Василем прилетіли лише в лютому 1985-го. Напередодні вильоту з ворожої території він повернувся зі свого останнього бойового завдання. Рейду десантників потрібно було знешкодити банди Башира. Бойовики мали найсучасніше військово-технічне оснащення. Та попри все, у цій сутичці зазнали поразки і втекли до Пакистану. Затримати їх було неможливо, адже це було дуже велике угруповання, проте вдалося здобути трофеї.
– День моєї демобілізації – один із найщасливіших у моєму житті, – посміхаючись, каже Василь Миколайович. – Неможливо передати, яке це було щастя.
– Вдома знали, де ви служите?
– У листах я про це не писав, та, думаю, невдовзі батьки здогадалися, звідки шле «привіти» їхній син. Додому повернувся взимку 1985-го. Пам’ятаю, снігу того року було стільки, що й парканів не видно. Заходжу у двір. Першим зустрів мене батько (нині покійний). Обняв, з очей у нього покотилися сльози. Я до цього ніколи не бачив, щоб мій батько плакав… Кажу: «Заспокойтеся, тату, я живий і здоровий». За весь час служби жодного разу не був поранений чи контужений.
ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ОПІСЛЯ
– Як склалося ваше життя?
– Після армії повернувся в Чернігів. Я в Нових Яриловичах лише 8 класів закінчував, а потім вивчився в Чернігові на муляра, працював на будівництві. Там мені й квартиру дали. У 23 роки одружився. Виховали з дружиною сина Сашка. Понад двадцять п’ять років тому прийшов на роботу в міліцію. Спочатку служив у Чернігівському райвідділі, потім у підрозділі охорони. Уже десять років на пенсії, але без роботи не сиджу. Працюю в охоронному агентстві.
– А що робите у вільний час?
– Дуже люблю ловити рибу й ходити по гриби. Звичайно, багато часу для цього немає, але в січні два рази рибалив на Дніпрі біля Прохорового хутора. А ще в Ріпках маю невеликий будинок, від бабусі залишився, тож хочу там все до ладу довести. Може, через декілька років переїдемо туди з дружиною, коли обидва пенсіонерами будемо. А поки що влітку обробляємо там невеличкий город.
– З армійськими товаришами підтримуєте зв’язок?
– Звичайно, двоє моїх однополчан живуть у Ніжині. Часто телефонуємо один одному. Якось бійці нашої застави вирішили зустрітися в Харкові. Старшина нашого підрозділу вручив нам медалі. Пом’янули тих, кого вже немає з нами. Кожен виніс із тієї війни свої спогади, свій біль. Отримуючи такий життєвий досвід, ми стаємо мудрішими, розуміємо цінність кожного дня, кожної хвилини…
