Лебідь-шипун в Європі охороняється Бернською конвенцією (Додаток 3)
Малятко відразу сподобалася новим батькам. Вони навіть розплакалися від щастя, коли це крихітне дитя довірливо простягнуло до них свої ручки. Королева взяла дівчинку на руки, і її щоки торкнулося м'яке біле волоссячко, схоже на лебединий пух. Шкіра у дитини була ніжна, а очі — блакитні.
— Як же тебе звати, чарівне дитя? — запитала її королева. Дівчинка збентежено посміхалася. Адже тільки зараз з'ясувалося, що у неї не було власного імені. У великому сімействі так і не знайшлося часу, щоб придумати дитині ім'я. Дівчинку називали «малою», «сиріткою», але частіше за все — просто «дівчиськом».
— Треба придумати їй красиве ім'я, — розхвилювалася королева і знову розплакалася. З віком вона стала дуже чутливою. Король подав їй носовичок, і вони стали перебирати різні імена. Вирішили назвати дівчинку Мартою.
Так у королівстві з'явилася нова мешканка, що наповнила його радістю. Тепер король з королевою не мали часу сумувати, вони натішитися не могли на дівчинку, яку відразу щиро полюбили.
Одного разу королева занедужала і звернулася до лікаря. Ретельно оглянувши королеву, він урочисто оголосив діагноз «захворювання»: королева була вагітна.
— Не може бути! — вигукнула та у великому хвилюванні. Але таке трапляється досить часто: коли бездітне подружжя бере на виховання сироту, Бог посилає за це довгоочікуваний подарунок – їхнє власне дитя.
У визначений термін королева народила дівчинку, назвали її Діаною. При гарному догляді вона швидко росла і незабаром надогнала Марту, яка в дитинстві недоїдала і була маленька на зріст. Діти подружилися, адже батьки ретельно приховували походження Марти.
Діана вважала її своєю рідною сестричкою. Обидві віддано любили одна одну, всі дні проводили разом: слухали спів солов'їв, грали в хованки, гойдалися на гойдалках. Разом їм ніколи не було нудно.
Йшли роки, маленькі дівчатка виросли і стали нареченими. Марта була крихкою та рудоволосою, а Діана — ставною та чорноволосою. До них почали свататися принци. Але більше їм подобалася Марта. Вона була гарнішою, привітнішою та добрішою. Поступово в Діаниному серці зародилися ревнощі й заздрість. Вони не давали дівчині спати ночами. Ну чому найгарніші принци вибирали Марту? Шкодуючи сестру, Марта всім відмовляла. Втім, вона жодного разу не пошкодувала про це: жоден з молодих людей не зачепив її серце.
Одного разу до них завітав принц із далеких країв, і король з королевою запропонували йому у них погостювати. У цьому була частка невинної хитрості: принц був не тільки багатий, знатний і розумний, але й дуже гарний на вигляд. Дівчата дивилися на нього крадькома з вікна, і їхні серця тремтіли. Король з королевою ласкаво зустріли гостя, нагодували-напоїли й спати поклали. А на ранок до сніданку вийшли надушені і вбрані сестри. Вперше в житті принцеси зніяковіли, їхні щоки горіли рум'янцем. Опустивши очі, сиділи вони за столом, і кожна мріяла, що принц вибере саме її.
Але тільки довірливі очі Марти, блискучі, як дорогоцінні камені, пробудили його серце. Принц відразу зрозумів, яким скарбом володіє ця дівчина, і був вражений, що зустрів її в королівській родині. Принцеси, з якими він бачився раніше, були всі як на підбір примхливі, ліниві й зарозумілі. І Альберт (так звали принца) вже не сподівався зустріти свою кохану...
Король з королевою залишилися задоволені: принц був знатний, багатий і славився добрими справами. Швидко зіграли весілля, і Альберт відвіз Марту до свого королівства, де вони стали жити у великому щасті й злагоді.
Діана втратила сон і спокій. Де щастя плодиться, там заздрість народиться. Через чуже щастя почала Діана сохнути. Вона металася по палацу, била посуд і здавалася зовсім божевільною від горя. І нещасні батько й мати, не знаючи, чим її втішити, випадково зізналися їй, що Марта — сирітка, яку вони колись узяли на виховання.
— Як? — в обуренні вигукнула розлючена Діана. — Вона не моя сестра? То вона не королівської крові? А отримала багате придане і найкращого нареченого?
Бачачи, що своїм визнанням вони тільки погіршили становище, старі сильно засмутилися, злягли в ліжко, та незабаром і померли. Обом вже було багато років, і серця їх не витримали таких випробувань: адже вони любили обох дочок.
Діана почала правити всім королівством. Спочатку все їй здавалося новим та незвичним. Влада запаморочила Діані голову і вона без кінця віддавала розпорядження слугам, потрібні й непотрібні. Це вносило в колишню спокійне і розмірене життя королівства суцільну плутанину.
Насамперед Діана наказала переробити палац. Зрозуміло, вона хотіла вразити всіх багатством і красою. Даремно вірні люди радили їй не смітити грошима — вона звільнила всіх, хто їй хоч у чомусь перечив, і влаштувала своє життя так, як їй хотілося. А хотіла вона веселощів і розваг. Палац довелося ламати, будувати заново, і на це пішло багато грошей.
Не дивно, що незабаром принцесу оточили хитрі нероби й дармоїди, а то і просто шахраї, які безсоромно розхвалювали господиню на всі лади. Тепер у Діани не було конкурентів — всі принци цілували її черевички. Вона замовила собі цілу гору капелюшків і суконь і здавалася веселою та щасливою. Її батьки були люди скромні, вони не привчали дочок до розкошів, не потурали їхнім примхам і марнотратству. А тепер принцеса ні в чому не знала відмови.
Одного разу вона сиділа в саду на гойдалці, повитій трояндами. Сутеніло, на небо виплив місяць. Діана закуняла. Раптом вона почула рипучий голос і відкрила очі. За воротами саду стояла згорблена бабуся-жебрачка.
— Ти веселишся і жбурляєш гроші направо і наліво, але скоро настане протверезіння. До тебе сватаються принци, та одні з них — банкрути і навіть гарні вбрання просять у своїх приятелів. А інші і зовсім принцами ніколи не були — це звичайнісінькі шахраї, бродяги і злодюжки. І все сватаються до тебе тільки через гроші. А ось твоїй сестричці Марті нема чого сумувати: чоловік любить її всім своїм серцем і оточує турботою та ласкою.
Промовивши ці слова, бабуся зникла, ніби її й не було. Діанине серце немов чорна змія обвила. Вона зрозуміла, що не буде їй спокою ані вдень, ані вночі, і всі ці свята і розваги влаштовані були лише з однією метою: забутися від туги й печалі. Ніхто не міг приборкати недобре серце Діани, дати їй вчасно мудру пораду: час усе лікує.
Злі думки вкрай здолали її: «Якась замазура хитрістю опанувала душею і серцем моїх добрих батьків. Забрала половину їхнього багатства, яке по праву належало мені, Діані. Привернула кращого в світі принца, який повинен був дістатися мені!».
Не шкодуючи грошей, яких вистачило б на скромне життя, принцеса вирішила витратити їх на те, щоб помститися своїй названій сестрі. Перше, що вона вирішила зробити, це донести до відома принца Альберта, що його дружина зовсім не королівської крові. Діана була впевнена, що він в обуренні вижене її з двору і вона стане тією, ким і має стати: жебрачкою-волоцюгою.
Але не так сталося, як Діані гадалося. Принц вислухав шанованих панів, яких правдами і неправдами вмовила і підкупила Діана, і вигнав з двору не свою дружину, а саме їх. Ба більше, до Діани дійшли чутки, що він ще міцніше прив'язався до Марти і на жоден крок не відпускає її від себе.
— Ах! — вигукнула у великому гніві Діана і навіть злягла у ліжко. Але не надовго. Заздрість не давала їй ані сну, ані спокою, і вона доклала всіх зусиль, щоб помститися. Як не охоронявся замок Альберта, завжди знайдеться лазівка,особливо тоді, коли не чекаєш біди. Діана набрала людей, яких буквально обсипала золотом. Вони вдерлися в замок принца, викрали Марту і ув'язнили її в темницю.
Ця в'язниця давно вже була підготовлена і ретельно замаскована між деревами і колючим чагарником. Безвинна Марта сиділа у похмурій тюрмі, і тільки маленьке загратоване віконце пов'язувало її з миром.
«Чоловіче мій коханий, де ти?», — сумувала вона вдень і вночі, обхопивши голову своїми тонкими білими пальчиками.
Альберт втратив голову від горя, коли дізнався, що дружина його зникла. Він послав гінців у всі кінці світу, але вони повернулися ні з чим. Пропала Марта, як крізь землю провалилася.
Минали дні за днями ...
Альберту життя без Марти було не миле. Він вирішив звернутися до великого чаклуна, до якого люди йшли за допомогою тільки в годину найбільшої скорботи.
— Так, — розкришивши суху шкіру змії у каміні, — сказав старий, — я бачу, де твоя кохана. Але ж тобі відомо, що плату я беру чималу. Чи не здасться вона тобі занадто великою?
— Я готовий життя віддати, аби хоч одним оком побачити свою милу, — твердо сказав Альберт.
— Тобі доведеться віддати мені все своє королівство. Але й це ще не все. Ти віддаси мені своє чудове тіло. Тільки душа залишиться з тобою, душа і біле пір'я, — загадково додав чаклун. Принц на все був згоден.
І ось одного разу увечері Марта побачила, як до вікна темниці прилетів білий лебідь. Він бився об залізні прути, намагаючись прорватися всередину. Але слабкій птиці це було не під силу. Біле пір'я забарвилося червоною кров'ю. Марта з переляком вдивлялася в лебедя. І раптом скрикнула: «Мій чоловік!», — і впала непритомна.
Так, це був її коханий Альберт, який за можливість бачитися з нею віддав все, що у нього було. Побачивши, що Марта лежить непритомниа, він злякався і почав кликати її. Поступово вона отямилася, підвелася з холодної підлоги й кинулася до вікна. Нарешті вони зустрілися після довгої розлуки! Марта гладила його крила, а він ніжно пестив дзьобом її волосся, поклавши голову їй на плече. Що буде далі? Вони не знали. Але те, що вони знову були разом, наповнювало їхні душі надією.
Діана отримала довгоочікуваний спокій. Вірна служниця кожен день розповідала їй про те, як сумує в темниці самозванка Марта, як рідшає від печалі її прекрасне волосся.
Аж одного дня служниця доповіла про те, що Марта знову розцвіла, на її щоках заграв рум'янець, а волосся стало густим і блискучим.
— Як? — вигукнула в гніві Діана. – Негайно дізнатися, в чому справа!
— Я простежила за нею, — продовжувала розповідати хитра служниця. — Не спала кілька ночей, але все вивідала. До неї прилітає лебідь. Він не схожий на інших лебедів — більший за них, і крила в нього широкі та довгі. А дзьоб — яскраво-червоний, лапи чорні. Така красива птиця!
— Лебідь? — здивувалася та й замислилася. — Чи не думаєш ти...
— Так, так, моя пані, — закивала головою догадлива служниця, — саме так. Лебідь — це її чоловік, і він не залишить нас у спокої, поки не поверне свою любу Марту.
— Заколоти вікно! Покрити в’язницю залізними листами від верху до низу, щоб навіть крапля світла не потрапила всередину! Зловити лебедя й посадити в клітку! — віддала розпорядження жорстока принцеса.
Але якщо заколотити вікно виявилося справою досить легкою, то зловити лебедя ніхто не зміг. Даремно сотня найнятих мисливців чатували його вдень і вночі, виставивши вперед свої заряджені рушниці. Даремно по всьому саду розставили сильця та капкани — у них час від часу потрапляла численна охорона. Одного разу і сама Діана потрапила в сильце, хитро замаскование у кущах. Вона пошкодила ногу і ще більше розлютилася.
Вбити Марту вона боялася — адже чутки рознесуться по всьому королівству, і хто тоді захоче свататися до принцеси, у якій руки заплямовані кров'ю? Ось якби Марта сама зачахнула від туги й печалі...
Діана вирішила тримати самозванку за гратами, поки не зламає її волю і дух. Вона придумала такий план: влаштує грандіозне свято і запросить багато гостей. Програму озвучать заздалегідь. Виступатимуть клоуни, карлики, багато чого буде забавного. А наостанок гостям покажуть заморських звірів у клітках.
І в одній з них буде Марта! Ось буде сюрприз! Лебідь прилетить неодмінно! Він як крізь землю провалився, став хитрий і обережний, але Діана його перехитрить. Хіба він не з'явиться, коли почує, що Марті загрожує біда? Обов'язково прилетить!
Діана наказала гінцям повсюди розклеїти афіші про майбутнє свято. Яскравими буквами там було написано, що родзинкою програми буде небезпечна злочинниця Марта. І в клітку до неї буде впущений лев!
«Ох, яка ж я розумниця!» — думала Діана. Вона зовсім не збиралася впускати лева і доводити справу до такого страшного кінця. Але серце підказувало їй, що стривожений Альберт повірить і неодмінно з'явиться. От там його й підстрілять мисливці. Вона знайде найдосвідченіших стрільців, не пошкодує на них грошей. А серце Марти не витримає горя. Так вона, Діана, помститься за себе!
І ось настав довгоочікуваний день. Палац і сад сяяли блискучими прикрасами. Столи ломилися від страв, і гості вже з нетерпінням чекали на розваги. Серед них були простодушні й добрі люди, які вірили, що цей номер з Мартою, про який гінці вже розтрубили на все королівство — лише розіграш. Але були й такі, які запевняли, що Діана підступна і мстива. Вони потай очікували кривавого видовища.
На великій сцені в саду йшов один номер за іншим, всі актори вражали великим мистецтвом гри. Але гості очікували на обіцяний сюрприз. Вони сперечалися майже до бійки: чи зважиться Діана на такий нечуваний вчинок?
Нарешті на сцену ледве внесли клітку, де, тримаючись за прути, стояла Марта. Залізні листи зняли зовсім недавно, і сонячне світло засліпило її. Вона багато часу провела в темряві, її обличчя було білішим за сніг, а очі набрякли від сліз. Вона нічого не знала про свого Альберта і хвилювалася за нього. Що з ним? Чи живий він? Прекрасне волосся потьмянішило й звалялося. Важко було не відчувати співчуття до цієї безневинної душі. І багато хто з запрошених гостей в збентеженні ховали очі один від одного. Одна справа — почути про розправу, і зовсім інше — побачити її.
Відчувши настрій гостей і не бажаючи виглядати жорстокою, Діана з надією дивилася в небо. Лебідь ось-ось має з'явитися. Мисливців було так багато, що на деревах, де вони сиділи, майже не видно було листя.
Нарешті розлюченій Діані набридло чекати. Гості почали розходитися, вони були засмучені. Діана зважилася на найжорстокіший вчинок і наказала привести лева. Його ще не було видно, а від грізного ревіння у гостей волосся стало дибки. Обличчя Діани спотворилося й стало схоже на моторошний вискал. Це було найстрашніше обличчя, яке коли-небудь бачили люди. Гостями опанувало передчуття наближення біди, і багато з них у страху розбігалися хто куди.
Бідолаха Марта забилася в куток, по щоках її котилися сльози. Охоронець загримів ключами, щоб відкрити клітку і впустити лева. Двері скрипіли, скреготали, брязкали. Вони були зроблені дуже давно, і їх важко було відчинити.
І тут в небі пролунав крик. Це кричав лебідь, її чоловік, її коханий, і крик цей був страшніший за лев'ячий — в ньому був величезний біль, який не знає розради. Крик наростав і лився, як струмінь крові. Люди підняли голови до неба, і всіх вразив цей біль. Плач рознісся по всьому небосхилу, страшний і жалібний.
Лебідь кинувся до неї, своєї Марти, знаючи, що мисливці давно ціляться в нього.
І раптом — о диво! Немов величезна купа снігу впала з неба: це на допомогу своєму побратимові летіла сотня лебедів. Вони поспішали за ним, і вже наздогнали й навіть перегнали його. Мисливці розгубилися. Розгубилася і сама Діана. Альберта вже неможливо було розгледіти в цьому білосніжному потоці. Віддати наказ стріляти? Заплямити кров'ю це білі пір'я, цей жасминовий снігопад?
— Ось що таке любов! — серед мертвої тиші пролунав чийсь голос. Він належав тому самому чаклунові, який перетворив Альберта на лебедя. Чаклун був серед запрошених і разом з гостями сидів за столом.
Його слова, вимовлені тихим голосом, пронизливою луною рознеслися по всьому саду. Чаклун підвівся і тихенько плеснув у долоні. В ту ж мить клітина, в якій знаходилася Марта, розсипалася. Руки, плечі дівчини стали покриватися пір'ям. Воно котилося з долонь, розсовувалася пасма волосся — м'яке, ніжне пір'я. І ось у небо злетіла біла лебідка, сяюча, як зірочка. До неї відразу ж приєднався лебідь, і ніхто не сумнівався, що це був Альберт. Як він затулив її крилом! Як ніжно припав до неї своєю світлою головою! Сльози забрав вітер...
Широко відкритими очима дивилися на них всі, хто знаходився в саду.
— Любов... — прошепотів хлопчик в оксамитовому жилеті, який прислужував гостям. –
— Любов, — здивовано зашепотіли гості.
Мисливці покидали рушниці і почали повільно злазити з дерев. Вони немов прокинулися від тяжкого, поганого сну і не сміли навіть підняти очі.
Незабаром Діана залишилася сама, навіть слуги розбіглися. Їм було страшно залишатися в такому недоброму королівстві.
Принцеса повільно йшла по саду, під ногами шаруділо листя.
Раптом заспівав соловей. І вона згадала, як зовсім маленькими дівчатками вони з Мартою любили слухати спів птахів, гойдаючись на високих гойдалках. Діана згадала, як гаряче любили вони одна одну. Як обіцяли зберегти цю любов до самої смерті. Вона вперше подумала про те, як гірко було батькам бачити її ревнощі — жорстокі ревнощі, що опанувала її серцем.
Вона гірко розридалася, і плакала кілька годин, поки не відчула полегшення: немов по краплині видавила всю отруту зі свого серця. Чисті сльози завжди перекривають шлях злу. І у Діани з'явилася надія на власне щастя.
Альберт і Марта не розлучалися до кінця життя. Нехай в іншому вигляді, але вони прожили чудове життя та поклали початок новому виду лебедів — найкрасивіших птахів, що славляться своєю вірністю.
Цього прекрасного лебедя називають — лебідь-шипун.
Переклав українською Михайло Блехман
