Чернігівський обласний лікар-проктолог Ігор Саргош: «Медицина – це доля, стиль життя та мистецтво!»
Ігор Дмитрович Саргош 12 років завідує проктологічним відділенням Чернігівської обласної лікарні. Обласний лікар-проктолог, лікар вищої категорії. Не лише досвідчений, людяний фахівець, а й яскрава та цікава особистість! Думаю, ця актуальна бесіда розвіє деякі міфи, що побутують серед жителів Придесення.
– Ігоре Дмитровичу, у Вашій родині – дивовижна медична династія.
– Так. Взагалі, у нас, в родині, – 22 медпрацівники! Народився я в Чернівцях, а юність пройшла на Полтавщині. У мене лікарі – і батьки, й мамині сестри, і татова сестра, й мамин брат, моя рідна сестра, племінники… У дружини – її батьки. Двоє наших синів також вирішили присвятити своє життя медицині. Дружина, Ольга Вікторівна, завідує лор-відділенням у Чернігівській міській лікарні № 1. Ми навчалися в одному медичному вузі, вона вступила на рік пізніше. Її тато – Віктор Гурійович Виноградов, заслужений лікар України, тривалий час очолював міську лікарню № 1.
– Чудовий фахівець і керівник!
– Нині він на заслуженому відпочинку, але ще працює, не може сидіти, склавши руки. Отож я, по суті, завжди це знав і відчував, що буду лікарем… Медицина для мене – то не просто ремесло, а доля, стиль життя та справжнє мистецтво!
– Але чому Ви вирішили стати саме лікарем-проктологом?
– Свого часу мій тато пройшов спеціальну підготовку проктолога, коли ще цю спеціальність тільки-но почали виділяти із загальної хірургії. Знаєте, як у нас, лікарів, про це зазвичай кажуть? Не ти обираєш медицину (і ту чи іншу медичну спеціальність), а навпаки – це медицина обирає тебе! Працюєш там, де у тебе найкраще виходить. У мене були дуже хороші вчителі-медики. Мій батько. А ще тут, у нашому проктологічному відділенні обласної лікарні: Валентин Анатолійович Литвиненко та Іван Васильович Стародуб (обидва очолювали це відділення, нині вони – вже покійні), і Микола Миколайович Гнатюк, який і зараз, хоч уже на пенсії, трудиться в поліклініці другої міської лікарні лікарем-проктологом.
Ось, погляньте, у мене в кабінеті залишилася на згадку робота (різьба по дереву) від мого дорогого вчителя Івана Васильовича Стародуба – це репродукція картини, на якій зображено відомого хірурга С. С. Юдіна. Таке було у Івана Васильовича захоплення. І коли він уже йшов зі своєї посади, то подарував мені цю роботу.
– Як Вам тепер працюється? Все-таки час – досить складний…
– Зараз усе, що потрібно, у нашому відділенні є. Хоча, звісно, прагнемо досягти більшого. Медицина не стоїть на місці, розвивається. Є можливість іти далі. Не просто мріяти, а втілювати задумане в життя! Сучасна апаратура надходить, відбувається у нас планова заміна інструментарію та медичного обладнання, і це – дуже подобається! Тож ми щиро вдячні головному лікареві обласної лікарні Андрієві Михайловичу Жиденку за таке його подвижництво. Бо справді багато у нас тепер робиться. Адже головний лікар постійно шукає можливості покращити матеріальну базу лікарні, створити комфортні умови і для медиків, і для пацієнтів. Тому й відбуваються досить значні позитивні зміни. Андрій Михайлович відчуває підтримку трудового колективу, ми йому довіряємо і стараємося відповідати вимогам сьогодення.
– У багатьох робота проктолога асоціюється лише з однією недугою – геморой…
– Це, звісно, розповсюджений міф. Офіційна назва нашої спеціальності – колопроктологія (тобто ми – колопроктологи); й охоплює вона не тільки захворювання прианальної зони, анального каналу прямої кишки, що входять до терміну «проктологія», а й хвороби кишківника, перш за все, товстого. Безумовно, велика увага приділяється скринінгу колоректального раку, де ми працюємо в тісній взаємодії з лікарями-онкологами. Ми наголошуємо, що після 50-ти років кожна людина повинна пройти обстеження кишківника… Але справа – не лише в онкологічних хворобах (хоча лікарі-онкологи б’ють на сполох!), є ж неспецифічні запальні процеси кишківника… Є хвороби – не менш грізні, ніж колоректальний рак.
– Наприклад?
– Неспецифічний виразковий коліт і хвороба Крона.
– Це – лікується?
– Поки, на жаль, таке захворювання вважається невиліковним… Тобто, якщо ми вже ставимо такий діагноз, то він залишається у людини до кінця її життя. Втім, безперечно, лікуватися конче необхідно, інакше можна і товстий кишківник утратити!.. Взагалі, хвороби кишківника запускати не можна, їх потрібно вчасно виявляти та лікувати. Однак людина, котра, у разі потреби, робить, скажімо, рентген, гастроскопію чи ультразвукове дослідження, лише зачувши про колоноскопію, нерідко просто відмовляється…
– Боїться!
– А чого боятися? Колоноскопія дуже важлива в проктології. Адже від точного діагнозу лікаря залежить здоров’я пацієнта. У деяких державах із розвинутим медичним страхуванням, якщо людина не зробила колоноскопію вчасно, після 50 років, а потім у неї раптом виявляють колоректальний рак, то такий легковажний пацієнт може навіть не отримати кошти на лікування...
– На Чернігівщині вистачає кваліфікованих проктологів?
– За останні десятиліття в нашій області, як і в Україні, сформувалася відповідна структура проктологів. Практично в усіх лікувальних закладах обласного центру працюють проктологи. Втім, фахівці такого профілю є і в Ніжині, Бобровиці, Прилуках, Сновську…
– Деякі жінки соромляться йти на прийом до проктолога-чоловіка. Бо питання – надто делікатне!
– Знаєте, якщо людині справді потрібен лікар, то стать тут – ні до чого. Але ми підготували кваліфіковану жінку-проктолога, яка працює в нашому відділенні. Тобто ми й про це потурбувалися… Головне, щоб жителі уважно ставилися до свого здоров’я, вчасно зверталися до спеціаліста й не запускали хвороби. Думаю, як би не була людина зайнята, все одно можна знайти час, прийти і зробити ректороманоскопію. Тобто все за показанням, порадившись із фахівцем. Тим більше, якщо є симптоми, коли при дефекації з’являються кров чи слиз, є закрепи або проноси… Але при хворобах товстого кишковика симптоми можуть навіть певний час не проявлятися або бути не настільки відчутними. Однак потрібно вчасно виявити недугу і належно пролікуватися.
– Ігоре Дмитровичу, робота у Вас складна, нелегка. Як відпочиваєте?
– Наша родина любить мандрівки. Були молодшими, то всю Україну об’їздили – від Закарпаття до Харківщини. У нашій державі – такі прекрасні, дивовижні краєвиди. Абсолютно не гірші, ніж за кордоном, навіть кращі. Я свою Батьківщину по-справжньому люблю!
Також замолоду активно, професійно займався спортом. Став срібним призером області з силового триборства… Але після сорока років від таких надмірних силових навантажень відмовився. Тепер, коли собаку вигулюю, роблю пробіжки, на перекладині підтягуюся. Можу піти в спортзал… Звісно, кожен лікар має турбуватися і про власне здоров’я.
Також, як і всіх співвітчизників, мене дуже хвилює, що в Україні досі триває війна. Хочу, щоб настав мир, і матері не чекали з фронту своїх синів; і ми, вмикаючи телевізор, аби послухати новини, не завмирали в скорботному передчутті, тільки-но почувши про АТО. Адже бажання миру не має нічого спільного з капітуляцією перед ворогом. Ні в якому разі. Попри все, я вірю в Україну, яка вистояла впродовж тисячоліть, зберегла свою мову, національну ідентичність, культуру, духовність, народні традиції! Таку Україну скорити і зупинити неможливо. Попри все, ми живемо і йдемо далі.
Спілкувався Сергій Дзюба