На календарі пізня осінь. На годиннику початок дев’ятнадцятої, тож за вікном вже темно. В районі проведення антитерористичної операції ніч настає якось раптово. І вона завжди якась темніша та густіша, ніж на мирній території України.
Проминувши крайній блокпост, медики вимкнули телефони і навігатори. Це звичайна практика для АТО. Адже по всій лінії зіткнення працюють новітні російські радіоелектронні комплекси, що дозволяють відслідковувати рух та місцезнаходження за даними активного мобільного пристрою. Далі залишалося сподіватися на Бога, вдачу та майстерність водія.
Та цього разу щось пішло не так. Чи то через бажання лікарів чим швидше потрапити до пораненого, чи просто сталася випадковість, але медики повернули не в тому місці. На дорогах у районі АТО часто немає не те що покажчиків, а навіть назви сіл зняті з усіх зупинок та знаків. Досить швидко наші лікарі зрозуміли: вони на ворожій території. Паніки не було. Водій повільно розвернув машину. Сухо ляснув пересмикнутий автоматний затвор — про всяк випадок підготувалися до бою. А Світлана дістала з кишені подаровану подругою ще перед від’їздом на війну вервицю. Міцно стиснула в долоні прозорі пластмасові бусини. Краще смерть, аніж полон та знущання мордорських зарізяк.
Час тягнувся незрівнянно довго. Так само з вимкненими фарами, намагаючись не надто шуміти, військові лікарі повернулися на звільнену від окупантів територію. За кілометр вони знайшли потрібний поворот і виїхали на нашу «лінію 0». Поранений був у важкому стані, та його вдалося врятувати. Спільними зусиллями всіх військових медиків наш захисник залишився живий, і його здоров’ю нічого більше не загрожувало. Хлопця спочатку перевезли до 66-го мобільного шпиталю, а згодом літаком доправили до Дніпра.
Це лише одна з історій фронтових буднів ординатора відділення реанімації ВМКЦ Західного регіону капітана медичної служби Світлани Долик. Війна увірвалась у життя цієї веселої україночки разом із сиренами першого медичного конвою, що 2014 року привіз поранених бійців до Військово-клінічного медичного центру Західного регіону, де вона тоді була звичайним цивільним лікарем. Для Львова це був перший борт «звідти». І ніхто ще не знав і не уявляв, як важко буде приймати молодих людей, скалічених зброєю та агресією нашого східного сусіда, яке психологічне навантаження потрібно буде витримати медикам, спілкуючись з батьками поранених, для яких лікар на ту секунду божество, що повідомляє втішну чи страшну звістку, а слів бракує або вони застрягають у горлі грудкою болю. Світлана твердо вирішила: бути цивільною, коли у країні почалася війна, для неї неприйнятно. Тому наступного дня пішла до військкомату, аби її призвали на службу.
Свого першого пораненого вона пам’ятає дуже добре. До найменших дрібниць може розповісти про кожну з дев’яти операцій, які були потрібні, щоб повернути Олексія у стрій. Тепер цей поранений під час оборони луганського аеропорту воїн часто приходить у шпиталь провідати лікарів, ще раз їм подякувати і розповісти про свою службу. Попри складність поранень, за три довгі місяці наполегливого лікування військові медики таки повернули захиснику втрачене здоров’я.
Лише за минулий рік капітан медичної служби Світлана Долик успішно провела 320 операцій. Тільки вдумайтесь у цю цифру: за 365 днів року — 320 операцій! Але вона не вважає, що робить щось надзвичайне. Така вже українська жіноча вдача — ніколи не бути осторонь, надто коли у твоїй державі війна.
Тарас ГРЕНЬ
