Нещодавно відомий письменник, головний редактор журналу « Літературний Чернігів» Михась Ткач відзначив свій ювілей. Отож мені, як один із шанувальників його ліричної прози, хочеться поділитися своїми думками про цього самобутнього автора і його творчість.
У дитинстві юний Михайлик любив задивлятися у вікно. Розглядав природу, яка зеленим неагресивним вогнищем палала за шибкою. Десь там з вулиці долинали голоси знайомих. А йому мріялося дивовижно добре. На душі відчував насолоду. І коли накрапував дощ, а з покрівлі скапували райдужні краплі, тоді ще більше мріялося. І в цей час приходили до їхньої хати сусідські жінки, розповідали матері сільські новини, журилися, як важко живеться. Слухав їх хлопчина, і вони проникали в його дитячу душу… І думки народжувалися — такі привабливі, як достиглі плоди на фруктовім дереві. Крім того, читав книги, які траплялися до рук, і повсякчас малював. Та минали юні роки так швидко, як опадало листя з дерев восени...
Живучи в Чернігові, Михайло Ткач навчався заочно в Московському університеті мистецтв на факультеті малюнку і живопису, ходив на етюди. Інколи брався з перо. Згодом став працювати художником, відвідувати обласну літстудію, де читав свої перші оповідання, які намагався зробити такими, щоб запам’ятовувалися, щоб дія в них рухалася і герої були життєвими. Пізніше зрозумів, що оповідання ще й повинні бути емоційними, динамічними, впливати на читача. Тож прагнув відійти від сірого шкільного переказу. Шукав такі подробиці і художні деталі, які оповідь робили б цікавішою, а сюжет захоплюючим . Розумів, що без художності оповідання і новели не матимуть той смак. А тому писав, шліфував їх, переробляв. А в коротких новелах намагався так створювати сюжет, щоб кожне слово стояло на своєму місці.
Перші новели надрукували обласні газети. А невдовзі – 1973 року восени — його опублікував солідний письменницький журнал Спілки письменників України «Вітчизна». То було оповідання «Неспокій». Читаючи його, можна було зрозуміти, що створене воно сформованим прозаїком, людиною, яка має гостроту світобачення, уміє виписати характери самобутньо, відкидаючи сірі шаблони письма, а головне уміє подати ті – такі важливі! – художні і життям наповнені деталі. Так, це вони роблять сюжет життєвим і притягальним для читача. Саме той короткий прозовий твір був емоційно впливовим, де майстерно виписані образи.
Як довелося дізнатися, тоді до друку підписав художній твір «Неспокій» добре знаний на той час у літературі прозаїк Микола Олійник. Письменник навіть не знав Михайла Ткача( на той час він ще не був Михась – Авт), але, схоже, проймався вірою, що молодий Ткач – людина наполеглива, з харизмою і згодом переросте у цікавого прозаїка. А вони ж так потрібні були українській літературі, бо на той час в областях народжувалися, заявляли про себе більше поетів. У ті далекі сімдесяті роки минулого століття була така статистика: на сотню рукописів поетів у видавництвах України було тільки чотири –шість прозаїків. Тож уже у той час, маючи першу заявку, а нею було опубліковане оповідання у досить поважному часопису «Вітчизна», його взяли на замітку, потім запросили на наради молодих в Ірпінський будинок творчості.
Саме тоді молодого прозаїка з Чернігівщини помітили маститі письменники з Києва. У столичній пресі були якнайкращі відгуки, Володимира Дрозда та Віталія Петльованого про Андрія Нанкевича, ,Володимира Кезлю, Івана Силку та ще кілька імен. І в тій недовгій низці молодих прозаїків згадували нашого чернігівця Михайла Ткача. Скільки то було емоцій! На той час він зрозумів, що саме у прозі зможе щось зробити вагоме, висловитися не так, як інші, а по своєму. Адже скільки дивовижних, невгамовних і пристрасних майбутніх героїв ходять поруч нього, скільки працювало з ним чесних людей у рідному краї, де протікає така тиха і задумлива річка Снов.
До цього Михась, закінчивши Остерський будівельний технікум, уже встиг попрацювати майстром, виконробом на будівництві міста. Отож і тема про будівельників на початку у нього переважала, оскільки він знав багато про них. І твори не рясніли сірою надуманістю, а сюжети були життєві. Уже на той час нові оповідання виходять, зокрема у «Вітрилах», журналі «Жовтень» інших літературних збірниках. Потім перша і помітна ластівка – книга оповідань і новел «Сонячний полудень».
Тоді Михась Ткач уже мав свій вироблений характер людини наполегливої, яка мала мету – написати чергові книги прози, де б , як і в попередній, у центрі уваги його і читача була людина праці чи то якась важлива сільська подія. Такі твори нелегко пишуться, оскільки на той час молодий літератор прагне подати їх у новому, свіжішому ракурсі. На цей час, слушно реагуючи чи то зважаючи на поради старших товаришів по перу, він пише менше, але твори стають більш художні і притягальні для читача. І вже згодом про молодого і достатньо сформованого та перспективного письменника дізнається велика всесоюзна читацька аудиторія У ті роки паралельно з написанням художніх творів Михась ще й малював. Більше він був портретистом , але й створював картини вічного і чарівного Придесення. Працював художником у історичному музеї, у крупній будівельній організації.
У житті і творчості у Михася Ткача помічалося кілька несподіваних, але позитивних поворотів. Були періоди його замовчування, коли «компєтєнтниє органи» рили під нього, копали під його родину. Заносили до числа «неблагополучних, невєрних дєлу великого вождя» — того, котрий» ідьот неправєльним путьом…» Схоже, на «художника і прозаїка з буржуазним націоналізмом» «стукали» невдахи і заздрісники. Було, що й, почувши про «неблагополучного», від нього відмовлялися навіть товариші, але робили це тихо, намагалися не спілкувалися і навіть не озивалися по телефону. Забували? Ні, хитрували, щоб і їх не зробили «неблагополучними».
Того часу у його художній майстерні будівельної організації збиралися товариші, художники, просто творчі особистості. Спілкувалися на різноманітні теми, а більше – на мистецькі, далеко обходили – політичні та партійні. Особливо у літній період, у майстерні прихильників полемізувати збиралося усе більше й більше… На той час художник Михась Ткач почав випускати ще й україномовну стіннівку Чернігівського будівельного тресту №2. У своїх статтях прагнув навернути колег та однодумців до збереження і примноження звичаїв, традицій, прищепити любов до національного, рідного. І така писанина не сподобалася якомусь «прихованому рецензенту». Він, схоже, і настукав до «копєтєнтних і неусипних органов»,що, мовляв, він «буржуазне і націоналістичне» пропагує. Рішення було миттєве. Але про нього М, Ткач навіть не здогадувався.
Тоді у селі за сумнівних обставин згоріла хата родини Ткачів. Побував Михайло з братом Миколою на малій батьківщині. Матір прихистили у селі родичі. А він, розхвильований і наче аж розбитий морально, повернувся в Чернігів і звернувся до профкому, щоб отримати хоч якусь квартиру. Його уважно вислухав кадровик, тоді мовчки подав аркуш – то був наказ керуючого трестом про звільнення Михася з роботи за скороченням штатів. Тоді робили хитро. За кілька днів по пошті він отримав трудову книжку. Доводилося ходити по різних організаціях, щоб десь прийняли на роботу. А там відмовляли. І так тривало майже рік. Були надії, що от прийде до однієї-другої газети, розповість і йому відразу допоможуть. Але усі ж газети були компартійні, одного монополіста – тож і там ніякої підтримки не відчув. Зовсім уже згасла надія, коли побував у міськкомі та обкомі партії, бо наче й прихильно ставилися, вислуховували, та підтримки так і не відчув.
Ще більш грубо « органи» поставилися до його брата Миколи. Переслідували з очевидністю. Патріота, народознавця і фольклориста неодноразово викликали на розмови до слідчих, підступних функціонерів. На той час у нього була друкарська машинка, а такі речі «при совках» були на особливому обліку, за відповідними номерами. Отож, її забрали, щоб на ній «не розповсюджував націоналістичні агітки. Вони, ці «орли і служаки компартії», вважали народознавчі, фольклорні твори і матеріали – як прояви «крайнього націоналізму», які з»являлися у наукових, справді українознавчих глибинних студіях на той час ще молодого фольклориста, великого шанувальника українського. ( На цей час Микола Ткач став видатним збирачем і дослідником фольклору, його праці і надбання гідно оцінили кращі науковці України, а також у Канаді і США, сьогодні він – професор і знаний дослідник Київського університету культури – Авт.).
Пережив ті негаразди і несправедливості наполегливий і, безперечно, дуже талановитий письменник. І люто, подовгу працював над словом художнім. Уже про себе заявила нова Українська держава . А він був непохитний і незламний у любові до України. Усе потрохи відроджувалося. І відродилася патріотична «Просвіта» … Там талановитий організатор і обдарований письменник працював на провідній посаді. У 1992 році заснував Літературну спілку «Чернігів», а також літературно — мистецький часопис «Літературний Чернігів», якому нині виповнюється двадцять п»ять років І це тоді, коли у багатьох областях – нічого подібного не було. Але примножувалася праця прозаїка – виходили нові книги. Оповідання , новели і повісті, пронизані запахущими ягодами горобини,чорниці, чебрецю, красою природи. « Сонце уже зовсім упало за ліс, зарум’янилося, як соромлива дівчина, і вітер притих, розіслав по небу кольорові простирадла. А в долинах вже туман забілів – тепла земля зросилася. Дівчата обтрушувалися від куряви, полегшено зітхали, умивалися. Оля і ще кілька дівчат посновигали до Карасикового, невеличкого озерця, котре серед поля обросло очеретом та осокою. Здаля, як у дзеркалі, в ньому відбивалося небо. Все було дивне довкола – світ загадковий, нерозпізнаний будив у Даниловій душі радість. Небо ніби поверталося, пливло, як туман, ще далі в глибину, в невідоме безмежжя. А в тому безмежжі уже народжувалися зорі.»( Гірка ягода Калини)
Була там і полинова гіркота. Гіркота непідробного, до болю точно і майстерно змальованого життя. І це ніяк не могли не помітити. Ось як пише про нашого земляка-прозаїка відома Леся Степовичка: «Уважно прочитала Ваше оповідання « Осінній акорд» — серце стискалося за першим разом, а за другим полилися сльози з очей. Як усе схоже у нас українців, — і та ж сама хата, і та ж натруджена мати, і та ж картопелька , дрібненька, несортова, на яку стільки пішло маминого здоров’я і часу. Тільки й того, що моя ще жива. І цей фінал з продажем картоплі, і дідок, ніби ж свій, український , а нежалісливий, хитренький. Який в цім Вашім прекраснім оповіданні глибокий національний трагізм, яка щемлива проза, мабуть, це неокласицизм, так?. Бо – знову-знову скажу !- який відчувається вплив Вашого великого класика-земляка М. Коцюбинського( якого я разом із В. Стефаником люблю). Знову постає цей «маленький грішник», ця вічна тема сина й матері, невідворотність її смерті, і його синовньої провини. Браво, браво, пане Михасю! Я – лишаюся пристрасною прихильницею Вашої прози.»
Уміє Михась писати глибоко психологічну прозу, запоминальну, яку, прочитаєш і вона надовго залишається у пам’яті, про долі людські, характери, які досить майстерно змальовані, викликають роздуми. Думаю, що і багатьох читачів, які доторкнулися до сюжетів справді видатного художника слова вона ніяк не може залишити байдужим.
Михась Ткач — автор, який глибоко, аж до важливих подробиць, деталей знає сільське життя. Він добре осягнув «технологію» і больові точки прози, знає і як вплинути на читача, створюючи образ чи сюжет оповідання, повісті. А ще схоже на те, що не тільки знає життя і побут села минувшини, а й сучасне з отими вічними болями, тривогами. Ні, не оте «причесане», яке створюють несформовані прозаїки, сіренькі белетристи.
Він – неперевершений майстер фраз, які перетворилися в афоризми і допомагають створювати характери та вибудовувати дивовижно — цікаві сюжети. Він – справжнісінький художник слова, а тому без переобтяжень, набридливої «словесної жуйки» уміло використовує яскравий «будівельний матеріал», а ними є не тільки народні фрази, а й художні знахідки, деталі. Наприклад, такі: «Бережи криницю. Запустиш – засохне наше коріння.»,«Її зойк, як дзвін, колихнув нічну тишу.», « На обрії радісно озвався грім», «Бризнуло проміння» «Усю дорогу горіло в думках: де його що взяти?», «Город аж гуде від бур’яну.», «Сонце розтануло за синьою смугою обрію»,"Думки завирували шалено"," На порозі тінь півколом вклякла", «Вогнем пропекло спину давнє», «Для Насті схід сонця — то диво», «Голос прозвучав серед двору, немов постріл», «Тільки Федір зачепився за ріг своєї хати», «Дворище, немов хто одрізав перед очима.», «Страх, як протяг, закрадався в душу», «Село зникло, мов проковтнула його темна ніч.» та інші.
Від книги до книги письменник зростав і формувався. Уже перші дві книги прози «Сонячний полудень» і «Світле диво» — то були серйозні заявки, що в літературі працює людина, яка не з книжок знає болі і тривоги сільських жителів, будівельників і простих робітників. І це тому, що за якихось десять-п’ятнадцять років Михась Ткач «приміряв до себе і освоїв» з десяток професій причіплювача, тракториста, слюсаря,рядового будівельника, художника-оформлювача, механіка, змінного майстра, виконроба, інженера — будівельника Михась також на відстані руки, тобто поруч, і часто працював з десятками людьми різних професій. Він, як зболена — переболіла травинка усотував їх думки і переживання. Коли працював спеціалістом,не проходив мимо тривожних звернень робітників і селян. Завжди їх вислуховував, якими б вони кричущими не були та які проблеми не називали. Що міг вирішити, намагався допомогти або відправляв до тих впливових людей, які хоч чимось могли посприяти. Письменник згадує, що, побувавши у таких ситуаціях, він швидше ставав « знавцем людських душ», розумів як, виписувати характери, створювати оті істинні народні образи, змальовувати такі потрібні для творів конфліктні ситуації.
Слідом за книгою «Світло диво» до читача прийшли надійшли нові . Уже , прочитавши їх, можна було судити, що Михась той письменник, який всерйоз фотографічно точно і художньо продовжує писати про село і не менш цікаво – про місто. За цей час з-під пера кращого і помітного прозаїка Чернігівщини вийшло чимало книг. І Ткачеві дуже хотілося бути у великому творчому товаристві – Спілці письменників України. Та й він давно цього заслуговував. Але «хитра система голосувань», жорсткі умову прийому знову ніби його …Не добирає двох голосів… Для прозаїка було боляче, а знавців умов прийому, прихильників яскравої творчості письменника – взагалі нервувало: «Та що ж там за приймальники сидять? Уже вдруге — і не пропускають». І тільки уже через три роки, коли письменник-поліщук мав кілька повістей, товсті книги оповідань – приймають. На той час Михасю було близько шістдесяти. І деякі літератори-кияни , як вважали себе маститими, навіть з сумнівом сказали: «Йому ж бачите який вік. Уже пішло на спад… Що він іще може написати?» Було те висловлення наче з іронією і дуже сумнівним тоном. Та знайшлися письменники, які захистили – мовляв, хороша проза пишеться і після шістдесяти.
І не помилилися. Михась так же наполегливо працював над словом. Уже невдовзі вийшли досить відомі і книги. Досить зросла і чисельно наповнилася на десятки тисяч осіб читацька аудиторія, коли у письменника вийшли книги «Багряні громи», «Осінні акорди» та «Спадок». У них написано про сотні доль – переважно поліщуків або тих людей, корені родові яких з нашого Придесення. Цих героїв ніби з новою силою і незрадливою любов’ю полюбили читачі. На сьогодні у Михася Ткача є прихильники його художнього слова У Північній і Центральній Україні, не менше їх у Західній та Південній Україні. Є такі і на сході нашої держави. Вони називають його прозаїком яскравих, хвилюючих характерів і тим літописцем, який має широку читацьку аудиторію. Серед них — робітники, селяни, інтелігенція. Книги Михася Ткача є читабельні — і така оцінка – то неспроста, самобутній автор заслужив за багато років наполегливою працею.
У велику українську літературу Михась Ткач прийшов у новій хвилі літераторів. Ні-ні, він не хряскав дверима! Не чути були від нього, що скоро « на конвеєрі з’являться чи заявляться!” його товстелезні книги. Так іноді висловлюються літератори молодого покоління. Та сам Михась, коли запрошували до слова з високих сцен, ніколи й не робив якихось заявок, не хвалився, скільки він ще видасть «на гора» книг. У цьому він ніколи не поспішав, адже знав, що прозаїк за поета формується довше. Потрібно знати психологію, дивовижні характери і тайнощі людського життя, ту сферу, яку зображатимеш. Необхідні час і роки, навіть десятиліття, щоб знати село і робітництво. І він наполегливо вивчав. Ні, зовсім не з блокнотом, занотовуючи. Він довгий час трудився у селянських і робітничих колективах. Приміряв до себе професію за професією. Ось там, як кажуть на практичній основі, оволодівав знаннями конкретної психології, яка так потрібна прозаїку, коли створюєш характери, намагаєшся майстерно зображати ситуації. І таку «науку» Михась пройшов, набираючи дивовижно швидко найвищі бали. А тому його повісті, оповідання, новели так впливають на читача. Впливають життєвістю, точністю зображуваних речей, природи, поступків… Він став майстром психологічно чітких і хвилюючих творів . Оповідання, новели відзначаються блискавичною довершеністю сюжетів, дивовижно красивою акустикою. Взагалі сюжети настільки наповнені життєвістю, що представники від робітників і селянства,які полюбляють читати книги Михася Ткача, мені говорили приблизно так: «У нашому селі і містечку було саме так , як ото описує письменник і навіть завершувалося отакечки. Як тільки письменник точно, красиво і хвилююче написав. Віримо, що його книги читатимуть ще довго-довго». А ось як на одну з книжок відгукнувся відомий прозаїк Григорій Кулеба: «Це цілком сформований , цікавий і, не боюся цього слова і відповідаю за нього, досить вправний і своєрідний письменник. Можливо, у нього є щось від Стефаника. Надто ж од справжнього майстра сучасного українського оповідання Григора Тютюнника, але то прекрасне і похвальне наслідування. Щедре колоритом письмо, природне, не притягнуте «за вуха» психологічне осмислення характерів, доль героїв…» Така оцінка – справді висока. І не міг проминути гарну прозу видатний письменник Анатолій Дімаров, який відгукнувся:» Дорогий Михасю! Прочитав Ваше «Сині очі Маньки», прочитав і закам’яніло заситигнув. Це – проза високого ґатунку. Точна, зрима, об’ємна, кожна фраза пульсує життям”
Так він оцінював оповідання та новели високообдарованого автора, нашого земляка ще років десять тому. Оповідання і новели Михася Ткача не раз входили до солідних всеукраїнських антологій, посібників. Бачили вони світ у Канаді та Австралії у перекладі англійською. Не могли його кращі книги обійти літературознавці та критики, поважне журі. Він лауреат багатьох міжнародних та всеукраїнських премій. Нагороджений медалями – Івана Мазепи та Олександра Довженка. Заслужений працівник культури України.
Самобутній, на диво рідкісний за письмом прозаїк понад півстоліття залишається вірним служінню української літератури. Прийшов до неї так несподівано, заявив про себе оригінально, а тому й залишиться надовго, а точніше – на вічність.
Віктор БОЖОК, прозаїк
