13 грудня 1877 року — 140 років з дня народження Миколи Леонтовича (1877—1921), композитора, збирача музичного фольклору.
Микола Леонтович навчався на священника, але любов до музики визначила йому іншу професію – вчителя музики. Всю свою педагогічну діяльність він присвячував утворенню хорових колективів серед учнів, збиранню музичного фольклору. Консервативна система освіти Російської імперії не сприймала національно-демократичного просвітницького руху на українських землях. Пропозиції Миколи Леонтовича щодо внесення змін до шкільних програм приводили до постійної зміни роботи, а згодом і звільнення. Головною причиною невизнання його, як педагога, називали те, що був «вільнодумним порушником спокою». Зокрема, праця з багатонаціональним колективом дітей шахтарів у містечку Гришине на Донеччині підказала необхідність композитору Леонтовичу поповнити навчальний музичний матеріал творами інших народів. Російські, вірменські, чеські, татарські та німецькі пісні в його обробці стали окрасою хорового репертуару. Микола Леонтович виробив власну музичну педагогіку: слухання музики, заучування пісень напам’ять, мелодійні вправи на слух без нот, виконання ритмічних вправ та співання мелодій по нотах, ритмічні та мелодійні диктанти, розвиток самостійної музичної творчості учнів шляхом складання ними мелодій та їхніх варіантів з різним ритмом.
Микола Леонтович постійно підвищував свій музично-професійний рівень, у 1904 році у Петербурзькій придворній капелі отримав звання реґента церковних хорів. Окрім того, упродовж 12 років він був учнем Болеслава Яворського – відомого вченого-теоретика, прекрасного знавця поліфонії. Композиторська діяльність Миколи Леонтовича набула довершених форм, тому й зацікавила музичних викладачів, які почали включати його твори до репертуарів різних хорів. Особливої популярності набули обробки «Щедрика», «Над річкою бережком», «Мала мати одну дочку», які тепер є частиною світової хорової класики.
Цитата до теми: «Ніхто не знає краще росіян, ніж українці». Леонід Кравчук, екс-Президент України
У 1918 році після проголошення Україною незалежності Микола Леонтович у Києві викладав хорове диригування у новоствореному Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка та у Народній консерваторії. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти він опікувався першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою. Окрім того, читав лекції у школах та гімназіях, уклав педагогічні посібники „Нотна грамота” та „Підручник для навчання в школах народних”, із запалом поринув у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики. Музично-педагогічна спадщина Миколи Леонтовича налічує понад 200 авторських обробок і перекладів народних пісень для хорового співу, одноактну оперу «На русалчин Великдень», яка через передчасну смерть композитора так і не була завершена.
Більшовицькій владі яка у 20-х роках прагнула укріпити свою владу в Україні, відомий композитор, який популяризував українську музику і фольклор, був небезпечний, адже його творчість будила національну свідомість.
Жорстоке вбивство українського композитора відбулося на Різдво на очах його батька-священника. 23 січня 1921 року до Леонтовичів у село Марківці на Поділлі заїхали двоє незнайомців, які напросилися на ночівлю. Один з них був фурман підводи Федір Грабчак, а другий – людина у шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Вінницького ЧК на ім’я Афанасія Грищенка. Вночі чекіст Грищенко вистрілом у груди вбив Леонтовича, який помер, стікаючи кров’ю...
Смерть Миколи Дмитровича обурила українське суспільство, адже вбивць ніхто не шукав. Багато науковців діаспори і журналістів перейнялися долею талановитого композитора, які почали досліджувати життя і діяльність Миколи Леонтовича. Радянська влада провела цілу кампанію із приховування слідів свого злочину. Секретар Міністерства внутрішніх справ УРСР Іван Головченко ініціював видання спогадів родичів Леонтовича, де зумисно фальсифікували факти смерті композитора, а головне поширили офіційну версію вбивства – петлюрівсько-розбійний напад.
Лише наприкінці ХХ століття у часи здобуття Україною незалежності вдалося дізнатися правду з архівних документів. Кандидат музикознавства Валентина Кузик опублікувала рапорт міліції Гайсинського повіту, де засвідчено, що вбивство відомого українського композитора – справа рук агентів системи радянського індивідуального терору, яку застосовували до багатьох видатних діячів української культури.
Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті
На першому фото: Микола Леонтович
