Відомий український письменник Сергій Дзюба встановив неймовірний світовий рекорд. Він – автор 70-ти книжок, і всі вони присвячені дружині – письменниці, журналісту, перекладачу, науковцю (доктору наук, професору) Тетяні Дзюбі.
Взагалі, пан Сергій – людина багатостороння: поет, прозаїк, публіцист, дитячий письменник, драматург, перекладач, пародист, критик… Президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, котра об’єднує письменників, перекладачів, науковців, журналістів і громадських діячів із 54-х держав світу. Водночас він бере участь у багатьох резонансних міжнародних літературних проектах.
– Пане Сергію, наскільки я знаю, Ваші вірші перекладено вже понад 60-ма мовами?
– Якщо точніше, пані Еліно, то сьогодні ми з Танею маємо поетичні переклади 63-ма мовами. Власне, це – міжнародний літературний проект «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 60-ма мовами світу» (так називається наш чотиритомник, що вийшов у Канаді, в Торонто. У кожному томі – по 300-400 сторінок. Хоча справа, звісно, не в кількості…
– А з чого все почалося?
– Свого часу я очолював радіо «Новий Чернігів». У нас був хороший колектив (ми й зараз дружимо), де кожен журналіст міг втілити будь-які свої найнеймовірніші ідеї. Ми випускали радіо книжки та радіофільми, готували радіоп’єси, які ж самі й озвучували. Це було надзвичайно цікаво! Хотілося йти на роботу навіть у вихідні!
Завдяки радіо я познайомився з видатною українською письменницею з Бразилії Вірою Вовк. Пані Віра приїжджала тоді до Чернігова, і ми з Танею підготували з нею інтерв’ю. А незабаром отримали лист із Ріо-де-Жанейро – письменниця з власної ініціативи переклала наші вибрані поетичні добірки німецькою та португальською мовами (вона саме упорядковувала антологію української поезії, яка згодом побачила світ у Бразилії). Відтоді ми постійно спілкуємося, і Віра Вовк щороку дарує нам свої нові книги.
Її переклади наших віршів невдовзі прозвучали в радіоефірі, з’явилися на популярних сайтах, і це дійсно викликало неабиякий резонанс. Зі США відгукнувся співзасновник легендарної Нью-Йоркської групи, прекрасний поет Богдан Бойчук, який запропонував: «А хочете, я перекладу Ваші вірші англійською?».
Переклади пана Богдана та наше інтерв’ю з ним також сподобалися радіослухачам. А незабаром ми вже знайомили їх із творчістю голови Спілки українських письменників Словаччини, головного редактора журналу «Дукля» Івана Яцканина… Ось так і розпочався цей дивовижний проект.
– Тож далі все рухалося по, так би мовити, накатаній колії?
– Зовсім ні. Потім чернігівська влада радіо «Новий Чернігів» закрила… Мовляв, немає коштів. Можете собі уявити? Протягом двадцяти років були, і раптом комусь дуже захотілося спекатися журналістів, які не запобігали перед можновладцями. Це при тому, що саме тоді співробітника радіо «Новий Чернігів» визнали кращим журналістом України, нагородивши престижною премією імені В’ячеслава Чорновола. Чи, може, це й стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння місцевих чиновників щодо неслухняних правдоборців?!
Втім, виявилося, що офіційно закрити популярне радіо бюрократичним розпорядженням – можна, але знищити його – неможливо. Ми просто тепер «оселилися» в Інтернеті. Адже радіокниги користуються попитом!
Всі започатковані проекти продовжуються, зокрема й міжнародний – поетичні переклади багатьма мовами світу. Нас чудово підтримали і провідні всеукраїнські видання – це і «Голос України», «Урядовий кур’єр», «День», а ще – «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Література і життя», «Всесвіт», «Золота пектораль», «ШО», «Буквоїд»… Даруйте, просто неможливо перелічити всі! І також популярні газети та журнали 40 держав. Потрапили ми й до закордонних антологій та збірників (Бразилія, Франція, США, Німеччина, Болгарія, Ізраїль, Естонія…).
– І вже сьогодні...
– Сьогодні маємо більше 15-ти закордонних книжок і готуються нові. Є вони й на 100 сайтах та в соціальних мережах. До речі, відомі письменники, перекладачі, науковці з усього світу увесь час перекладають нас, українських літераторів, безкоштовно. Взагалі, цим має займатися держава – пропагувати свою культуру, твори українських класиків і сучасних письменників. Так, як це роблять, наприклад, американці, французи, німці, скандинави, поляки… Але, оскільки наша держава цим абсолютно не переймається, українські літератори мусять займатися цим самі. Власне, як ми вже переконалися, це – цілком реально!
– Як Ви знаходите перекладачів?
– Тільки-но розпочався проект, як вони самі почали знаходитися… Головне – мати справу з професіоналами. В Америці та Європі відомі письменники знають один одного. Коли за сприяння українки Анни Багряної наші вірші перекладав болгарською мовою чудовий поет Димитр Христов, одразу ж відгукнувся всесвітньо відомий албанський письменник із Бельгії Єтон Келменді.
Член Спілки письменників Македонії Віра Чорний-Мешкова не лише сама зробила поетичний переклад македонською, але й познайомила нас із боснійською літераторкою Сеідою Беганович. Також за сприяння пані Віри маємо переклад словенською, над яким працювала письменниця Бістріца Миркуловська.
Класик сучасної грузинської поезії Рауль Чілачава написав листа своєму другу – видатному латиському письменнику Іманту Аузіню. А блискуча чеська перекладачка Ріта Кіндлерова, яка, зокрема, переклала романи Оксани Забужко, порадила нам звернутися і до своїх талановитих колег – у Греції (Фотіні Папаріга), Угорщині (Томаш Вашут) та Фінляндії (Ееро Балк).
Ми вдячні сербам Рісто Василевскі та Мічо Цв’єтічу, іранцеві Сограбу Рагімі, японцеві Хіроші Катаока, удмуртові Петру Захарову, туркменові Ак Вельсапару, чехам Мілану Грабалу і Петру Каліні, норвежцеві Дагфінну Фолдйою, в’єтнамці До Тхі Хоа Лі, білорусам Михасеві Пазнякову, Анатолію Аврутіну, Кацярині Панасюк та Лілії Бондаревич, арабові Абдельвакхабу Аззаві, полякам Войцеху Пестці, Збігнєву Фрончеку, Роксані Кжемінській, Анні Тилютці і Маріанні Хлопек-Лабо, єврею Шаулю Рєзніку, вірменці Наірі Давоян, азербайджанцеві Ферхаду Туранли, таджику Шохіну Самаді, казаху Ауезхану Кодару, Гюльнар Мукановій, чувашці Лідії Філіповій, циганському барону Петру Главацькому… Всі ці переклади – високопрофесійні.
Немало посприяли й українці: Інга Крукаускене (вона зараз мешкає в Литві), Ігор Павлюк, Анна Багряна, Іван Бондаренко, Дмитро Чистяк, Юрко Позаяк, Роман Гамада, Надія Вишневська, Сергій Борщевський, Всеволод Ткаченко, Володимир Ільїн, Люба Ґавур, Ірина Прушковська, Олександер Шокало, Надія Трускавецька, Вікторія Жила, Ярослав Щербаков, Анна-Галя Горбач, Михайло Сидоржевський, Сергій Руденко, Дмитро Дроздовський, Олександр Кабанов…
Водночас ми з Танею переклали багато поезії та прози зарубіжних письменників, які надруковані в наших кращих газетах і журналах. Вийшло й чимало перекладних наших книжок. А ще ми написали і рецензії на книжки зарубіжних авторів. Тобто це – справді взаємовигідне співробітництво! Ми розповідаємо про світ тут, в Україні, а світ дізнається про нас.
– Переклади 60-ма мовами світу вийшли гарним чотиритомником у Канаді. А далі цей проект триватиме?
– Авжеж. Причому це – вже ініціатива наших зарубіжних партнерів, які пересвідчилися, що ми – люди порядні, і з нами можна мати справу.
– Отож у перспективі можуть бути і чудові художні переклади та публікації творів сучасних українських письменників, наприклад, ста мовами? Це – реально?!
– Пані Еліно, справа ж не в кількості. Коли з’являються нові пропозиції із-за кордону від таких талановитих і шляхетних письменників, перекладачів, науковців, звісно, ми готові до співробітництва. Головне, щоб це було якісно, професійно та взаємовигідно.
– Пане Сергію, сьогодні Ви – президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка стрімко розвивається!
– Це – об’єднання небайдужих людей з усього світу, нині – з 54-х країн. Діяльність різноманітна: переклади різними мовами та публікації в Україні і за кордоном, видання книг, міжнародні фестивалі, презентації, конференції, творчі зустрічі, виставки…
Не секрет, що наша Академія – засновник кількох престижних відзнак. Наприклад, зараз я – голова журі Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», заснованої в 1998 році за сприяння Спілки письменників України та міжнародних громадських організацій.
Серед лауреатів минулих років – Іван Кошелівець, Петро Яцик, Валерій Шевчук, Оксана Забужко, Василь Голобородько, Микола Жулинський, Рауль Чілачава, Михайлина Коцюбинська, Михайло Слабошпицький, Віра Вовк, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Василь Слапчук, Ігор Павлюк, Євген Баран, Михайло Сидоржевський, Марко Павлишин, Богдан Бойчук, Емма Андієвська, Марко-Роберт Стех, Анна-Галя Горбач, Дмитро Дроздовський, Славомир Мрожек, Димитр Христов, Боян Ангелов, Галимкаір Мутанов, Роллан Сейсенбаєв, Ак Вельсапар, Бенедикт Дирліх, Єтон Келменді, Сограб Рагімі, Хрісто Петрескі, Войцех Пестка, Ауезхан Кодар, Гурген Баренц, Абдельваххаб Аззаві, Мілан Грабал, Рісто Василевскі, Мічо Цв’єтіч та інші відомі люди з України, США, Англії, Німеччини, Франції, Італії, Канади, Бразилії, Австралії, Бельгії, Швеції, Росії, Греції, Сербії, Болгарії, Румунії, Словаччини, Польщі, Ізраїлю, Албанії, Македонії, Ірану, Латвії, Литви, Грузії, Вірменії, Білорусі, Молдови, Казахстану, Туркменістану, Чорногорії, Косова, Індії, Бангладеш, Болівії, В’єтнаму, Камбоджі, – відомі письменники, перекладачі, науковці, митці, журналісти, громадські діячі, меценати.
– Ваша Академія – засновник і не менш почесної Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»?
– Серед лауреатів нашого «Саду…» – Іван Дзюба, Юрій Мушкетик, Кость Москалець, Ігор Калинець, Ігор Качуровський, Павло Вольвач, Віктор Неборак, Анна Багряна, Кшиштоф Зануссі, Богдан Задура, Боян Ангелов, Імант Аузінь, Ріта Кіндлерова… Голова журі – Шевченківський лауреат Василь Слапчук. Щороку надходить більше 450-ти пропозицій з України та закордону. Скажімо, кандидатуру Раїси Лиші на здобуття нашої премії імені Григорія Сковороди висунув видатний науковець і правозахисник Євген Сверстюк.
– Багато часу Ви приділяєте вихованню творчої молоді, є почесним професором Луцького інституту розвитку людини Міжнародного Університету «Україна»; десятки років працюєте в журі всеукраїнських конкурсів. Скажіть, є результати цієї діяльності? Можете назвати молодих письменників, яким дали можливість проявити свій талант, вказали, так би мовити, «шлях у життя»?
– Знаєте, я – родом із невеличкого містечка, з робочої сім’ї (тато все життя трудився вантажником). Дідусь та прадід – хлібороби. Вищої освіти ніхто з них не мав. Та я ще й дуже хворів: переніс дев’ять запалень легенів, перебував на диспансерному обліку з хронічним бронхітом і до свого повноліття заїкався так, що слова не міг нормально вимовити. До всього, неабияк бешкетував – майже щодня мене виганяли з класу…
Але знайшлася людина, котра повірила в мене, і якій я безмежно вдячний. Ольга Юхимівна Рєзнік працювала завідувачем відділу листів у районній газеті, а я приніс туди свої, так би мовити, вірші. Звісно, ті писання виявилися не для друку, однак відтоді я почав співробітничати з газетою і так цим захопився, що вирішив вступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Практично недосяжна мрія для юнака, який не мав жодних зв’язків та грошей на навчання.
Однак я припинив бешкетувати (вчителі аж перехрестилися, коли повірили, що непосидючий хлопчина таки взявся за розум) і згодом позбувся своїх недуг. З того часу загартовуюся – обливаюсь холодною водою; щодня ходжу пішки по десять кілометрів; навесні, влітку та восени плаваю в річці… І своє заїкання самотужки вилікував. Я ж потім тривалий час працював на радіо (зокрема, на радіо «Свобода»). От що таке мрія! Звісно, мене в усьому підтримували батьки та мій добрий янгол – Ольга Юхимівна.
А коли вступав на факультет журналістики, трапилося ще одне диво: наша вчителька хімії – Ніна Дмитрівна Приходько – познайомила мене зі своєю донькою, котра, закінчивши журфак, трудилася тоді в популярній всеукраїнській газеті «Комсомольское знамя», яку в народі називали простіше – «Коза» (це видання мало мільйон передплатників!). Молода журналістка виявилася напрочуд тямущою й абсолютно безкоштовно підготувала мене до творчого конкурсу. Її звали Оля Герасим’юк… Авжеж, та сама пані Ольга, яка згодом стала «зіркою» телеканалу «1+1» і народним депутатом України.
Ну, а вже в університеті я багато чим завдячую Анатолієві Погрібному (який був моїм улюбленим викладачем), Степанові Колеснику, Павлові Федченку, Георгієві Почепцову, Юрієві Лисенку (Юрку Позаяку), Миколі Хмелюку, Ользі Пазяк, Володимирові Різуну, Наталії Сидоренко… Це – відомі і шановані люди, гордість України!
Втім, навіть у 30-літньому віці, я ще не мав жодної збірки й публікацій у поважних літературних виданнях. Взагалі, вагався: чи варто мені й далі займатися творчістю?! Допоміг випадок – опальний поет Микола Холодний познайомив мене зі знаменитим Богданом Бойчуком, який приїжджав до Чернігова на Шевченківське свято. І пан Богдан, проглянувши мої вірші, забрав їх із собою. Я не надто вірив у диво. Та невдовзі, буквально за кілька місяців, ця поетична добірка з’явилася в українсько-американському журналі «Світо-вид».
А потім я познайомився з чудовим поетом Віктором Кордуном, котрий, разом із Богданом Бойчуком та письменницею й науковцем зі США Марією Ревакович, опікувався цим часописом. Та публікація мене просто окрилила! І саме Віктор Кордун разом з Юрієм Мушкетиком, Володимиром Дроздом, Євгеном Гуцалом та Анатолієм Погрібним рекомендували мене для вступу до Спілки письменників.
А далі вже були перемоги у всеукраїнських літературних конкурсах для молоді – видавництва «Смолоскип» (щиро дякую за таку підтримку Осипові Зінкевичу й Сергієві Руденку) та добре відомий письменникам молодшого покоління «Гранослов» (журі очолював Василь Герасим’юк). І – перші мої книжки, передмови до яких написали прекрасний поет Леонід Горлач та знаний науковець Роксана Харчук (власне, вони ці збірки й упорядковували).
Моя перша презентація (поетичної книги «Колись я напишу останнього вірша…») відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського, де до мене надзвичайно тепло поставився онук класика – Юлій Романович Коцюбинський. Взагалі, ми з Танею багато років дружимо з родиною Коцюбинських і постійно буваємо в цьому ошатному музеї, який, без перебільшення, можна назвати духовною оазою Придесення.
А перший мій творчий вечір у Спілці письменників України відбувся завдяки літературознавцеві Леоніду Кореневичу (тодішньому директору Будинку письменника) та Валентині Запорожець, котра завідувала кабінетом молодого автора. Композитор Микола Збарацький (творець знаменитої «Козачки») приїхав тоді до Києва й увесь вечір задушевно співав наші пісні.
Дуже людяно поставилися до мене знаний поет Микола Сом та його дружина – Ніна Іванівна, яка працювала журналісткою. Микола Данилович не раз запрошував мене (врахуйте, нікому не відомого поета-початківця) в гості, ми спілкувалися, обговорювали прочитане. Він відверто й дотепно розповідав про своє життя та хобі – риболовлю. Було дуже цікаво!
А тільки-но почав виходити журнал «Літературний Чернігів», як нам із Танею одразу ж запропонував надрукуватися в ньому головний редактор, очільник Літературної спілки «Чернігів» Михась Ткач. Відтоді в цьому часописі з’явилося немало наших публікацій…
Тобто я усвідомлюю, що нічого б не досягнув без безкорисливої допомоги моїх вчителів і наставників. Тому зараз намагаюся підтримувати обдаровану молодь. Роблю, що можу. Десятки років очолюю обласну літературну студію та школу молодого журналіста. Як голова журі, опікуюся щорічними обласними конкурсами для дітей та молоді – літературним і журналістським. Серед їхніх переможців – Анна Малігон, Олена Печорна, Тетяна Винник, Ольга Роляк, Артем Захарченко, Ірина Кулаковська, Володимир Коваль, Олена Терещенко, Андрій Муравський, Олена Грицюк та інші молоді письменники і журналісти, які згодом стали лауреатами міжнародних та всеукраїнських премій і конкурсів. Залюбки беру участь у презентаціях своїх молодших колег, пишу відгуки на їхні книжки…
– Ви з ними спілкуєтеся? Вони радяться з Вами, розказують про свої творчі плани?
– Олену Печорну (лауреата премій імені Михайла Коцюбинського та Олеся Гончара) й Олену Грицюк, яка перемагала на багатьох фестивалях і конкурсах авторської пісні, я рекомендував для вступу до Національної спілки письменників України. З Іриною Кулаковською ми разом написали роман для дітей «Потягуськи» та радіокнижку з такою ж назвою. Дружимо з Оленою Терещенко та Володимиром Ковалем. Ну, а з киянами часом спілкуємося в соціальних мережах. Мені цікаво – люди ж талановиті!
– Ви пишете і для дітей. Враховуєте у творах особливості їхньої психології, якісь виховні моменти? Намагаєтеся створити феєричну, пригодницьку атмосферу, щоб малечі було весело?
– А як же інакше?! Нудну книжку діти просто не читатимуть. Вони прагнуть дізнатися щось нове, хочуть неймовірних пригод, дотепних історій. В Україні немало дитячої літератури, однак зазвичай це – твори, написані дорослими для… дорослих. Чи то вони вже не пам’ятають, як самі були дітьми, й пишуть для якихось ненормально правильних малюків – повчально, дидактично і нудно. Але справжні дитячі письменники у нас є: Всеволод Нестайко, Володимир Рутківський, Леся Воронина, Марина Павленко, Іван Андрусяк, Олександр Дерманський…
Багато хто вважає, що мої книжки для дітей – це найкраще з усього, що я створив. Власне, загальний наклад усіх трьох повістей (чи романів, як їх тепер називають) про Кракатунчика – вже 45 тисяч примірників. Це – при тому, що казкова трилогія побачила світ в незалежній Україні. «Кракатунчик – кленовий бог», «Гопки для Кракатунчика» і «Душа на обличчі. Нові пригоди Кракатунчика та його друзів», дякувати Всевишньому, досі не залежуються на прилавках. І я отримую зворушливі відгуки та малюнки від маленьких читачів. Одна дівчинка настільки майстерно зобразила головного персонажа – кленового бога, що її картина висить на почесному місці в оселі моїх батьків.
Якось їхав зранку у тролейбусі. 17-літня дівчина підвела голову і, побачивши мене, квапливо підвелася, аби поступитися місцем. Таке в моєму житті трапилося вперше. «Ну, все, приїхали – глибока старість!» – іронічно похитав головою й обережно посадив юну пасажирку на її місце. Поцікавився: «Мені – лише 48 років. Невже я так погано виглядаю?». «Ні, просто Ви – Сергій Дзюба, – посміхнулась у відповідь. – Я в дитинстві тричі прочитала Вашу книжку про Кракатунчика!».
Вона розповіла, що рано втратила тата, а з вітчимом порозумітися не могла. Ненька нервувала, почалися конфлікти. А коли в родині народилася друга дитина, дівчинці здалося, що вдома її не люблять і взагалі вона тут – зайва. Та й у новій школі, куди перевелася, не лагодилось – однокласники її вперто не сприймали, вчителі, як здавалося, ставили несправедливі оцінки. Тому й вирішила піти з життя…
У такому похмурому настрої Оленка випадково взяла до рук книжку «Кракатунчик – кленовий бог» – побачила в нашій дитячій бібліотеці імені Олександра Довженка. Погортала і вирішила почитати. А потім… Її життя цілком змінилося: дівчинка вигадала власного чесного і благородного Кракатунчика, уявила його зовнішність, знайшла «те саме» кленове дерево, на якому мешкав її новий друг.
Відтоді вона щодня подумки спілкувалася з ним – провідувала й гуляла біля клена, запрошувала до себе в гості. Разом із Кракатунчиком мріяла, жартувала, фантазувала, робила гопки… Головне, більше не почувалася самотньою! Це була її велика таємниця. І так тривало кілька років. Дівчинка перечитувала книжку (власне, жила нею) й почувалася щасливою.
Поступово налагодились її стосунки з близькими та однокласниками. Вона все менше плакала й капризувала, натомість залюбки допомагала батькам і почала дружити з хлопцем.
Звісно, подорослішавши, Олена облишила свою дитячу гру. Але про Кракатунчика не забула. Дізнавшись, що з’явилося продовження – казкова трилогія «Душа на обличчі», одразу побігла за книжкою до бібліотеки… Думаю, це були найщасливіші хвилини в моєму житті!
Зараз, де не виступаю, просять почитати міні-новели з «Потягусьок». Це – роман для дітей та радіосеріал (радіокнижка), які ми створили разом із письменницею Іриною Кулаковською. Іра працювала психологом у дитсадку й неабияк мені допомогла. «Потягуськи» два роки звучали в ефірі радіо «Новий Чернігів», отримуючи значний резонанс. А виконавці головних ролей – п’ятилітні малюки – стали справжніми «зірочками» на Придесенні. Потім протягом року жартівливі історії публікувалися на шпальтах газети «Місто». Згодом вийшла книжка, яка не раз перевидавалася на прохання читачів. Далі «Потягуськи» друкувалися в газеті «Деснянська правда» та єреванському журналі «Цицернак» (вірменською роман переклав Гурген Баренц), побачили світ у Канаді (з’явилася книжка в серії лауреатів Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея). Тобто дітям вони не набридають… Це – приємно!
– Якою бачите нашу національну літературу в майбутньому?
– В Україні вистачає талановитих письменників. Я взагалі вважаю, що українська поезія – найкраща у світі! Жив би, наприклад, видатний поет Василь Голобородько в Нью-Йорку чи Парижі, а не в рідному Луганську, думаю, цілком міг би одержати Нобелівську премію. Дякувати Богу, маємо вже всесвітньо відому українську письменницю Оксану Забужко. На жаль, це заслуга не рідної держави (де досі літератори почуваються ізгоями), а виключно пані Оксани, котра зуміла самотужки прорубати вікно в Європу та Америку.
Коли матимемо своїх видатних політиків (таких, як Маргарет Тетчер – у англійців чи Вацлав Гавел – у чехів), до українців у світі ставитимуться значно краще. Звісно, мені хотілося б, щоб вітчизняні можновладці були високоосвіченими і шляхетними людьми, які постійно читають українські книжки. Тоді й ставлення до письменників у нашій країні поліпшиться.
Мрію про це. Але, звичайно, не сиджу, склавши руки. Хочеться зробити щось хороше. Відверто кажучи, якби починав життя спочатку, став би священиком. Цікаво було б пожити на горі Афон в одному з тамтешніх монастирів, міркуючи про сенс буття, написати книжку на духовну тематику, а потім допомагати людям – тут, в Україні…
Можливо, якби мешкав у іншій державі, де дійсно панують закон та мораль, прагнув би більших матеріальних статків. Однак у країні, де «процвітають» беззаконня й свавілля, бути багатим – соромно… Так ще Конфуцій вважав. Мудрий був чоловік!
– Дякую за змістовні відповіді. Нехай Муза завжди надихає Вас на нові звершення.
– Авжеж, без Музи – ніяк…
Спілкувалася Еліна Заржицька
