З таємних архівів. КРИВАВА ЗІРКА ГЕРОЯ
Невдовзі після війни розпочалася нова, холодна. Вона не має аналогів в історії людства. Протягом майже 40 років світові держави змагалися у створенні потужної зброї масового ураження. Так п’ятдесят років тому влада СРСР здійснила нечуваний злочин: випробування атомної бомби на власних солдатах. Загинуло більше 43 тисяч чоловік. Як повідомило агентство ТАРС «…При випробуванні одержані цінні результати, які допоможуть радянським вченим та інженерам успішно вирішувати задачі по захисту від атомного нападу». Про день, коли це сталося, згадує учасник тих подій Іван Омельченко з Іржавця.
Десятиріччя мовчанки
З Іваном Кіндратовичем довелося познайомитися за досить банальних обставин близько десяти років тому: закінчилися сірники. Майже на виїзді з Іржавця, в бік Ступаківки, (куди їхав в редакційне відрядження) на галявині розміром з футбольне поле, літній чоловік рубав дрова. Підійшов, попросив запалити. Смачно затягнувшись цигаркою і пустивши кільце диму, подякував і вже збирався йти до редакційної «Ниви», але затримали слова дроворуба про те, що і йому довелося нюхати диму… радіаційного. Поцікавився: «Невже в такому поважному віці вам довелося побувати в Чорнобилі?».
– Там, де довелося мені перебувати, було не менш небезпечно, ніж на атомній станції під час вибуху, – сказав чоловік. – Різниця тільки в тому, що смерть орудувала косою по-різному. Чорнобильців вона забирає роками, а спланована Тоцька трагедія відразу відправила на той світ тисячі людей. Та ще про Чорнобиль знав увесь світ, а іншу – замовчували десятиліттями. Мовчав і я, бо підписався про нерозголошення таємниці. І лише кілька років тому, подаючи документи на отримання пільг, розповів про атомне випробування в Тоцьких таборах.
Найбільша таємниця часів СРСР, фактично акт геноциду проти власних громадян – атомний вибух у Тоцькому районі Оренбурзької області, з густотою населення як у Німеччині, з метою отримання медичних даних про наслідки променевого ураження. Солдатів послали на «штурм» епіцентру вибуху. Вигоріло 2\3 сіл довкола. Після вибуху люди їли радіоактивні продукти, викопували печену картоплю. В 2000 році залишилося трохи більше 500 жертв того варварського акту. Пізніше всі матеріали і документи були знищені з міркувань секретності.
В смертельних обіймах «Тетянки»
Іван Омельченко проходив службу в місті Яворів Львівської області в артилерійській школі інструментальної розвідки. Возив начальника штабу Нікітченка. В серпні частина з особовим складом, артилерійською й автомобільними майстернями, польовою балістичною станцією, рухомим пунктом топографічної прив’язки була передислокована в м. Тоцьк (станція розвантаження «Огромная», за дев’ять кілометрів від місця скидання атомної бомби). Більш як півтора місяці проходили там навчання.
Як згадує Іван Кіндратович, спека у серпні і на початку вересня 1954 року стояла неймовірна. Відмітка на термометрі знаходилася за позначкою плюс тридцять градусів. Кожного дня на ГАЗ-63 він возив начальника та чотирьох спеціалістів на місце ядерного вибуху. У будці вони робили якісь заміри на спеціальному обладнанні, щось записували у журнали. Скрізь тривали роботи. Солдати рили землю під траншеї, бліндажі та окопи як для себе, так і техніки – танків, автомобілів, гармат і навіть літаків, які стягувалися звідусіль. Діяла потрійна система перепусток, а на полігоні артилеристи тренувалися у стрільбах, проводилися тактичні навчання.
Одного дня особовому складу оголосили, що доведеться брати участь у навчанні, під час якого буде зірвана атомна бомба. Військовослужбовцям видали нове обмундирування, гарно годували, крім того, показували кіно, перед ними виступали артисти – словом командування піднімало бойовий дух бійців. А командування здійснювало підготовку до операції під кодовою назвою «Сніжок», яка розробляла можливості прориву оборони противника з використанням атомної зброї. Для захисту від радіації солдатам та офіцерам видали дві пари білизни, просякнутий спецрозчином одяг, плащ-палатку і протигаз.
…Настав день «М», про який так довго говорили. Перед цим на полігоні була викопана дуже велика яма, а ній вирили семисотметрову канаву, яку зарили вапном. То був знак літакам для скидання бомб. Безпосередні учасники навчань знаходилися в окопах за кілька кілометрів від епіцентру вибуху. Іван Омельченко, начальник та спеціалісти в окопах – за дев’ять кілометрів, заступник Міністра оборони, тричі Герой Радянського Союзу Жуков, маршали Конєв, Василевський, Рокоссовський і Малиновський – за тридцять кілометрів. За добу приїхали Хрущов, Булганін і Курчатов.
… У небі над полігоном почувся гул літаків. Це бомбардувальник у супроводі двох винищувачів ішов на ціль.
Прозвучали команди: «Блискавка». Одягти протигази, каски! Закрити очі. Всім лягти! «Через три хвилини: «Іскра», а потім «Ураган».
Вибух пролунав 14 вересня 1954 року о 9.33. Затряслася земля, хоча звук ще не докотився. Невидимою страшною силою придавило до землі. Через кілька секунд донісся гул – такий потужний, що наводив страх апокаліпсису. Потім виник атомний гриб. Фантастичне видовище… Гриб все збільшувався. І… моторошна тиша. Вона давила на психіку. Тіло Івана Омельченка стисло, ніби лещатами, вушні барабанні перетинки вібрували і ледь не полопалися. Всіх, хто був в окопах, закидало піском. Потім війська, які були поділені на «західників» та «східняків», почали атаку і ринулися у вогняний шквал…
Плутонієва бомба РСД-2 з ласкавою назвою «Тетянка» потужністю більше 40 кілотонн у тротиловому еквіваленті, була скинута під час навчань з висоти 13 кілометрів. Підрив заряду відбувся за 300 метрів від землі. Потужність бомби майже втричі перевищувала сумарну потужність зарядів, скинутих на Хіросіму й Нагасакі.
Наслідки навчань
Наступного дня Іван Омельченко разом із спеціалістами, які робили замірювання на полігоні, побачили результати вибуху. Там вже працювали частини будівельного батальйону. Вся бойова техніка, БТР, танки, гармати, автомобілі та літаки, які були на землі, розплавилися, а та, що знаходилась під землею – зруйнувалась. Бульдозери розчищали територію. Скрізь валялися залишки обладнання, техніки, обгорілий та зотлілий одяг, майже згорілі туші домашніх тварин. Те, що залишилось від солдатів, певно раніше прибрали.
Увечері, коли дивізіон вантажився під звуки духового оркестру на залізничні платформи, у роті Івана Кіндратовича не дорахувалися шістьох солдатів. У Житомирі, куди вони прибули, із військовослужбовцями провели роз’яснювальну бесіду працівники секретних служб і зобов’язали зробити підписку про нерозголошення таємниці протягом 15 років.
Характерно, що у військовому квитку Івана Кіндратовича дата звільнення в запас – восьме вересня 1954 року. Насправді ж він звільнився на тиждень пізніше. Можливо, хотіли приховати правду про 14 вересня. Про учасників Тоцьких навчань згадали лише після Чорнобильської аварії. За цей час багато померло в невідомості. Через підписку про нерозголошення таємниці люди не могли розказати медикам про причини хвороби.
Що ж до Георгія Жукова, то пізніше він брав участь у придушені антикомуністичного повстання в Угорщині і невдовзі, першого грудня 1956 року, Указом Президії Верховної Ради СРСР за заслуги перед радянським народом і в зв’язку з 60-річчям нагороджений четвертою медаллю «Золота Зірка».
В ході навчань брали участь 45 тисяч військовослужбовців (за іншими даними, це тільки кількість з боку «нападників» та ще 15 тисяч «захисників». В атаку Жуков спрямував на заражену територію ще й техніку: 600 танків, 600 БТРів і 320 літаків.
Через кілька років під час візиту Хрущова до США Президент, між іншим, запитав радянського гостя: «Так все ж таки Жукову четверту зірку дали за Тоцьк?» «У зв’язку з 60-річчям», – ухилився від прямої відповіді Микита Сергійович.
На жаль, Іван Омельченко помер взимку 2017 року.
Микола Смілик,
фотохудожник та журналіст Національних спілок України, м. Ічня, Чернігівщина
