Знаменитий снайпер зі Швеції, доброволець Мікаель Скілт майже рік воював за Україну в найгарячіших точках АТО. Приїхавши добровольцем в революційний Київ у 2014 році, колишній солдат шведської армії та Національної гвардії спочатку допомагав тренувати батальйон “Азов”, а потім, разом з цими хлопцями, ставав до бою. В інтерв’ю “Народній Правді”, шведський снайпер розповів про те, як його били “екс-беркутівці” в Полтаві, яке перше слово українською мовою він вивчив, як убив першого ворога, а також, як народний депутат Олег Ляшко ледь не зірвав операцію зі знищення ворожого блокпоста.
Я сказав собі: “З мене досить! Я їду”.
– Мікаель, коли Ви в перший раз подумали про те, щоб приїхати в Україну?
– Коли побачив фотографії з Майдану. Я зрозумів, що в Києві робиться історія. Велика історія. Потім я побачив відео, як “Беркут” стріляє в людей. Я подумав: “Що за лайно відбувається?! Як таке можливо?!” Спочатку текстових новин про Майдан в шведському медіа-просторі фактично не було. Я підписався на різні українські відеогрупи в YouTube та Facebook, часто оновлював їх, чекаючи новин. Передивляючись відео, я розумів, що там відбувається. В якийсь момент, я несподівано для себе усвідомив, що живу Майданом, хоча фізично перебуваю в Швеції. Потім почалися розстріли людей на Майдані. “Беркут” використовував автомати Калашникова та снайперські гвинтівки, просто вбивав людей. У цей момент я сказав собі: “З мене досить! Я їду”.
– Просто сіли в літак і навмання полетіли до Києва?
– У мене був знайомий з України, він брав участь у Майдані. Списався з ним англійською мовою. Сказав, якщо вони дадуть мені будь-яку гвинтівку, то, я буду корисним. Перш ніж їхати, я розлучився з цивільною дружиною, залагодив ряд справ з майном, тому що вважав, що так правильно вчинити, якщо ти їдеш в місце, де тебе можуть вбити. Найцікавіше, що я не знайшов прямого авіарейсу до Києва, а летів через Москву. Якби росіяни тоді знали, хто “залітав” в їхню столицю (сміється, – НП).
– Що ви робили на Майдані?
– Нічого. Я запізнився. 28-го лютого, коли я прибув до Києва, справу вже було зроблено. Янукович втік, “Беркута” не було, міліції теж. Українці перемогли. Мені було дуже радісно й сумно водночас. Радів, що переміг Майдан з яким я подумки жив багато тижнів, а сумував тому що сам не взяв у цьому безпосередньої участі. Змішані почуття. Записався в добровольчу сотню, ми почали тренуватися, тому що розуміли, щось має розпочатися. Неспокійно було в усій Україні, особливо в Криму. Коли Росія анексувала півострів, всі зрозуміли – сталося щось дуже велике та дуже-дуже погане. І усвідомили одну просту річ: буде війна.
– Коли Ви вперше побачили Антимайдан, “Беркут”, сепаратистів?
– Через кілька днів. Ми поїхали разом з хлопцями з Майдану до Харкова, щоб підтримати українців. Під Полтавою нас зупинили міліціонери та бійці колишнього “Беркута” й жорстоко побили. Це був перший і, дякувати Богу, єдиний раз, коли мене били сепаратисти. Повалили на землю та били. Але, мені дісталося менше, ніж моїм друзям. Українська міліція тоді зовсім не боялася бити до смерті своїх громадян, а людину зі шведським паспортом вони побоювалися. Щоб не трапився міжнародний скандал. Проте, після цієї “зустрічі” ми всі відправилися в госпіталь. Там ми були сім днів, зализували рани.
“Бл … дь! Який ідіот це зробив ?!”
– Як ви познайомилися з хлопцями з “Азову”?
– На Майдані я бачив кількох хлопців, котрі потім приєдналися до “Азову”, але тоді вони називалися “Патріоти України”. Вони багато не базікали, трималися від всіх окремо та, на відміну від деяких інших сотень самооборони, не вживали алкоголь. Мені, як людині, котра служила в армії, це сподобалося. Вони мали дуже високу мотивацію і дисципліну, але їхні навички ведення бою тоді були поганими. А ще у них була зброя і вони серйозно готувалися протистояти сепаратистам, готувалися вирушити в зону АТО. Мені це сподобалось. Я теж хотів воювати за Україну. Я до них записався. До мене спочатку поставилися з недовірою та, здається, не дуже повірили в мій армійський досвід. Погодилися подивитися на мене в справі на навчаннях та тренуваннях. Я подумав, що це досить чесно.
– Як довго ви тренувалися?
– Тиждень в Києві, де я довів, що дещо вмію, а потім поїхали до Бердянська, де протягом п’яти тижнів вже я тренував солдат. Це було нудно. Це тривало цілими днями. Вже був Слов’янськ, вже йшла війна. Я втомився і разом з моїм побратимом з позивним “Грач”, який володів англійською та російською, пішов до командира Боцмана. Його побоювалися всі солдати, але я втомився і говорив з ним не соромлячись у виразах. Сказав, якщо ми не поїдемо воювати, то мені з вами не по дорозі, хлопці, я йду до іншого добровольчого підрозділу, який воює. Боцман вислухав мене та пообіцяв, що як тільки наші хлопці досягнуть нормального рівня, ми поїдемо в зону АТО.
– Перша велика операція – звільнення Маріуполя?
– Так. Це був справжній бій.
– Коли ви вбили першого ворога?
– Саме під час звільнення Маріуполя. Я зайняв снайперську позицію, прикривав своїх хлопців. Тут побачив бійця противника з автоматом у вікні багатоповерхівки. Прицілився, вистрілив. Зафіксував влучення. Силует зник з віконного отвору, ніби впав. Коли наша штурмова група увійшла до цієї квартири, то тіла там не було. Була кров, відстріляні гільзи. Бойовика ми знайшли на задньому дворі, він був тяжко поранений в груди, якимось чином зміг спуститися та намагався втекти, але у дворі цього ж будинку помер від поранення.
– Що ви відчули, коли усвідомили, що вперше вбили?
– Я був задоволений. Я “зняв” бійця противника, який міг вбити та поранити моїх друзів та побратимів з “Азова”. Я йому це не дав зробити і був задоволений.
– Читав, що бойовики високо оцінили Вашу голову. Якою була ціна, ви знаєте?
– Наскільки я знаю, будь-який боєць “Азова” оцінювався в десять тисяч доларів. Потім хтось із журналістів мені говорив, що керівництво бойовиків ніби-то обіцяло за мою голову мільйон доларів. Але я в це не вірю. Скажіть, звідки у цих мавп з “ДНР” та “ЛНР” мільйон доларів? Я усвідомлюю, що мене можуть спробувати вбити, але думаю, що виконавцю в кращому випадку дадуть три пляшки горілки та олов’яну медальку.
– Ви боїтеся замаху?
– Ні. Люди всі смертні. Хтось помре в бою, а хтось, сидячи на унітазі. Я б хотів у бою.
– Повернемося до Маріуполя. Ви бачили відео, як гантрак “Азова” з кулеметом на борту, розстрілює блокпост сепаратистів?
– Я був там! Цей блокпост бойовиків, за яким ми повинні були почати працювати, щоб вибити звідти сепаратистів. Мій командир розставляв людей, вони таємно займали позиції, готували раптовий штурм, щоб без втрат вибити ворога. Підійшли непомітно. До моменту атаки залишалися лічені хвилини, все майже готово, всі хлопці “на взводі”. І тут хтось із наших, за нашими спинами як закричить в гучномовець, я зрозумів тільки одне слово: “Здавайтеся!”. Я подумав: “Бл…дь! Який ідіот цей зробив ?!” (На мить закриває рукою обличчя, потім підіймає очі вгору, починає сміятися – НП). Потім мені сказали, що це кричав Ляшко (народний депутат Олег Ляшко, – НП) і говорив, що якщо бойовики не здадуться протягом десяти хвилин, ми будемо їх атакувати… Але блокпост ми все ж таки захопили. Хоча найгірше, що можна придумати на війні – це повідомити ворогові, коли ти його будеш атакувати.
– Як довго ви були в “Азові”?
– До листопада 2014 року. Потім стало менше боїв. Я повернувся до Києва, ще якийсь час тренував солдат, потім поїхав на два місяці додому до Швеції. Повернувся в Україну, вже на початку 2015 року, ще вісім місяців тренував українських солдат… Зараз я займаюся приватним бізнесом.
“Тільки снайпер та кішка завжди роблять те, що вони хочуть”
– Мікаель, розкажіть про свою сім’ю. Як вони поставилися до Вашого рішення воювати за Україну?
– Мої мама з татом розлучені, виростив мене вітчим, котрий працює програмістом. Моїм батькам з дитинства було нелегко зі мною. Я був непосидючою та допитливою дитиною. Мама зі мною намучилася.
– Хуліганили?
– Бувало. А ще любив все досліджувати. Пам’ятаю, коли мені було років шість, я вирішив з’ясувати де закінчується ліс, що був біля нашого міста. Втік вранці. Коли настав вечір, я рушив назад, а дістався додому пізно вночі. Звичайно, моя мама думала, що я пропав назавжди. Коли я повернувся назад, першими мене зустріли поліцейські: “Де ти був?”. Я відповів, що десь у лісі, точно не знаю. У моєму невеликому містечку, мій похід став головною новиною. Люди весь день, доки я просто гуляв лісом, говорили про нещасного маленького хлопчика, котрий пропав. Вони почали пошуки. Але знаєте, в лісі мені було дійсно добре, я самостійно відкривав нові місця, був наданий сам собі. Хоча я і зараз думаю, що хвилюватися так сильно не треба було, бо в лісі безпечніше, ніж в місті. У лісі немає ідіотів.
– Ви з дитинства хотіли стати солдатом?
– Взагалі не хотів. Але раніше у нас в Швеції була строкова служба, як зараз в Україні. Коли настав мій час йти до армії, не можу сказати, що я був радий цьому. У мене була дівчина, був свій маленький бізнес, я робив гроші, жив своїм життям і мені не дуже хотілося, якщо чесно, йти до армії та виконувати там накази якихось мужиків… Але все виявилося не так погано. Мені сподобалося. Після строкової служби я демобілізувався, був два роки на “гражданці”, а потім мене знову потягнуло в армію. Підписав новий контракт, отримав призначення в розвідку.
– Наскільки мені відомо, ви пішли зі шведської армії? Чому?
– Я потрапив до в’язниці. Моєму другу погрожували хулігани, він зателефонував, попросив допомоги, я приїхав. Ми гналися за хуліганами, наздогнали їх, але не били. Я навіть пальцем не зачепив жодного з цих хлопців, але сказав, що вб’ю їх. Це були просто слова, але за шведськими законами – це злочин, погроза насильством. Приїхала поліція. Я провів два місяці у в’язниці. Після цього армія розірвала зі мною контракт. За шведськими законами, якщо ти був у в’язниці, то більше не можеш служити в армії і мати справу зі зброєю. Мій командир з яким у мене були хороші стосунки, сказав, що лайно трапляється, але що зроблено – те зроблено. Так я перестав бути солдатом.
– І все одно це дуже незвично – хлопчисько, який любить гуляти на самоті по лісу і раптом – в армії…
– Ви знаєте як кажуть в армії Швеції? “Тільки снайпер та кішка завжди роблять те, що вони хочуть”. З огляду на мою військову спеціалізацію, під час роботи я був часто наданий сам собі і проводив багато часу тільки з моїм напарником. Звичайно, якщо тобі не подобається напарник, то будуть проблеми… Але мені щастило, мої напарники були хорошими хлопцями.
“Я з північної Швеції, ми не дуже любимо базікати”
– Чим ви займаєтеся, коли не вбиваєте ворогів і не тренуєтеся?
– Зараз я дуже багато подорожую, найближчим часом відлітаю до Японії. В більшості випадків це – бізнес-подорожі, але мені подобається. А коли я служив в “Азові” та мав вихідний, то дуже любив ходити на пляж у вільний час та засмагати. Я з північної Швеції і ми не дуже любимо базікати. Тому на пляж я ходив зі ще одним шведським легіонером “Азова” – Ніколою, він теж мовчазний хлопець. Мені це подобалося. Ми могли валятися п’ять годині на пляжі і за цей час перекинутися двома фразами: “А тут не погано”. “Так, друже, не погано”. Мені подобається тиша та мовчання. Але це дуже не подобається моїй дружині (сміється, – НП). Вона у мене з України та дуже любить поговорити. Часто запитує, чому я з нею не спілкуюся, а я думаю: “Чекай, години три тому я щось тобі точно говорив”. Але якщо серйозно, я намагаюся бути балакучим, тому що для неї це дуже важливо і якщо я з нею постійно не спілкуюся, вона сердиться на мене.
– Де ви познайомилися зі своєю дружиною?
– У Києві, практично відразу як я приїхав зі Швеції.
– Яке перше українське слово вивчили?
– “Дякую”. Але раніше, ніж українську, я почав трохи розуміти російську, тому що всі в Києві спочатку зі мною говорили російською. Через півроку, якщо уважно слухав розмову, міг загалом зрозуміти, про що йде мова і навіть дати нескладну відповідь. А потім стало дуже модно говорити українською. Мої бойові товариші почали мені говорити: “Майк, досить розмовляти російською. Розмовляй українською”. Я обурювався, щоправда англійською: “Нумо, хлопці, ви всі говорили російською, я у вас вчився, а тепер, ви хочете, щоб я відразу говорив українською?! Мені складно, мені потрібен час”. Зараз я трохи розумію українську, знаю, може слів п’ятдесят-сімдесят. Можу відповісти на просте запитання …
– Правда? Давайте спробуємо. Слава Україні!
– Героям слава! Звісно, це я знаю. А ще знаю: “Слава нації, смерть ворогам”! (Говорить із сильним акцентом, схожим на німецький, але чітко та зрозуміло, – НП). Це я, напевно, вивчив відразу після слова “дякую”. Ще трохи вмію матюкатися російською. Цьому якось швидко навчився.
Українці бідні, але завжди тобі допоможуть
– Ви були в Швеції, недавно приїхали. Як вам в Україні?
– Круто! Це моя друга родина. Я люблю цю країну, хоча кожен раз, коли приїжджаю сюди, обов’язково перші дні хворію з температурою, навіть зараз, коли говорю з вами. А щодо України, знаєте, до неї неможливо ставиться спокійно, про це говорять всі мої знайомі з Європи. Ти приїздиш сюди або закохуєшся в цю країну, або говориш: “Пи…ець. Як ви тут живете ?! Так, я валю звідси”. Я з тих, хто полюбив Україну і, фактично, живу тут, тільки відбуваючи в робочі відрядження та в подорожі.
– А в подорожах зустрічаєте росіян?
– Як пороблено! Уже зустрічав кілька, як це називається? Ватників. Одна з них – жінка в літаку. Ми летіли українськими авіалініями, а через прохід сиділа ця дама. Вона про щось запитала, я відповів російською, як міг, між нами зав’язалася розмова. Вона, не знаю чому, напевно, подумала, що я теж ватник, почала мені говорити, що росіяни все одно вб’ють всіх українців. Я підняв рукава сорочки, показав їй татуювання “Азова” і сказав, що я вбивав росіян. Жінка почала кричати, вимагати від стюардеси, щоб її пересадили на інше місце, що я збираюся її вбити. Але все закінчилося тим, що мене пересадили до бізнес-класу. Я був задоволений.
– Що Вас так підкорило в Україні?
– Люди. Українці бідні, у них немає багато грошей, але вони завжди тобі допоможуть, поділяться кілограмом картоплі та однією куркою, яка у них є. Раніше таке було і в Швеції, але тепер цього немає, за винятком, мабуть, зовсім віддалених куточків в північній Швеції. Люди стали заможнішими, але розучилися ділитися. А в Україні народ допоможе тобі всим, що у нього є.
– Ваша війна за Україну закінчена?
– Моїй дружині дуже цього хотілося б (посміхається, – НП). А якщо чесно, то я не знаю. Але в тій окопній війні під незрозумілими Мінськими домовленостями я точно не хочу брати участь. Втім, якщо почнеться серйозне загострення або наступ Росії, я буду там, де має бути будь-яка людина, котра любить Україну. На передовій.
Кирило Желєзнов
Джерело
