Нашого цвіту – по всьому світу: Богомислення фарбами
Узимку 2015 року мені зателефонувала колишня директор Мартинівської сільської школи Катерина Максименко і похвалилася, що прочитала мою книжку «Сузір’я талантів», у якій я відтворив 37 літературних портретів земляків, людей мистецтва. Жінка подякувала за творчий доробок, а затим порадила написати про її однокласника Володимира Літвіна, із яким у 1966 році закінчила школу в Мартинівці. Нині Володимир Літвін – відомий художник і мешкає в Білорусі.
Катерина Миколаївна допомогла мені налагодити спілкування із Володимиром Едуардовичем. Неординарна творча біографія обдарованого земляка зацікавила мене, і я вирішив розповісти про нього у новому, доповненому виданні книжки «Сузір’я талантів».
Його дід Володимир Літвін – польський німець, а бабця – полька Катержина Пристой. У пошуках кращої долі на початку ХХ ст. із Польщі емігрували до США. Там у місті Мікфорд штату Коннектикут в 1912 році народився батько Володимира Едуард.
Дід Володимир, столяр за фахом, скоро помер, і бабця з двома дітьми повернулася в Польщу. Через п’ять років Катержина вдруге вийшла заміж і переїхала до Чехословаччини в м. Юзефів. А в 1924 році прийняла радянське підданство, і сім’я переїхала до Києва. Складні сімейні обставини змусили Катержину малолітнього Едуарда віддати до дитячого притулку.
З ранніх років хлопцю довелося пройти через тяжкі і жорстокі випробування долі. Але маючи світлий розум та велику силу волі, хлопець ніде не оступився і не став на хибний шлях. А щоб домогтися самоутвердження, багато працював, вчився і постійно займався самоосвітою. У 30-тих роках минулого століття закінчив два інститути:Лінгвістичний у Києві, а згодом – фізико-математичний факультет Ніжинського педагогічного інституту.
Отримав направлення в Мартинівську сільську школу, що на Ічнянщині. Через своє родове походження із 1937 по 1938 роки перебував під слідством НКВС, але згодом був реабілітований. Коли у 1941 році гітлерівська Німеччина почала війну із колишньою радянською країною, Едуард Володимирович добровільно пішов на війну.
У 1944 році у боях під Варшавою був тяжко поранений. Довго лікувавсь у військових шпиталях, а після перемоги повернувся в с.Мартинівку. Тут він познайомився із Уляною Михайлівною Васильченко 1906 року народження, яка походила із заможного козацького роду і до Жовтневої революції мешкала в Києві. Потім вийшла заміж за парубка із с.Мартинівка. У них народилося троє дітей, але у 1942 році її чоловік загинув на війні.
У 1945 році Едуард Володимирович та Уляна Михайлівна побралися. У 1946 році у них народився син Владислав, а 20 квітня 1949 року – Володимир. Старожили с.Мартинівки розповідали, що у перші повоєнні роки було дуже сутужно із сірниками. Тоді Едуард біля печі прилаштував динамомашину, і варто було крутнути за ручку приладу, як від іскри у печі загоралися стружки, а від них — і дрова. Майже усе село ходило до Літвінів по вогонь.
Едуард Володимирович дуже добре розбирався у радіотехніці. Отже ремонтував радіоприймачі для всієї навколишньої округи. Із радіодеталей самотужки склав телевізор, багато односельців ходили до них дивитися передачі. Едуард Володимирович вільно володів кількома іноземними мовами, у школі він викладав німецьку мову. Говорили, що він був найкращим математиком в районі, чудовим учителем фізики. Не маючи спеціальної освіти, зарекомендував себе хорошим художником, тому всю наочну агітацію у школі, клубі і колгоспі оформляв Літвін. І коли він помітив, що Володимир успадкував від нього хист художника, всіляко сприяв розвитку таланту хлопця. На день народження постійно дарував сину коробку кольорових олівців та альбом для малювання. Із трепетом у серці, мов дорогоцінний скарб, приймав Володя подарунки батька.
Але влітку 1959 року в хату Літвінів прийшло страшне горе. Від тяжких ран, одержаних на війні, помер батько. Уляна Михайлівна овдовіла вдруге, а 10-літний Володимир став напівсиротою. У п’ятьох дітей настало голодне і холодне злиденне життя та боротьба за виживання. У люті зими в хаті було настільки холодно, що питна вода замерзала у відрі.
Уляна Михайлівна працювала у колгоспі. Під час шкільних літніх канікул трудилися в колгоспі і діти. Спочатку пасли худобу, а коли підросли, працювали причіплювачами на тракторі та помічниками комбайнерів. Але заробітки були настільки мізерними, що сім’я ледве зводила кінці з кінцями.
Після смерті батька усю наочну агітацію школи доручили оформляти Володимиру, а ще він був відповідальним за випуск загальношкільної стінної газети. І скоро хлопець помітив, як став кращати та міцніти його талант художника.
У 1966 році Володимир закінчив середню школу. Його зведений старший брат Павло – військовослужбовець-десантник, який служив в Білорусі, забрав його до себе. Так він опинися у м.Вітебську, на прадавній землі своїх пращурів-літвінів, так у древні часи називали білорусів.
Вище уже згадувалося, що Володимир чудово малював. Саме тому його і прийняли на завод радіодеталей на посаду художника-оформлювача із зарплатою 80 карбованців. Наступного року він подав документи до Вітебського державного педагогічного інституту ім.С.М.Кірова на художньо-графічний факультет. При вступі виявилося, що чимало абітурієнтів закінчили художні школи та училища. Отже, уже мали спеціальну підготовку. А у Володимира була тільки велика любов до пензля та бажання вчитися на художника. Але на диво, два перші професійні іспити – малюнок олівцем та креслення – Володимир успішно здав. І хоча після перших профільних іспитів багато вступників відсіялося, але ще лишилося 4 чоловіки на місце. Принагідно згадати, що обдарований хлопець із України викликав таку симпатію у членів екзаменаційної комісії, що йому навіть дозволили усі усні іспити здавати на рідній мові. І коли Володимир дізнався, що його зарахували до інституту, безмежно зрадів. Раділа і мати та писала сину теплі листи: «Вчися, синку. Батько знав 9 іноземних мов і щоденною наполегливою працею створив себе».
В інституті йому приглянулася вродлива білоруська дівчина Лідія Плешкова. Вона навчалася на фізико-математичному факультеті. Незабаром дружба переросла в палку любов. І на п’ятому курсі інституту молодята побралися. По закінченню вишу Володимира направили у Вітебську середню школу учителем малювання та креслення. Але робота в школі не дуже подобалася йому. Він мріяв серйозно зайнятися творчою працею, та життя склалося інакше.
У них народися син Олексій, а згодом — донька Олена. Отже, треба було утримувати сім’ю, виховувати дітей, а коли вони підросли, дати їм освіту. Крім того, постійно доводилося вирішувати чимало різних сімейно-побутових проблем. Щоб заробити на прожиття, Володимир працював художником, дизайнером в різних організаціях, старшим та головним художником підрозділу банківської системи. А в нестабільні часи перебудови більше 10 років очолював мале підприємство художньо-оформлюючого напрямку «Золоте Руно». І, на творчу працю майже не лишалося часу. А творча робота художника вимагала щоденної наполегливої і цілеспрямованої праці. Та якщо траплялася така можливість, Володимир із великою радістю брався за пензля.
Коли діти настільки підросли, і постало питання про вибір професії, з донькою проблем не було. Вона мріяла про медицину. А з сином було складніше. Олексій унаслідував від діда Едуарда та батька нахил до малювання. Спочатку Володимиру подобалося, що і в третьому поколінні Літвінів буде художник. Він допомагав Олексію розвивати талант. Але, коли син підріс і почав готуватися до вступу в інститут, який закінчив батько, Володимир Едуардович, враховуючи власний досвід, радив сину обрати більш надійну професію. Але хлопець проявив характер і домігся свого. Цікаво, що і молодшого Літвіна вчили ті ж самі викладачі, що і його батька. З роками інститут одержав статус університету і змінив назву на ім. П. М. Машерова. Олексій успішно закінчив університет і плідно працює. Нині він член Спілки художників Білорусі.
І раптом Володимир зрозумів, що все не випадково. Вочевидь Господь потурбувався, щоб продовжити рід Літвінів. З несподіваним відкриттям Володимир відчув, що з цієї миті Бог назавжди увійшов у його серце. Дивне прозріння не тільки окрилило його, але підняло душу на висоту духовної і творчої снаги. І у серці він відчув не тільки Спасителя, але і натхненника свого таланту. Він зрозумів, що треба негайно повертатися до живопису, і реалізувати творчий потенціал яким природа наділила його.
Володимир відчув, що Всевишній не тільки вселив у нього творчі сили, але і підказав звернутися до біблійських мотивів, щоб на тлі релігійної тематики відтворити своє родове дерево. Але сперш як приступити до написання картини, він довго і критично обдумував сюжет. Згодом своїм роздумам він дасть назву «Богомислення фарбами». Художник із думками про Господа почав писати полотна релігійної тематики, у яких поряд з фрагментами із біблійського життя зображував свою рідню.
З великим захопленням і з творчим вогником у серці написав 32 полотна, у яких духовно поєднав різні покоління Літвінів. І коли син побачив роботи Володимира Едуардовича, як художник-професіонал високо оцінив роботи батька і порадив організувати у Вітебську персональну виставку «Мій родовід». Так у 2001 році відбулася перша персональна виставка Володимира Літвіна.
Незвичайною красою і проникливим ліричним щемом дихає полотно «Благословення». На ньому художник зобразив себе із дружиною, а трохи далі — свою сільську родинну хату. І на тлі величезного церковного храму, у легкому мареві небес, Господь, піднявши руки, благословляє вродливих молодят на шлюб та щасливе сімейне життя. А поруч полотна цитата: «Хто знайшов добру жону, той знайшов благо і одержав благодать від Господа». Великою світлою любов’ю і родинним щастям позначене полотно «Моя сім’я». На передньому плані дружина Лідія Андріївна із дорослою донькою Оленою. За ними автор картини тримає на плечах голого онука однорічного- первістка, а поруч син Олексій. Десь далі видніється ошатний церковний храм. Внизу полотна підпис: «Сім’я – це домашня церква. За носіння домашнього тягаря буде нагорода Господа». Красою, молодістю і щасливою усмішкою приваблює портрет «Українка». Художник із світлою любов’ю зобразив вродливу дівчину-підлітка в українському національному костюмі. У руках вона тримає розгорнуту книжку «Кобзар» Т.Шевченка. А поруч портрета підпис: «Все росте із коріння, а коріння починається із насіння. Все, що ми робимо, стає зернами. Все, що нас оточує, виросте урожаєм. Що посіє людина, те й пожне».
З давніх часів відомо, що образотворче мистецтво володіє магією впливу на маси. Засоби масової інформації Вітебська широко повідомили про персональну виставку художика Літвіна як про визначну подію культурно-мистецького життя міста. І коли Володимир Едуардович побачив, що виставка викликала великий інтерес громадськості. А глядач гідно оцінив його працю та філософський зміст полотен. Схвальна оцінка виставки надихнула художника на подальшу творчу працю.
Протягом трьох років художник щоденно цілеспрямовано готується до персональної виставки. На нових полотнах образно відтворює історію свого родоводу та релігійні сюжети.
Творчим задумом виділяється триптих «Мій родовід». На груповому портреті автор зобразив прадіда Артема Олександровича, діда Михайла, матір Уляну, батька Едуарда, сільського-учителя, який на 47 році життя, відійшов у вічність. Поруч із автором полотна його дружина Лідія, їхні діти – син Олексій, донька Олена і онуки. Під кожним полотном поміщені цитати із найкращих і наймудріших у світі книг «Біблії», «Євангелія», «Нового Заповіту». Крилаті вислови з Божих книг яскраво доповнюють ідейний зміст кожної картини. Дуже образно, проникливо і лірично відтворене полотно «Благодать». На фоні ліричного літнього пейзажу автор зобразив свого сина, доньку і первістка-онука, які зачаровані казковою природою сонячного дня, у глибокій задумі сидять біля голубого ставу.
Художник із великою і проникливою любов’ю відтворив чисту, прозору водойму, смарагдове угіддя і дозріваюче хлібне поле. Мені здається, що так може писати тільки автор, який безмежно любить кожну крапельку води, кожну гілочку лісу, кожен колосочок хлібного поля.
Автор не забував про своє українське походження. Отже, образно зворушливо і лірично написав полотно «Ностальгія». Десь далеко на горизонті — вітряк, сільські хати і церковний храм, і в білому одязі крокує Господь. У центрі полотна – погруддя генія нашої нації Тараса Шевченка, що у глибокий задумі завмер у гіпсі. На передньому плані — автор картини із пензлями у правиці обіперся на товсту гілку виноградного куща і замріяно дивиться у далечінь. Поруч афоризми: «Дерево стоїть на тому корені, із якого поросло». «Задум дуба записано в серці жолудя». Знизу на фоні красивих слоїв поперечного торцевого розрізу дубової колоди такі слова: «По волі Господній ми знаходимося там, де ми є».
У творчому доробку художника низка портретів батьків, написаних у різні роки.
Із великою синівською любов’ю і пристрастю художника, як із натури, так і по пам’яті, Володимир написав портрети найдорожчої людини, що дала йому життя — матері. На усіх полотнах сільська жінка у хустці. З усього видно, що вона вольова і мудра людина. Останній портрет написаний у 2000 році вочевидь уже по пам’яті. Володимир зобразив матір на фоні вікна рідної сільської хати, поруч звисає гілка з стиглими красивими яблуками та видніється домашній колодязь. На обличчі жінки — відбиток нелегких трудових років життя. Портрет запам’ятовується уважним поглядом чорних очей, які мудро і проникливо дивляться в душу.
Майстерно і творчо написані три портрети батька. Перше полотно назване «Едуард», де зображено батька в осінньому пальто і грубому светрі із високим коміром. Вочевидь у перші повоєнні роки так просто зодягався батько. Лише круглі окуляри підкреслюють його статус учителя-сільського інтелігента.
На другому портреті під назвою «Учитель» батько, певно, зображений у шкільному класі. Він у піджаку і сорочці-вишиванці, за його спиною — шкільна дошка, глобус і якийсь стенд. А на стіні лозунг-обовязковий атрибут тодішнього життя, поміто видніються такі слова: «Сталін веде до світлих висот». Автор уміло передав внутрішній характер портрета. Таке спокійне і упевнене обличчя буває тільки у мудрих людей які багато бачили і добре знають життя.
І нарешті третє полотно «Портрет батька». Як і на попередніх полотнах батько в окулярах, його інтелігентне обличчя випромінює розум, добро і спокій. Поруч портрета цитата із Біблії: «Почитай батька свого і матір свою, щоб продовжилися дні твої на землі, котру Господь Бог твій дає тобі».
Майже на усіх полотнах художньої виставки Володимира Літвіна відтворена вічна біблійська тема. В ній духовний початок займає головне місце в нашому житті, адже на цьому тримається світ.
На перший погляд у простих полотнах художника — глибокі філософські думки, пластичне, емоційне мислення. Цікаво, що задуми автора перенесені на полотно з такою легкістю, реалістичністю і невимушеністю, що здається картини з’явилися самі собою, без будь-якого зусилля художника. Насправді кожному полотну автор віддав багато часу глибоких осмислених і болісних думок, які він сам називає «богомислення фарбами».
Кожен рік, 9 травня, Володимир Едуардович ходить на площу Перемоги у Вітебську і не одне десятиліття бачить там свого навчителя по художній графіці, професора Анатолія Ковальова, колишнього фронтовика. Колоритний образ А.Ковальова у військовій формі із погонами рядового солдата, але з великою кількістю бойових нагород, настільки вразив Володимира Едуардовича, що він написав його чудовий портрет. Затим написав портрет талановитого і відомого художника Фелікса Гулина. Ці твори стали початком роботи автора над новим авторським проектом «Портрет міста». Декілька років він писав портрети і створив 70 полотен. У 2013 році у Вітебську відбулася чергова персональна виставка Володимира Літвіна. Своїми творами автор хотів привернути увагу широкої громадськості суспільства, людей, котрі своєю працею і талантом впливають на хід сучасного життя Вітебського регіону Білорусі.
Портрети написані по особливому вибору автора. Художник представляє глядачу портрет, як жанр образотворчого мистецтва. Слід наголосити, що портрет — найскладніший жанр образотворчого мистецтва. Адже треба не тільки уміло відтворити зображення конкретної людини, треба передати внутрішній характер героя полотна. А щоб цього досягти, потрібно настільки вивчити натуру, щоб на портреті було видно усі його якості та заслуги. У творчому доробку Володимира Літвіна особливої уваги заслуговують всесвітньовідомі митці, уродженці Вітебська Марк Шагал та Юдель Пен, які своїм талантом прославили рідне місто на весь світ. Цікаво, що Володимир Літвін не тільки уміло передав портретну схожість героїв полотен, а зумів показати характер і професію людей, зображених на портреті. Це яскраво видно на портретах Марка Шагала та Юделя Пена, а також на решті полотнах.
При зображенні відомого білоруського скульптора Олександра Гвоздинова автор написав його у майстерні біля скульптури із стекою у правиці.
Доктора медичних наук, професора Михайла Сачека зобразив у кабінеті за робочим столом, а на стіні — фото героя полотна у білому лікарському ковпаку і халаті.
Цікаво і образно автор передав характер та душевний стан народного майстра Білорусі по лозоплетінню та спіральному соломоплетінню Адама Кравчука. Героя портрета зображено у сорочці-вишиванці, солом’яному брилі та з власними виробами в руках.
Слід зазначити, що на портретах немає жодної зайвої деталі. Кожен мазок пензля, кожна найдрібніша деталь полотна має своє місце і виконує певну функцію.
Художник, живописець, графік, портретист Володимир Літвін веде активну творчу діяльність. Він автор 13 персональних виставок різних авторських проектів, серед них: «Дерево», «Витоки» (тема сім’ї, як «малої Церкви»), «Перед образом твоїм» та інші.
Творчість художника відзначена Білоруською Православною церквою, лауреатськими дипломами, грамотами. Чимало полотен автора знаходиться в Росії, Україні, Литві, Греції, Франції, США, а також Президентській бібліотеці РБ, Національній бібліотеці Білорусі тощо. Стаття про творчу біографію художника Володимира Літвіна включена в Міжнародну енциклопедію «Хто є хто в Республіці Білорусь?».
Володимир Едуардович Літвін сподівається, що його психологічно-реалістичний пензель і творіння біблійської тематики наблизять нас до Бога і сприятимуть зміцненню духовно-моральної сили людини.
Станіслав МАРИНЧИК,
м. Ічня, Чернігівщина
