3 травня 1924 р. помер Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття, організатор українського війська.
У 1920-му, після важкої хвороби, спустошений і виснажений, розчарований українською елітою, Микола Міхновський виїхав на Кубань, де прожив 4 роки. Вчителював, служив у кооперації, викладав на педагогічних курсах, завідував Першим Кубансько-Чорноморським педагогічним технікумом.
У лютому 1924-го повернувся до Києва, оселився на квартирі у свого товариша Володимира Шемета на Жилянській вулиці. Причини переїзду в радянську Україну залишаються не до кінця зрозумілими. Вочевидь освітня політика більшовиків робила неможливою його працю на Кубані, а щодо Києва могли існувати певні надії на продовження боротьби в підпіллі.
Як згадував Микола Марченко: «У перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої, але дуже скоро почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося в його голосі. Тут, у серці України, до якого він так поривався, він побачив навколо себе не таких людей, яких сподівався побачити. Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки «обивателі-малороси», скептично-байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили грунту вияви міцної національної енергії».
Розчарований Микола Міхновський розмірковував про еміграцію. При цьому із самого повернення перебував під наглядом ГПУ. Його кілька разів викликали на конфіденційні бесіди. Сергій Єфремов писав у «Щоденниках», як у середині квітня Миколу Міхновського «було арештовано на вулиці, продержано добу й випущено». Побував він у ГПУ і в день смерті. А вранці 4 травня 1924-го Миколу Міхновського знайшли повішеним на яблуні у садку в садибі Володимира Шемета.
«Сумно тягся невеликий похоронний похід від Олександрівської лікарні… Тяжко було до болю серця, що Миколу Міхновського ховає незначна кількість близьких йому людей. На похоронах було всього 11-12 осіб. Поховали Міхновського на старому Байковому цвинтарі, праворуч, у самому куті, де стояло п’ять-шість могилок самогубців… Місце було просторе, Київ звідти видно було, як на долоні», – згадував Юрій Павелко.
У кишені покійного знайшли передсмертну записку, що вказує на самогубство. «Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вказують на щось загадкове, що трапилося з ним і довело до самогубства, – записав 7 травня 1924-го Сергій Єфремов. – Переказують його натяки на те, що ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитися він не може, не те що втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимагали з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути…».
Хоча багато хто вважає смерть Міхновського справою рук ГПУ, яке інсценізувало вбивство під самогубство.
Федір Турченко у монографії «Микола Міхновський: життя і слово» з цього приводу зазначав наступне: «Для чекістів було важливіше скомпрометувати відомого і небезпечного діяча національно-визвольного руху, послідовного самостійника, що відмовляється від співпраці з ними. Інсценоване самогубство могло стати у нагоді цим задумам якнайкраще. Така версія має право на існування, адже жодних доказів самогубства М. Міхновського у радянській пресі не було наведено, а серед тих, хто бачив ту саму яблуневу гілку, на якій висів Міхновський, побутувало переконання, що під час «самогубства» вона просто не витримала б огрядного Міхновського».
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
На першому фото 1576.com.ua: Могила Миколи Міхновського на Байковому кладовищі
