12 квітня 1906 року у Тернополі народився Юрій Лопатинський (псевдонім – Калина, Шейк) – підполковник Української повстанської армії, голова Об'єднання колишніх вояків УПА у США, член закордонного представництва Української головної визвольної ради (УГВР). Відзначений Золотим Хрестом заслуги УПА.
Юрій народився у сім’ї священика. У 1926 році закінчив Львівську академічну гімназію, а також школу підхорунжих польської армії. Навчався у Львівському університеті, вивчав медицину в Великій Британії та Франції.
З юних літ був членом Української Військової організації та Організації Українських Націоналістів. Коли в 1938 р. почалась боротьба за незалежність Закарпатської України, Юрій Лопатинський був членом штабу Карпатської Січі, став керівником підстаршинської школи у м. Хуст. Як член ОУН, під час першої радянської окупації західноукраїнських земель, перебував на еміграції. Був учасником 2-го Великого збору Організації українських націоналістів у м. Краків.
У червні 1941 року Юрій Лопатинський був старшиною легіону «Нахтігаль» під керівництвом його товариша ще зі шкільних років – Романа Шухевича. З боями проти радянських військ легіон дійшов до Жмеринки, де був розформований. Юрій Лопатинський перейшов у підпілля під керівництвом провідного члена ОУН Миколи Лебедя. Одержавши завдання з організаційної роботи ОУН, він виїхав до Берліна нібито продовжувати студії медицини. 23 квітня 1943 року в Берліні нацисти заарештували Ю.Лопатинського й ув’язнили в концтабір Заксенгаузен (Німеччина), звідки його звільнили 20 жовтня 1944 року.
Юрій Лопатинський, як кур'єр Закордонного представництва Української головної визвольної ради, одержав доручення повертатися в Україну, щоб допомагати у створенні УПА. У той час єдиним способом дістатися на батьківщину можна було лише за допомогою десанту з літака. За допомогою одного німецького офіцера було навчено трьох парашутистів. 27 грудня 1944 року з німецького літака через фронт в Україну висадився перший десант членів ОУН: Юрій Лопатинський, Василь Чижевський та Сильвестр Скоробогатий. Вони добралися до Головнокомандувача УПА Романа Шухевича і передали йому листи від Степана Бандери, Ярослава Стецька і Миколи Лебедя.
У 1946 році Юрій Лопатинський від імені головного командування УПА очолював переговори з гол. командуванням польської Армії Крайової у справі перемир'я та демаркаційної лінії, які закінчилися договором 18 травня 1946 року.
Як згадував Євген Штендера, переговори відбувалися з представниками полковника Мар’яна Ґолембієвського, командира Інспекторату АК, який охоплював чотири повіти – Холмський, Грубешівський, Томашівський і Замойський. У той час більшовики вже арештували провід АК в Польщі і почалася реорганізація Армії крайової на «Волю і незалежність».
– Були виготовлені листівки до українців, у яких говорилося, що наші народи вічно житимуть поруч. І тому замість боротьби потрібно шукати порозуміння. І простягаємо
тепер українцям руку. Забудемо про те, що було, і борімося спільно за незалежність проти російського окупанта. Я, тоді командувач Армії Крайової на Грубешівщині, взявся організувати зустріч українців і поляків, – розповів у 1995 році в інтерв’ю історику Роману Ковалю Мар’ян Ґолембієвський. – Нас захищали чота УПА і чота АК. Згодилися говорити по-польськи, бо українську я розумів погано. Лопатинський виголосив декларацію, що українці визнають єдиним ворогом українського і польського народів совєтську Росію і Росію взагалі. Ми погодилися з цим. Ми постановили розпочати співпрацю. Ствердили, що обидва народи перебували під німецькою окупацією, а тепер під російською. Постановили спільно організувати самооборону, спільно інформувати українську і польську громадськість, разом боротися проти спільного ворога – росіян. Якщо буде потреба, то і взаємно допомагати. Якщо буде українець битися – поляк допоможе. Якщо поляк буде бити російського окупанта, українець має прийти на поміч. Якщо українець буде поранений або не матиме їжі, то поляки повинні йому допомогти. Так само мусили чинити й українці. І до тієї зустрічі були випадки, коли медикам віддавали поранених українців і поляків. Наприклад, українця Штендеру лікував польський лікар. Мартинюк теж був поранений, і його лікували польські лікарі. Ми взаємно інформували одне одного. Стверджую напевне: від околиць Бреста і аж до Перемишля наша співпраця засіяла. Так було до 1948 року, доки не довідався польський еміграційний уряд у Лондоні й різко засудив цю співпрацю, а мене передали під слідство. (Газета «Незборима нація», 1995 р. № 15-16)
Юрій Лопатинський від 1945 року проживав у США. Очолював військовий центр при Закордонному представництві УГВР, керував кур'єрською службою УГВР. На початку 1949 року відбувалася інтенсивна підготовка кур’єрів для зв’язку з Проводом ОУН за кордоном і УПА. Це був переважно вишкіл стрибків з парашутами і різною зброєю, навчання для налагодження радіозв’язку. Юрій Лопатинський був керівником таких навчань, а допомагав йому поручник Ярослав Федик. Вони у 1949—1952 роках відправили в Україну 4 десанти з поштою для керівництва УПА та допоміжними матеріалами.
У 1975 році Юрій Лопатинський став співзасновником і членом видавничого комітету «Літопис УПА» (Торонто, Канада). Він очолював Об’єднання колишніх вояків УПА. Працював у дирекції видавництва «Пролог» (Нью-Йорк).
Помер Ю. Лопатинський 16 листопада 1982 року в м. Хантер (штат Нью-Йорк, США). Похований 20 листопада на цвинтарі Саут-Баунд-Брук.
Леся Бондарук, Український інститут національної пам'яті
