29 вересня 1845 року в селі Арсенівка на Херсонщині народився Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич), письменник, драматург, один із корифеїв українського театру.
Походив із збіднілої дворянської родини. Понад два десятиліття працював дрібним чиновником. На посаді секретаря поліції в Єлисаветграді (сучасний обласний центр Кропивницький) запам’ятався рівним і приязним ставленням до всіх людей, незалежно від стану. НЕ БРАВ ХАБАРІВ. У часи системних утисків усього українського брав активну участь у громадському русі на захист української культури. У 1883-му звільнений за неблагодійність. Івану Карпенку-Карому заборонили жити в Україні і піддали поліцейському нагляду на три роки. Пізніше гласний нагляд поліції змінився негласним, йому заборонили жити в обох столицях імперії, але дозволили повернутися в Україну. Мешкав у хуторі Надія на Кіровоградщині, ним же заснованому і названому на честь рано померлої першої дружини. Відпочивав там під час літніх відпусток: косив, орав, сіяв, а всю виловлену у невеличкому ставку рибу випускав назад.
Надалі був одним із фактичних керівників, режисером і актором у трупі свого брата Панаса Саксаганського. Майже щороку писав нову п’єсу, творчий доробок митця налічує 18 закінчених п’єс.
«Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене», – говорив драматург.
Реалізувався у жанрі сатиричної комедії. Його твори «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» стали класикою світової драматургії.
Відзначався високою моральністю. Вважав, що на сцені має вистачати місця всім. Створене з братом Панасом Товариство українських артистів налічувало багато молодих акторів, але проіснувало досить довгий час.
Помер 15 вересня 1907-го в Берліні після тяжкої хвороби.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
