Невдалий пасаж у виступі президента Ізраїлю в парламенті України, де вельмишановний очільник дружньої нам країни необачно повторив радянські міфи та стереотипи, незабаром стане хрестоматійним для окремих параграфів книги з комунікацій.
Коли біль Реувена Рівліна зрозумілий і заслуговує на повагу, хоч і проривається у такий спосіб, то слова лідера народу, що вижив і процвітає після Трагедії, мали б містити в собі більше.
Маємо кілька вимірів наслідків, деякі вже очевидні, інші отримаємо згодом.
Отже, вимір перший – політичний. Повторення міфу радянської пропаганди і обвинувачення ОУН у злочині Бабиного Яру – образа країни, яка величезні зусилля вкладає в пошанування пам’яті і болю одного із народів, що споконвіку жили поруч.
Факт, що тезу моментально підхопили російські та праворадикальні польські медіа, – зайвий тому доказ. Питання про те, кому це потрібно, залишу за дужками. Я далека від теорії змов, і чому в даному випадку не вбачаю тут «руки Кремля», поясню нижче.
Образа провокує відповідь. І ми її побачили, коли винесло на-гора таку кількість дописів із запереченням факту вбивств євреїв у Бабиному Яру. Це багно собі мирно колихалося десь поза увагою тверезих людей, а зараз лізе звідусіль. І ось тут ймовірна «рука Кремля», думаю, була б геть недолугою, якби не постаралася множити ці тези і вимазувати всю суспільну дискусію. Дискусію, котра велася і ведеться (!) довкола трагедії та болю людей, хто став жертвами двічі. Спершу – нацистів, які забрали у них життя. Потім – комуністів, які забрали пам’ять про них.
Зусиллями багатьох – родин, дослідників, політиків, істориків, журналістів – ми, євреї та українці, представники інших націй, повертаємо пам’ять про цих людей, хоч не можемо повернути їхнього життя.
Чи можна повертати пам’ять частинами? Чи можна повертати пам’ять про одних і далі очорнювати інших? Чи не уподібнюються і ті, хто заперечує вбивства євреїв, і ті, хто далі наполягає на нібито ключовій ролі в цьому оунівців, злочинові комуністів? Врешті, забути все і забути щось – те саме забуття. Міра його – в серці людини.
Тож інший вимір – людський. Думаю, українці – це той народ, який серед – слава Богу – небагатьох на цій землі здатен вповні зрозуміти біль нації, котра пережила Голокост. Через біль Голодомору, котрий присутній в нас. Через те, що наша прекрасна земля стала тим кровозем’ям – кривавими землями, на яких вибухнули епіцентри двох світових воєн, не раз прокочувалися фронти і відбувалися злочини над злочинами – геноциди. Українців, євреїв, ромів, кримців…
Чомусь мені видається, що слова пана президента Ізраїлю не були дипломатичним кроком, усвідомленим і спланованим. Це прорвався біль. Біль людини, представника народу, за кривди, йому учинені. А так, як ми усі «родом із дитинства», то міфи, старанно вирощені, і хоч не триста літ, як англійський газон, але 70 літ щедро политі пропагандою, міцно засіли в головах.
Так і вималювався на кінці зваженого виступу образ жахливого оунівця. Оунівця, не один із яких поліг тоді поруч із євреями у тому ж Бабиному Яру. Оунівця, місця якому в історії України не залишав могутній Радянський Союз. Так само, як не залишав місця жертвам Голокосту.
Совок боровся запекло на обидва фронти – антинаціоналістичному та антисемітському. Трансформуючись після знищення центру, гідра пропаганди жевріє і вправно досі протиставляє наші народи. Котрі живуть мирно у взаємній підтримці на цій землі. Котрі спільно взяли до рук зброю і разом пішли захищати Україну від російської реінкарнації Радянського Союзу.
Чи допоміг цьому мирному співжиттю виступ президента Ізраїлю в парламенті України? Фейсбук, як певний зріз суспільної думки, свідчить: ні.
І тут виявляється третій вимір. Вимір лідерства. Бо коли біль Реувена Рівліна зрозумілий і заслуговує на повагу, хоч і проривається у такий спосіб, то слова лідера народу, що вижив і процвітає після Трагедії, мали б містити в собі більше.
Більше відваги, щоб відкинути пропаганду. Більше мудрості глянути правді у вічі. Більше співпереживання, щоб зрозуміти почуття українців. Врешті, більше майбутнього – щоб підтримувати процвітання обох націй.
Ярина ЯСИНЕВИЧ, Центр досліджень визвольного руху
