Олег – веселий, дотепний та непередбачуваний, за професією і відданістю свої справі — клоун. Сьогодні ми розповімо про його подорож до неймовірної Південної Кореї, яку здійснив чернігівець ще до повномасштабної війни... Щоправда, він схуд на 11 кілограмів. Однак від того, здається, навпаки став ще аж молодшим та симпатичнішим. Ще б пак! Він тривалий час мешкав у Південній Кореї. Харчувався, в основному, рисом і за контрактом не мав права цілуватися на вулиці. Проте Олег цим особливо не переймався і так веселив дітей та дорослих у знаменитому парку «Сеулленд», що його впізнавали вже навіть без гриму. «Я побував у своїй мрії!» – щасливо говорить він.
«У корейських туалетах можна жити – умови ідеальні!»
До Південної Кореї Олег потрапив абсолютно випадково – клоуна знайшли на сайті, в Інтернеті. Якось несподівано пролунав дзвінок із Києва – Олегові, а також його колезі Дмитру одразу запропонували попрацювати за контрактом у Сеулі – півроку. «Чому б і ні?» – подумали вони. І незабаром уже пізнавали традиції неймовірно красивої, дивовижної країни.
«Найяскравіші враження – від чистоти їхніх вулиць, – розповідає Олег. – Корейці надзвичайно охайні, а ще – життєрадісні. Постійно посміхаються і це дуже щирі, теплі посмішки. Коли вітаються, завжди елегантно, шанобливо вклоняються. Мене вразила величезна кількість туалетів. Досить поглянути в будь-який бік і ви там скрізь побачите табличку – скільки метрів до туалету. Власне, там вони – буквально на кожному кроці!
До речі, саме своїми вбиральнями Сеул приємно здивував туристів під час Олімпіади. Це – дуже зручно і комфортно. Там у туалетах скрізь картини, квіти! Мабуть, не вистачає єдиного – диванів. От поставити туди дивани і там можна жити, бо умови – ідеальні!»
Суттєве доповнення: всі вбиральні в місті – безкоштовні. Вразив Олега і корейський метрополітен: «Метро в Сеулі мені сподобалося. На різних транспортних майданчиках стоять люди в уніформі, з паличками – підганяють пасажирів, щоб не було «заторів». Коли поїзд підходить і відчиняються двері, співробітники метро хутенько всіх виштовхують та заштовхують… Здивували й корейські водії – вони там працюють у білих рукавичках. Причому ці рукавички таки дійсно білі! Заходиш до автобуса, а водій – у білих рукавичках. Спочатку це взагалі шокує. Але ж красиво! І наскільки все в транспорті їхньому комп’ютеризовано – можна зайти в таксі і заплатити за проїзд кредитною карткою. Ще мене здивувало місто: вранці воно – одне, в обід – інше, а вночі взагалі все сяє неоном. Це настільки прекрасно, що я просто гуляв і насолоджувався, фотографував вулиці».
Сотні тисяч туристів прилітають до Сеула, аби подивитися, як цвіте сакура. Навкруги, мов у казці, царство лагідних білих пелюсток. Таке враження, що в розпал весни випав лапатий сніг! І просто море квітів найрізноманітніших кольорів, незвичних для України: від ніжно-бірюзових – до багряних.
«Тож розумієш, наскільки дбайливо там ставляться до природи. Милуєшся цією красою і почуваєшся людиною, – говорить Олег. – Взагалі, коли ми вирушали до Південної Кореї, у нас в контракті було кілька пунктів, чого там не можна робити. Уявіть собі, на вулиці не можна цілуватися, обійматися і триматися за руки. Сексуальні стосунки на території парку, де ми працювали, суворо заборонені (не знаю, чому). Треба було кинути курити і дотримуватись їхніх традицій... Відверто кажучи, я справді за увесь час жодного разу не бачив, щоб молоді корейці десь на вулиці цілувались. Їх так виховують – стримувати свої інтимні почуття. Корейські дівчата – маленькі, тендітні, дуже скромні панночки. Власне, тривалий час вони зовсім не мали права голосу. Навіть ще сто років тому у тамтешніх жінок та дівчат не було власних імен. Їх так і називали: скажімо, жінка містера Ч. чи донька містера Ю. Зараз, звісно, власні імена у них з’явилися. Але... Скромні. Оченята опущені, вони так мило ніяковіють... Традиції! Чоловіки заробляють гроші, а жінки, в основному, виховують дітей».
Мрія будь-якої дівчини
Але в Сеулі є іноземний квартал Ітавон, де, зокрема, розміщені гей-клуби й розгулюють трансвестити. Власне, це – єдине місце, де реклама дублюється англійською. На всіх інших вулицях написи, як правило, корейською мовою.
Також є там аналог знаменитої голландської вулиці Червоних ліхтарів, де за склом, немов на вітрині, позують, спокушуючи можливих клієнтів, вродливі жінки. Деякі з них навіть танцюють. Ця вулиця називається Нєорі. Якось у розмові з приятелем Олег про неї згадав: «Нєорі!» – «Сам нє орі! – відповів товариш. – Це ти репетуєш, мов навіжений, а я спілкуюся тихо...» Ось такий каламбур!
У Південній Кореї Олег схуд на 11 кілограмів. Адже дуже непросто було адаптуватись до місцевої їжі: «Їхня головна страва – рис, до якого додають, наприклад, восьминогів чи рибу. Але все це настільки гостре, що спочатку я навіть їсти не міг. Тобто рис ще якось куштував, а все інше – ні. Ну, хіба що іноді – дещицю кальмарів. Та після кожної трапези починались нові проблеми, бо дуже хотілося пити, причому спрага мучила постійно. Тяжко звикав! Дошкуляла й спека, правда, дещо рятували кондиціонери, які були скрізь: у кімнатах, гримерках, у залах, де ми виступали. Акліматизація та їжа дуже вплинули... Коли прилетів до Сеулу, важив 95 кілограмів, а потім відчуваю – щось брюки з мене спадають. Зважився – 84 кг. Отака дієта для схуднення – мрія будь-якої дівчини!»
Відомий корейський делікатес – собак – клоун принципово не їв. Та й коштує така страва дуже дорого. Зате, коли Олег потрапив до місцевого суші-бару, перепробував половину асортименту – просто відірватися не міг від смакоти! Як справжній гурман, скористався спеціальними дерев’яними паличками. Хоч європейцям, про всяк випадок, пропонують виделки.
«Там у них є алкогольний напій «Солджи» – це горілка міцністю десь 35 градусів, – пригадує Олег. – Відверто кажучи, така гидота! Я її міг пити тільки як коктейль – із соком. А загалом досить великий асортимент вин. Як на мене, дуже гарне «Хаус вайн» – кріплене винце, на наш портвейн схоже. Запам’яталось і біле вино з виноградом, кісточками оливок – чудове і на вигляд, і на смак. Я бував у різних ресторанах, бачив різних людей. В ірландських пабах частіше зустрічаються американці та англійці, в африканських ресторанах – зрозуміло, більше африканців. Втім загалом скрізь – нормальні люди: приходять, п’ють пиво, грають у більярд і дартс, спілкуються з друзями, танцюють. Мені дуже подобалося бувати в американській кав’ярні «Старбакс». Це – така затишна кафешка: береш горнятко кави, десерт, підключаєш ноутбук і займаєшся своєю справою. Дуже зручно! Легка, приємна музика – джаз, блюз. Прекрасна атмосфера. Годинами можна сидіти, насолоджуючись життям!»
Жителі Південної Кореї вміють працювати, але й чудово відпочивають. Залюбки відвідують масажні кабінети – у такий спосіб вони, зокрема, знімають стреси: «Є у них розважальні аквапаркові зони. Вони обожнюють подорожувати, проте завжди ретельно планують усе заздалегідь. На вікенди (в суботу, неділю) можуть поїхати в гори, на природу, сходити на екскурсію. Я в парку бачив, як мило відпочивають цілі родини, вагітні жінки. А ще дуже цікаво, як вони носять маленьких дітей на спині, мов рюкзак: сповивають їх так спеціально і потім скрізь ходять, вирішують якісь справи, спілкуються, а дитинча щось там за спиною робить, дивиться на всі боки, рученятами махає. Дуже кумедно і зворушливо!»
«Клоун повинен вправно володіти... мечем!»
От український клоун щодня і розважав дітей та дорослих у всесвітньо відомому парку «Сеулленд». Це – справді грандіозний парк, де є і приватна, і державна власність. Достатньо велика його частина розташована в долині гір. Поруч – національний музей під відкритим небом, знаменитий Сеульський зоопарк, а також дельфінарій. У «Сеулленді» – прекрасний аквапарк, незліченна кількість атракціонів: «Ідеш і захоплюєшся! Тільки на верхню парковку, неподалік від гуртожитку, в якому ми мешкали, щодня з’їжджалося по двісті автобусів. Заходиш у парк: люди, люди, люди!!! І тисячі маленьких дітей бігають, мов мурахи... І ось ти – серед такого вируючого, барвистого, багатонаціонального океану людей. Спочатку це шокувало, а потім звикаєш і вже виокремлюєш у цій юрбі європейців, індусів, іранців. Вловлюєш слов’янські мови... Єдине – так і не навчився розрізняти корейських, китайських та японських жінок. Колеги кажуть: «Он японка пішла!» – «Де?» – «Ну, он, бачиш?» – «Ні, знову проґавив, не звернув уваги...»
Колектив, у якому за контрактом працював Олег, був міжнародним. Жили дружно, розуміли один одного з пів слова, адже професіонали завжди можуть знайти спільну мову за допомогою жестів. Проте вчилися і розмовляти корейською. Реакція глядачів спочатку дивувала: на відміну від європейців, місцеві жителі під час шоу звикли поводитися стримано і аплодували лише наприкінці програми. Проте артисти переконалися: їх вже знають і люблять.
«Прогулююсь парком, відпочиваю, роздивляюся навколо. Раптом підходять дві корейські дівчинки і вручають ляльку-клоуна, – посміхається Олег. – Вони мене впізнали навіть без гриму і вирішили зробити ось такий подарунок! Я цю ляльку пригорнув і так на душі стало радісно, приємно – не даремно працював! Власне, я з кожної поїздки якусь ляльку до Чернігова привожу. Колеги мої – теж. Це у нас вже традиція – збирати лялькових клоунів з усього світу. Проте ми й свої ляльки виготовляємо – таких милих маленьких чернігівських клоунів! Звісно, українські і взагалі європейські маски клоунів дуже відрізняються від корейських. Все-таки там відчувається вплив Америки – американізація життя. Тож їхні маски, на мій погляд, дещо жорсткі, агресивні, з такими неприродно великими посмішками до вух, надто яскравими фарбами. Вони мене обтяжують. Наші маски – добріші, лагідніші, такі м’які, пастельні... Тому ми відстояли право гримуватися на власний розсуд, відповідно до свого душевного світовідчуття».
Взагалі, корейські глядачі – непосидючі. Так би мовити, шило у них в одному місці... Тому дитячі програми тривали, як правило, двадцять хвилин, а вечірні шоу – тридцять п’ять-сорок. Власне, були дві головних програми – «Європа-фест» та лазерне шоу з найрізноманітнішими спецефектами: вогнем, димом, феєрверком, вибухами... Корейці від цього – в захваті!
«У нас є такий номер, де ми запрошуємо глядачів на сцену, непомітно їх фотографуємо і вручаємо наприкінці знімок, – розповідає Олег. – Вони, коли виходять, так сором’язливо поводяться, особливо дівчата. Побачить своє фото: «Ой-ой-ой!», заплющує оченята, затуляє личко руками... Хоч насправді, я помітив, корейці дуже люблять фотографуватися. При цьому демонструють красномовний жест – тримають два пальці у формі літери «V» – «Вікторія, Перемога!». Вони завжди так фотографуються, навіть діти: два пальчики розтуляють, усміхаються. Так цікаво за цим спостерігати! Власне, тому ми і придумали новий номер – «Фотоапарат».
Раніше Олег займався східними єдиноборствами, тому допомагав американському режисеру готувати шоу «Пірати Карибського моря». Справа в тому, що режисер Майкл спортсменів привіз, та хлопці виявилися... плавцями. Отож Олег професійно поставив кілька номерів та каскадерських трюків. І довів, що клоун також може вправно володіти мечем!
Містер Хелловін
Олег – дуже цікавий і приємний співрозмовник. І друзів у нього багато. Але тепер стало ще більше! Коли приятелі дізналися, що він вирушає до Кореї, запропонували телефони своїх знайомих. Так наш земляк заприязнився з «сеульською четвіркою» – чотирма дівчатами, які емігрували з колишнього Радянського Союзу. Зараз вони живуть у Сеулі і навчаються в університетах.
Ще один друг – індус Чана, унікальна людина, хіромант. І хоч Олег спілкувався з ним в основному жестами, товариші настільки добре розуміли один одного, ніби відбувався телепатичний контакт.
Завдяки новим приятелям, наш П’єро (так у Кореї називають клоуна) побував у одному з президентських палаців, відвідав оперу і філармонію (яка називається «Арт-холл»), насолоджувався дивовижними фонтанами, що співають.
«Серед цих дівчат є й філологи – на їхнє прохання я приїжджав до приватної школи, – пригадує мій співрозмовник. – Це були творчі зустрічі з клоуном. Вони так зворушливо реагували: «Вау! Справжній П’єро! Зовсім поруч!» Адже раніше звикли бачити клоуна лише на віддалі, а тут до нього можна доторкнутися, погладити, роздивитися грим. Звісно, для дітей це – подія! Власне, потім, уже на їхнє прохання, я завітав туди на Хелловін, який у Південній Кореї відзначається, наче велике національне свято (очевидно, теж наслідки американізації). Я там був містером Хелловіном!»
Здивувало Олега і справді самовіддане ставлення корейців до роботи. Наприклад, перед кожним шоу вони сто разів перевіряли сцену – чи все гаразд. Правда, одного разу, під час програми на відкритому майданчику пройшов дощик, тож Олег, спускаючись по слизькій металевій трубі (він грав пожежника), боляче забився.
«Сильно пошкодив ноги, – зітхає він. – З таким гуркотом гепнувся згори! Ледь підвівся, посміхаюсь, а в самого – сльози на обличчі. А мені ж іще треба співати англійською мовою! Колеги відчувають, щось трапилося. Підходжу до дівчини з балету, яку мав розкручувати на руках і пояснюю: «Я тебе вертіти зараз не можу, у мене ноги дуже болять...» – «Що таке?» – «Я впав...» – «Та ти що!..» Отож швиденько відпрацював свій номер, заспівав, пошкутильгав за куліси. Підбігають техніки: «Що трапилося?!» – «Що трапилося? Дощ пройшов, потрібно протирати все». Вони дуже переживали! Адже, дійсно, завжди так ретельно сцену перевіряють, а тут просто був форс-мажор. Наступні дні – я звернув увагу – вони з ганчірочками протирали все настільки ідеально... Тобто там вміють вчитися на власних помилках і вдруге на одні й ті ж граблі не наступають!»
Як Олег Гуллівера підстригав
Особливо популярним у глядачів був номер «Перукар»: «Колега начебто хоче мене постригти, я втікаю в зал і виводжу іншу людину, мовляв, стрижи її. А далі починаються жарти з перукарями. І ось ми визираємо з-за куліс, бачимо – такий африканець сидить класний! Напарник: «Візьмемо його?» – «Давай!». Розпочинається номер, я втікаю зі сцени, виконую трюк, падаю просто перед величезним африканцем – справжнісіньким Гуллівером – і простягаю руку. Він мені її залюбки потискує, вітаємося. Я жестом показую – пішли! А з ним були дружина й діти. От малюки мені й підіграли. Заохотили його: «Татку, ходи!» Вийшли ми на сцену – Боже, такий красень-африканець! І він із задоволенням почав з нами «працювати». Зал реагував чудово: по-перше, цікавий контраст кольорів, такий легкий та невимушений гумор. Звісно, я хвилювався, як поведеться фактично зовсім незнайомий добродій, коли йому на голову різні перуки натягуватимуть? Проте він так комфортно у кріслі «перукаря» почувався! В фіналі у нас там нібито гуцикання на конику було, потім поклін. Він спускається в зал, а я йому руку простягаю: «Бувай!» Та африканець саме на свою родину дивиться і моєї руки не бачить. І тут йому дружина показує: «Попрощайся!» Він обертається і ми так з ним емоційно, сердечно обіймаємося. Були такі оплески!»
Через півроку роботи у Південній Кореї Олега та його колегу Дмитра попросили попрацювати ще два місяці. Вони погодилися. Потім, коли їм запропонували знову продовжити контракт, Дмитро вирішив якийсь час ще побути в Сеулі, а Олег повернувся до Чернігова у прекрасному настрої та з новими ідеями.
Він справді побачив своє майбутнє, адже мріє створити в Чернігові театрально-розважальний комплекс, до якого б приходили відпочивати цілими родинами: батьки, діти, а також дідусі та бабусі. І щоб так само, як у чудовому парку «Сеулленд», вони забували про всі проблеми і почувалися щасливими.
Власне, у Олега навіть є інвестор, готовий втілити його мрію – за умови, що тут, в Україні, ми нарешті заживемо по-людському: без буремних революцій, непередбачуваних інфляцій, масової корупції, а головне — без війни. Звісно, зараз подібне сприймається, як фантастика. Проте клоун Олег – невиправний романтик. Він повернувся з майбутнього і тепер хоче створити його у рідному місті!
Сергій Дзюба
Головне фото: Тронний зал палацу Кьонбоккун
