«Бо ми у цьому світі не забуті...». Літературний журнал Чернігівського обласного радіо «Сонячні кларнети» виходив майже 40 років.
Ставала на крило весна тепер уже такого далекого 1979-го. Призначений за якихось три місяці до цього головою Чернігівського обласного телерадіокомітету Борис Наріжний підтримав ідею місцевих літераторів випускати щомісяця в ефір свої твори, тобто перейти від епізодичних літературних передач до системного ознайомлення слухачів області зі своїми здобутками. Така ідея давно носилася в повітрі. Трибуну для оприлюднення своїх творів хотіли мати і члени створеної у грудні 1976 року обласної письменницької організації, і численні початківці.
Тут потрібно дещо пояснити для сьогоднішніх читачів, насамперед молодих. У часи тоталітаризму випускати друкований журнал чи альманах без високого столичного дозволу заборонялося. А дозволи, як правило, давалися тим обласним письменницьким організаціям, які дислокувалися в містах, що мали так звані зональні книжкові видавництва. Видавництва ж були десь у чверті областей. Чернігів до числа обраних не належав. Формування радіопрограм було менш регламентованим. Цим і скористалися наші літератори та радіожурналісти.
Перший випуск радіожурналу прозвучав у березні 1979-го. Його провів відповідальний секретар обласної письменницької організації Станіслав Реп'ях, який, прочитавши добірку власних віршів, надав слово запрошеним до студії Кузьмі Журба, Олександрові Олійнику, Василеві Щербоносові та Василеві Струтинському.
Відтоді радіожурнал, якому після тривалих дискусій обрали назву «Сонячні кларнети», став виходити регулярно. Як відомо, запозичення заголовка книжки чи окремого твору плагіатом не вважається. А хто ж, як не земляки Павла Тичини, мають право скористатися його творчою знахідкою початку двадцятого століття?
На роль ведучого «Сонячних кларнетів» обрали Олександр Олійника, автора цих рядків, який певний час очолював обласне літературне об'єднання і опікувався літературною поштою в обласній молодіжній газеті. Від радіожурналістів куратором журналу став Петро Дідович, який незабаром був прийнятий до Спілки письменників і виріс до провідного прозаїка Придесення. Естафету опіки над літературним дітищем переймали наступні головні редактори облрадіо Михайло Магула та Олена Кияшко, яким певний час допомагав Василь Струтинський.
Враховуючи популярність «Сонячних кларнетів», про що свідчили числення письмові і усні відгуки слухачів, Борис Наріжний навіть пропонував випускати їх двічі на місяць. Але літератори самі відмовилися від такої привабливої пропозиції, аби не знижувати планку вимогливості до творів, представлених у журналі. Адже обласна письменницька організація на початку свого існування налічувала всього десяток членів. Книжки літераторів-земляків виходили рідко, бо випускати їх чернігівцям було дозволено тільки в Києві. Та й то після суворого добору. Далеко не завжди при тому на перше місце ставилася художня вартість творів. Якщо вірші чи проза комусь із рецензентів здавалися архаїчними, занепадницькими, не дуже ідейними, тобто такими, що мало наголошували на провідній ролі компартії у житті радянського народу, рукописи безжально бракувалися.
Звичайно, до радіожурналу брали не тільки те, що вже знайшло місце в книжках чи періодиці. Але графоманським писанням ставився заслін. До того ж відразу вирішили, що радіожурнал буде україномовним. На закон про державність української мови не чекали. Твори літераторів області, що писали російською (а таких було немало), давали в перекладах. Так само, як і вірші чи прозу гостей, яких стало особливо багато на Придесенні, коли область стала ареною літературного свята «Чуття єдиної родини». На ньому протягом 1977 – 1996 років перебули представники мало не всіх республік колишнього Союзу, потім – незалежних держав.
Через чверть століття від часу виходу в ефір першого випуску «Сонячних кларнетів» підбили проміжні підсумки корисної для літераторів і шанувальників красного письменства роботи. Ювілей було урочисто відзначено в літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського.
Неважко підрахувати, що 25 років – то три сотні місяців. Ото стільки на той час звучав радіожурнал. Мінялися його позивні, диктори, які читали перед мікрофоном твори тих авторів, які з різних причин не могли це зробити особисто, зростала письменницька організація, але незмінним зоставався україномовний статус журналу, його чітка періодичність, намагання не допускати в ефір слабких у художньому відношенні творів.
Часи змінилися. У незалежній Україні письменники, як і всі громадяни, мають право сповідувати різні політичні погляди, зникла офіційна цензура. Це, звичайно, сприяє розвитку творчості. Щоправда, з'явилися й деякі незнані раніше проблеми. Зменшилося державне забезпечення випуску книг. Остання обставина ще більше піднесла роль радіожурналу, адже для оприлюднення творів на його сторінках не треба ніяких фінансових затрат.
На обласному радіо, яке наближається до століття свого заснування, не було жодної такої довговічної передачі, як «Сонячні кларнети». Це породило навіть ідею випустити довідник про його авторів, оскільки сценарії усіх випусків журналу збереглися. А в комп'ютерній пам'яті — аудіоверсії «Сонячних кларнетів», починаючи від 2005 року. Своє символічне плече підставив колегам журнал «Літературний Чернігів», опублікувавши відомості про авторів радіожурналу, вказавши, коли і які їхні твори були оприлюднені через радіожурнал. Але...
Не буває радощів без печалі. Через певні організаційні зміни, викликані передпідкорядкуванням обласних телерадіокомітетів безпосередньо столиці, стало менше можливостей для самостійних проектів, народжених на місцях. Тож «Сонячні кларнети» востаннє прозвучали в ефірі 2018 року, проіснувавши рівно 39 років.
Хай же згадкою про цей цікавий (за відгуками слухачів) радіожурнал стане підзаголовок цієї публікації («Бо ми у цьому світі не забуті...»), що повторює назву липневого 1995 року випуску «Сонячних кларнетів», присвяченого творчості одного з їх авторів, лауреата Шевченківської премії Євгена Гуцала.
Олександр Олійник, спеціально для видання sknews.net
