30 років тому вийшла газета «Сіверщина»

7 грудня 1992 року народилася, була зарєстрована, а в цьому ж місяці вийшов її перший номер, знаменита Чернігівська обласна газета «Сіверщина».

У другій половині 1990-х – першій половині 2000-х це була найпотужніша і наймасовіша демократична, незалежна газета області і одна з таких в Україні. Щодо другого визначення, то точніше буде сказати, що незалежними в юридичному сенсі є газети, які видає сама редакція. Ця ж вийшла як видання двох організацій. Але при тодішньому домінуванні державної преси, тобто видань влади, все, що не було такими виданнями, називалося незалежним.

Газета була створена, зареєстрована двома обласними організаціями: Всеукраїнського Товариства «Просвіта» і Народного Руху України.

Передісторія така. У 1990 і 1991 роках, тобто на фініші Перебудови і, як виявилося, і Радянського Союзу, обласні Рух і «Просвіта» провели агітаційно-просвітницькі походи «Дзвін-90» і «Козацькими шляхами».

Перший, дводенний, – центральними районами області, другий, тижневий, – північними. Обидва з фінішем у Батурині, славній Гетьманській столиці України, він тоді тільки відроджувався для нас із замовчуваної до цього історії. Відроджувався патріотами, насамперед згаданими організаціями.

Другий похід завершився великим Козацьким святом всеукраїнського масштабу, і відтоді понад 20 років такі свята, обласні, всеукраїнські, інколи й міжнародні, стали у Батурині традиційними.

В обох походах відчувалася гостра нестача агітаційних матеріалів: були якісь листівки, що йшли нарозхват у селах і містах, але не було друкованих періодичних видань.

І ось в Русі і «Просвіті» області й зародилася ідея таких видань. Природно, ініціаторами стали журналісти. А якщо конкретно, то автор цих рядків і голова обласної «Просвіти» Василь Чепурний. Обидва працювали журналістами, я в Куликівській районній газеті «Поліська правда», Чепурний в обласній газеті «Комсомольський гарт» (нині «Гарт). Ідею повністю підтримав голова обласного Руху Володимир Ступак.

Звісно, всі ми, в тому числі і названі журналісти, працювали над газетою, як нині говориться, як волонтери, мусили суміщати це зі своєю постійною роботою.

На газету «замахнутися» було одразу непросто, адже періодичне видання має і виходити саме періодично, регулярно, а не епізодично. Тому спершу з`явилася ідея альманаху обласної «Просвіти», просвітницького, агітаційного видання, що виходило б десь один раз на квартал.

Тепер скажу про практичне втілення ідеї. Бо давньою проблемою багатьох патріотичних людей, як і таких же організацій, було та й нині є невміння втілювати ідеї в реалії. У нас була така можливість. І насамперед тому, що я працював у райгазеті. А наша редакція була практично єдиним організмом з Куликівською районною друкарнею, хоча й окремою організацією. Але видання газет ще з радянських часів вважалося основним для друкарень, які виконували й інші замовлення. Та й будинок друкарні був за кілька кроків від редакції.

Коли ми в «Просвіті» підготували до друку альманах «Просвіта-92», то мені було доручено практично зайнятися його виданням в Куликівській друкарні, в якості редактора. Хоч, звісно, це була лише формальність, редакторство, альманах ми готували колективно.

В друкарні, за суттю моєму колективі, з розумінням, я б сказав, симпатією, поставилися до випуску альманаху. Як і згодом до видання газети «Сіверщина».

Альманах вийшов у світ. Він був досить насичений публікаціями чернігівських авторів. Публіцистика, історія, краєзнавство, проза, поезія. Ми поширили видання на бібліотеки, навчальні заклади.

Успіх видання, реальні можливості щось видавати і далі спонукали мене до ідеї все-таки наважитися на видання газети. І це було підтримане керівниками Руху і «Просвіти», загалом нашими активістами. Щодо себе, додам, що ще в листопаді 1991 року я створив у Куликівці районну організацію «Просвіти», активно включився у просвітянські справи обласної організації. В партію Народний Рух вступив пізніше.

Перш ніж далі продовжити про газету, треба згадати і ще один, як тепер кажуть, проект. Це літературний журнал «Чернігів», пізніше перейменований у «Літературний Чернігів».

Нині його видавці чомусь відзначають 30-річчя журналу, хоч насправді ця дата буде за кілька місяців: журнал вийшов у квітні 1993 року. Втім, при великому бажанні можна відзначати ювілей і зараз, юридичний. Журнал дійсно був зареєстрований, тобто юридично «народився», восени 1992-го. Але потрібно було кілька місяців, щоб він вийшов у світ. Ось я ж говорю, що моя газета «Світ-інфо» вийшла у світ 11 лютого 2012 року, хоч зареєстрована в юстиції у жовтні попереднього року.

Журнал народився теж у обласній «Просвіті». І тут треба згадати відомого письменника Михайла Ткача (друкується як Михась Ткач). Він тоді був відповідальним секретарем обласної «Просвіти», відтак разом з нами з Чепурним стояв біля витоків журналу. Але не лише ми троє.

Ще влітку 1992-го група письменників і журналістів створила громадську організацію «Літературна спілка Чернігів». Одразу «з прицілом» видавати журнал.

Назву тих, хто ще, окрім нас з Ткачем, створював Спілку, а це відомі письменники і журналісти Володимир Шкварчук, Василь Струтинський, Ростислав Мусієнко, здається – і Володимир Сапон. Всі нині, на жаль, покійні. Трудиться на журналістській і літературній ниві Владислав Савенок. Перепрошую, якщо когось забув. Головою Спілки ми обрали Михайла Ткача.

Журнал «Чернігів» створили, тобто стали засновниками, дві громадські організації : «Літературна спілка Чернігів» і обласне Товариство «Просвіта». Через кілька років «Просвіта» вийшла зі співзасновників, журнал став виданням лише Спілки, як є і досі, одночасно був перейменований у «Літературний Чернігів».

Після успішного видання альманаху «Просвіта-92» , засновники журналу призначили мене і його редактором. Звичайно, я був за суттю лише, як нині говорять, менеджером, що організовував випуск видання в тій же Куликівській друкарні. Напрям, концепцію, зміст журналу, як і гласить закон, визначали його засновники, тобто власники. І журнал готувала до друку редколегія.

Але так чи інакше, я був першим редактором журналу, в його перший рік, хоч нам вдалося видати за 1993 рік всього два номери. У листопаді 1993 року конференція обласної «Просвіти» призначила мене редактором газети «Сіверщина». До цього майже рік були виконуючий обов’язки редактора Чепурний (очолюючи прес-службу, по-теперішньому, обласної адміністрації, тобто будучи держслужбовцем, він не міг очолювати громадське видання), і я, як відповідальний секретар газети.

Логічно, після призначення мене редактором газети, редактором журналу «Чернігів» засновниками був призначений Михайло Ткач, голова Спілки. І Михайло Михайлович «тягне» цього воза вже майже три десятиліття. І добре, що в нашій області виходить такий журнал, які є далеко не скрізь. А нашим літераторам є де друкуватися, при майже відсутності чомусь літературних публікацій в тих кількох десятках районних і обласних газет Чернігівщини. Що, до речі, також спонукало мене 2 роки тому створили ще й обласну літературно-мистецьку газету «Струна».

Повертаюсь до газети «Сіверщина».

Первісно вона виходила під назвою «За Україну», запропонована, здається, Владиславом Савенком, як рядок з відомого вірша Миколи Вороного: «За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ». Але України і слів, похідних від назви держави, стало дуже багато в назвах газет країни, особливо нових. Тому видавці змінили назву, ще й прагнучи наблизити її до нашого славного історією краю. Так і з`явилася знаменита назва «Сіверщина». Вже не пригадаю, хто її запропонував, може я, може хтось з колег.

Газета виходила в Куликівській друкарні два з половиною роки. В такій поліграфії, якою видавали пресу і за сто років до цього. Але як дорога, безцінна була для нас ця газета, для видавців, патріотів з кола просвітян і рухівців і, звісно, для читачів. Скромна, спершу на 4 сторінках, газета, яка виходила в кращому разі один раз на два тижні, стала дуже потрібна людям. Звісно, ніякої передплати ще не існувало. Ми самі поширювали газету, потроху продавали на ринках, в електричках, щоб зібрати якісь кошти на наступні номери. Кошти загалом шукали засновники газети. Допомагали добрі люди, патріоти.

Від липня 1994 року в газеті сталися три приємні кардинальні зміни. Ми перейшли на друк в обласне видавництво «Десна», де виходять і нині основні обласні газети і багато районних. І тут газета стала друкуватися вже прогресивним офсетним друком. Друга зміна – ми перейшли на щотижневий випуск. Третя – газета пішла по передплаті. Дехто з чернігівських колег поставився іронічно до останнього факту. Але іронія розвіялася, коли мало відома масовому читачеві, нова для передплати газета на липень 1994 року набрала одразу 900 передплатників. Що стало стартом подальшого стрімкого зростання тиражу.

У 1995 році «Просвіта» створила як юридичну особу організацію – Редакція газети «Сіверщина». Я вже офіційно став її першим працівником, відтак весною наступного року полишив роботу в Куликівці і зосередився на «Сіверщині». Згодом колектив виріс до півтора десятка людей, що не так і багато на уже три газети, про що – далі. Редакція з першого дня перебувала в приміщенні, яке обласна «Просвіта» орендувала в обласної ради, це старовинний будинок на тодішній вулиці Воровського, 10 (зараз вулиця Хлібопекарська), він тут на одному з фото. На піку популярності газета утримувала не лише себе, а й будинок Товариства, і дві додаткові газети.

Газета не поривала зв’язків з названими творцями журналу – літераторами і журналістами. В перших редколегіях були згаданий Володимир Шкварчук, відома журналістка Олена Кияшко, що недавно пішла з життя. А головне – газета стала виданням самих читачів. Люди писали сюди про все, що наболіло. Газету можна було хвалити, критикувати, судитися з нею (були численні суди, найперше, з чиновниками, зачепленими публікаціями), але це була газета, не схожа на інші в області.

На кінець1990-х – початок 2000-х, стрімко набираючи тираж, газета вже мала понад 30 тисяч передплатників.

В цей час ми взяли на видання з Ніжина газету «Просвіта». Це було видання просвітянської організації Ніжинського педуніверситету ім. Гоголя. Видавалася насамперед стараннями викладачів вузу, патріотів України подружжя Астаф`євих: це Олександр, нині покійний, і Марія. Газета народилася на кілька місяців раніше «Сіверщини». Але з часом ніжинцям уже не було змоги її видавати, та й Астаф`єви переїхали на працю в Київ. І ми взялися за видання цієї газети. Видавали кілька років. А коли вже стало непросто видавати три газети, повернули «Просвіту» просвітянам Ніжина. На жаль, десь через рік вона перестала виходити.

А чому три газети? Обласна влада, це при Кучмі, стурбована величезною популярністю «Сіверщини», почала адміністративними методами «накручувати» тиражі своїх газет. Це відбирало у нас частину передплатників, адже всі ми в єдиному медіа-просторі. Тому у 1998 році ми створили дочірнє видання «Сіверщини» – обласну газету «Біла хата». Для дому, для сім`ї – такою була її концепція. Тобто, для менш заангажованих політично читачів. Звісно, теж з інформацією про події, а далі – жанр «домашнього читання». Ми «піарили» майбутню газету в «Сіверщині», аж до видання в ній вставних номерів майбутньої газети. І ось нова газета, яку ще ніхто в очі не бачив, набрала на 1998 рік 11 тисяч передплатників! За суттю, «Сіверщина» поділилася ними з новою газетою.

Ще одна зміна: весною 1998 року обласна організація Народного Руху вийшла зі співзасновників «Сіверщини», бо була така ситуація, що легше було видавати громадські газети, ніж партійні чи спільно з партіями. Єдиним засновником газети залишилася «Просвіта», а обласний Рух залишився співвидавцем. Газету було перереєстровано в Києві, притому, як всеукраїнське видання, тобто з правом передплати по всій Україні,хоч, звісно левина доля її була в області.

Далі коротко, бо це вже дуже складна тема. У квітні 2006 року рішенням юридично «Просвіти», а фактично спільно з обласним Рухом, я був звільнений з посади редактора, після 12-ти з половиною років редакторства. Редактором цим же рішенням був призначений Василь Чепурний, як голова обласної «Просвіти». Передплатний тираж газети на той момент був 12 з половиною тисяч. Кілька тисяч ще мала газета «Біла хата». На цих тиражах ще можна було триматися. На жаль, уже через три роки тираж «Сіверщини» впав удвічі, до 6-ти тисяч, навіть менше. І далі котився вниз тираж «Білої хати». При таких тиражах уже потрібні дотації, спонсори. Газета ще якось протрималася два роки. Але промовистим був номер у грудні 2010-го: чиста, біла 1-ша сторінка, як сигнал, що газета може зникнути, і на цій сторінці лише кілька рядків заклику до читачів рятувати газету фінансово.

Звісно, що тут насправді могли рядові читачі? Довелося залучати спонсорів. Ними стали кілька місцевих бізнесменів, підприємців, які взялися рятувати газету. Весною 2011 року вони були допущені «Просвітою» до видання газети в якості видавців. Спонсори, у форматі Редакційно-видавничого комплексу «Сіверщина», мали забезпечити видання газети. Напрям і зміст газети залишався за «Просвітою», засновником, як і говорить закон про пресу. Так було розподілено обов’язки.

Співпраця тривала три роки. Перше завдання спонсорами було виконане: вони врятували газету від банкрутства, закриття, продовжили її видання на три роки. Друге в цій співпраці не вдалося: так і не було повернуто тираж у 12 тисяч, а були плани навіть у 15 чи й більше.

Спонсори, які сподівалися на самоокупність газети чи навіть на прибутки від неї, пішли з газети. Нових спонсорів залучити не вдалося. «Просвіта» не мала коштів на продовження видання. Весною 2014 року, до речі, після другого Майдану, газета «Сіверщина» припинила вихід. Разом з нею і «Біла хата». Ця друга газета – назовсім. «Сіверщину» обласна «Просвіта» влітку 2016 року відновила, з наміром знову відродити потужну, тиражну 16-сторінкову газету (вона вийшла вже на 8-ми сторінках). Але після півтора років відновлення газета зникла, і по сьогодні.

Ще до зникнення у 2014 році газети я пішов з неї. Кілька років відпрацював у столичній газеті «Слово Просвіти», а ще раніше почав видавати свою обласну газету «Світ-інфо», яка виходить уже 11-й рік.

Це лише коротка хронологія. Що ж, в Україні останні років 10-15 зникло багато газет і журналів, на превеликий жаль. В тому числі майже зникла преса Руху і «Просвіти», а один час «Сіверщина» була по передплаті найбільш масовою газетою цих організацій в Україні. Врешті, важко назвати область, де «Просвіта» спільно з Рухом видавали б три свої газети. А «Сіверщина» вписала славну сторінку в історію Чернігівщини, та й України.

…Як би там не було, але треба добрим словом згадати ті часи і тих, хто понад 20 років видавав «Сіверщину».

Щоб не впадати в довгі ностальгійні спогади, додам кілька фото з численних з історії нашої газети, нашу редакцію.

На фото, яке тут подане, просто зафіксовано найбільше людей, порівняно з іншими такими фото. Ми гуртом відзначали свята, державні, релігійні, дні народження кожного. Це фото з дня народження моєї доньки Тетяни, яка теж багато років працювала в газеті комп`ютерницею. Це січень 2005 року. Називаю зліва направо. Стоять в другому ряду: Ірина Чайковська, Наталія Пронько, Петро Антоненко, Оксана Бушак, Ірина Волошко (рідні сестри, наші бухгалтери), Василь Чепурний, Юрій Чайковський, Наталія Мірошниченко, Олена Махотко. Перший ряд, сидять: Юлія Фалько, активна читачка газети і подруга моїх доньок, які працювали в газеті, далі – доньки Ірина Антоненко, Тетяна Антоненко (нині Півторацька), Інесса Фтомова, тримає на руках сина Чайковських Володю, нині вже студента.

Це далеко не всі, хто за понад 20 років працював у газеті. А це ще кореспондент з Мени Валерій Магула, відповідальний секретар газети Наталія Повжик, Тетяна Кузик, Олександр Ясенчук, Сергій Кордик – останній редактор «Білої хати» (нині веде кілька чернігівських сайтів), Олександр Олійник, Людмила Сіра, Михайло Марченко, Володимир Назаренко, Валерій Сенчук, Олег Лук`янець. Може, когось не згадав, перепрошую.

Крім вказаних колег на першому фото, чимало інших з щойно названих – на інших фото. Тут і відзначення свят, і наші скромні застілля, і колективні прогулянки по Десні на знаменитому теплоході «Казбек».

А ще у нас була Молодіжна редакція, веселі хлопці і дівчата, здебільшого студенти, які кілька років видавали в газеті молодіжну сторінку «Експресія». Ми мали намір почати й видання окремої молодіжної газети, але забракло коштів. Назву бодай тих «експресівців», що стали журналістами: Олег Головатенко, Ірина Шевченко, Олена Потоцька.

Варто ще згадати, що 20 років тому було велике свято – 10-річчя газети «Сіверщина». Це був урочистий вечір в обласній філармонії, з розповіддю про історію газети, концертом. На свято приїхали і багато відомих людей зі столиці,читачів і друзів газети. Зокрема, Левко Лук`яненко, Іван Драч, Петро Кононенко, Ігор Лубченко, Віталій Шевченко, Любов Голота, Анатолій Погрібний, Віталій Карпенко, Ми тоді провели перед цим і «круглий стіл» про український медіа простір.

20-річчя газети ми уже скромно відзначили в музеї Коцюбинського, з яким газета дружила всі роки. 30-річчя відзначимо бодай спогадами про славну газету. Вона була в нашому житті, в нашому медіа просторі, в житті області.