100-річчя Української національної революції.
Продовження. Початок ТУТ.
2. Реорганізація органів влади
Стан загальної ейфорії виявився скороминущим. Розпочиналися будні державотворення. Тимчасовий уряд не планував, принаймні на початку, зламу державної машини, що дісталася у спадок від попереднього режиму, але революційна хвиля вимагала рішучих дій. На місцях державну владу представляли губернські комісари, які прийшли на зміну губернаторам. Насамперед йдеться про посаду губернського комісара, яка мала замінити звичного губернатора й символізувала революційні перетворення. Сучасні дослідники зазначають, що цей інститут посідав «центральне місце» у зносинах уряду з провінцією.
Як уже згадувалося, від початку революції цю посаду обіймав О. Бакуринський — тодішній голова губернської земської управи, а від 26 березня до виконання обов’язків приступив М. Іскрицький. Відповідно до інструкцій, що надходили від Міністерства внутрішніх справ у Петрограді, він мав керувати губернією, спираючись на «губернські, повітові, волосні, міські й селищні комітети утворені зі складу громадських організацій».
Новопризначений «губернатор» прагнув відновити дещо порушений революційними подіями владний механізм, діючи відповідно до настанов центральної влади та спільно з органами місцевого самоврядування. До українського руху ставився стримано, але не вороже. Від влади його усунули селяни. На II Селянському з’їзді, що відбувся в губернському центрі 10 – 12 червня, делегати ухвалили відповідну резолюцію. У документі, віддаючи належне «всім гарним якостям і особистим достоїнствам» М. Іскрицького, йому закидали, що в політичному минулому він — октябрист, до того ж не українець (насправді належав до старовинного українського роду), а відтак
«повністю не відповідає тим вимогам, які в революційну епоху можуть бути виставлені до глави губернської адміністрації». Дізнавшись про це, комісар негайно подав у відставку. Як свідчив Д. Дорошенко, увагу учасників з’їзду до особи губернського керівника, а точніше — його майнового стану, привернув «один із лідерів російських есерів на Чернігівщині Кулябко-Корецький (сам поміщик із Чернігівщини, стара вже людина, давній соціаліст)», а селяни були вкрай чутливі до таких проблем і прореагували відповідним чином. Сповнений гідності крок М. Іскрицького не означав, що його відразу звільнили. Службові обов’язки йому довелося виконувати ще майже два з половиною місяці, поки не знайшли іншого керівника.
Постійне бюро губернського виконавчого комітету заходилося шукати нову кандидатуру на посаду губернського комісара і зупинило свій вибір на Д. Дорошенкові. Тут зіграли роль декілька факторів: 35-річного Дмитра Івановича добре знали чернігівські діячі особисто і завдяки родичам (його дядько П.Дорошенко — шанована в місті людина). Авторитет керівника й дорогоцінний досвід Д. Дорошенко набув, працюючи помічником київського губернського комісара, а потім комісаром Тимчасового уряду в Галичині та Північній Буковині.
Д. Дорошенко погодився на пропозицію чернігівців і після того, як його затвердив Тимчасовий уряд, наприкінці серпня 1917 р. приїхав до губернського центру. Це призначення тоді розцінювали як перемогу українського руху: чернігівців вітали з «українським комісаром». У відомій книзі спогадів Д. Дорошенко сам описав своє перебування в Чернігові на посаді вищого губернського урядовця. Хочемо звернути увагу читачів на цікаві характеристики двох його заступників — Р. Ганжі та П. Савича, враження від ніжинського повітового керівництва, ще деякі маловідомі факти. Сам Д. Дорошенко вважав, що у вересні – жовтні найбільше турбот йому як вищій посадовій особі завдавали «неврожай у північній частині губернії й справа з так званим 13-им запасним піхотним полком...».
Але в Чернігівському обласному архіві зберігаються документи, які незаперечно з’ясовують причину ще одного головного болю новопризначеного комісара. Йдеться про відсутність належних коштів. Їх мав виділяти Тимчасовий уряд, але з якихось причин губернська влада грошей не отримувала. Проблему перед Міністерством внутрішніх справ порушував ще М. Іскрицький. 3 липня він телеграфував: «Вкрай важке становище всіх комісаріатів губернії змушує мене клопотатися [про] термінове розпорядження [на] переказ кредиту, який просили відповідною телеграмою від 22 червня». І хоча повітові комісаріати дійсно потерпали від безгрошів’я, але з Петрограда дочекалися лише запевнень, що «уряд асигнував на утримання повітових комісарських канцелярій 1 450 руб. щомісячно» і рекомендації: до надходження цих коштів позичати з інших кредитів, які призначені для оплати деяких інших витрат губернських та
повітових виконавчих комітетів. Зайве говорити, що це — лише відписка.
Д. Дорошенко був змушений наслідувати практику попереднього комісара: засипати Петроград телеграмами. Протягом короткого терміну від 23 вересня по 19 жовтня він підписав чотири (насправді, можливо, більше, але збереглися копії лише цих) телеграми до Міністерства внутрішніх справ. Зміст їх однотипний. 11 жовтня Д. Дорошенко повідомив, що 47 тис. руб., які він мав у розпорядженні, витрачені, кредитів більше немає, повітові комісаріати перебувають у вкрай важкому становищі, і просить авансувати 75 тис. руб. Даремно просить, бо з Петрограда надходить ще одне запевнення товариша міністра п. Хижнякова, що всі конкретні витрати, зроблені від 1 квітня 1917 р., будуть оплачені, а до того їх треба покривати шляхом позик. До самого падіння Тимчасового уряду Міністерство так і не розрахувалося з чернігівцями. Уже 1 листопада 1917 р. П.Савич (заступник губернського комісара) пояснював козелецькому повітовому комісарові, що «з часу перевороту державного ладу Міністерством на утримання комісаріатів ніяких кредитів до теперішнього часу не відпущено». Ця тривала телеграміада означала лише одне: нормальна робота органів місцевої влади виявилася неможлива через банальну, але чи не найважливішу причину — брак коштів, майже повну відсутність матеріального забезпечення. А влада без фінансових ресурсів, як відомо, не існує.
Між тим, інститут повітових комісарів, на утримання якого насамперед не вистачало коштів, вимагав посиленої уваги. Крім 15 повітів, в окремий район виділялося селище Клинці Новозибківського повіту (тепер — Росія). Отже, всього було 16 комісарів. Д. Дорошенко, щоправда, оцінював своїх безпосередніх підлеглих як людей випадкових і різноманітних, бо «на таку неспокійну і непевну посаду мало хто охотився». Але серед них траплялися й непересічні особистості. П. Куриленко очолював владу в Стародубському, Л. Остроносов — у Суразькому, а П. Трофименко — в Глухівському повітах. Керівники з них вийшли енергійні та розпорядливі, однак до українського руху особливого інтересу вони не виявляли, що, очевидно, пояснювалося браком умов у північних повітах.
Навпаки, ніжинський повітовий комісар Іполит Ковалевський був палким українським патріотом. Службові документи, написані українською мовою, привернули увагу Д. Дорошенка. Коли випала нагода познайомитися, виявилося, що І. Ковалевський — ще зовсім юнак (на той час), студент другого курсу Ніжинського історико-філологічного інституту. Д. Дорошенку він запам’ятався як «людина щира й добрий українець». Проте його молодість, недосвідченість, надто демократична манера одягатися, а також фізична вада призвели до того, що він мало нагадував «представника влади, найстаршу особу в повіті». У будь-якому разі І. Ковалевський — єдиний із кола
повітових комісарів, про кого до наших днів дійшла більш-менш детальна інформація. До того ж його постаттю та й узагалі революційними подіями в Ніжині зацікавилися й сучасні історики О. Ростовська та С. Родін. Вони вказали на значний внесок, зроблений цією молодою людиною в «українізацію» громадського життя в місті. І. Ковалевський був причетний до видання друкованого органу «Известия Нежинского общественного комитета» і навіть підготував до друку брошуру «Хто ми, що ми і чого нам треба» (Ніжин, 1917), написану, ймовірно, під впливом знаменитої праці М. Грушевського «Хто такі українці і чого вони хочуть».
На жаль, від решти повітових комісарів лишилися тільки прізвища й телеграми із проханнями про надання коштів.
На початку своєї діяльності Тимчасовий уряд покладав на інституцію повітових комісарів великі сподівання. Коло їх компетенції засвідчують матеріали наради, яку скликали в Чернігові 13 червня. На розгляд виносилися такі питання:
1. Кошторис та утримання комісаріатів.
2. Про стан справ з організацією міліції.
3. Про заходи по охороні спирту.
4. Про боротьбу з дезертирством.
5. Про діяльність повітових виконавчих комітетів, заснування продовольчих і земельних комітетів, їхні взаємовідносини з повітовими комісарами і ступінь їхнього впливу на життя повітів, приблизна вартість утримання.
6. Про запровадження волосного земства і у зв’язку з цим питання про волосні виконавчі комітети.
7. Про вибори до міських дум.
8. Про головування повітових комісарів у тих установах, де воно законом покладено на предводителів дворянства.
9. Про використання збройних сил на випадок виникнення заворушень.
10. Про рівень впливу повітових комісарів на життя повіту (ступінь звернення населення до повітового комісара і т.п.).
11. Про помічників і заступників повітових комісарів.
12. Про передачу продовольчої справи від повітових з’їздів до управління продовольчих комітетів.
13. Застосування закону про пресу.
14. Про організацію можливо ширшого інформування населення про розпорядження і заходи Тимчасового уряду.
15. Про сприяння Займу Свободи.
Уже сам перелік обов’язків і контролю за станом справ, що покладалися на повітових комісарів, свідчить, по-перше, про етап становлення, на якому знаходилося державне будівництво на місцях; по-друге, про спроби налагодити нормальні стосунки з іншими громадськими інституціями й очолити їх; по-третє, про широке коло практичної діяльності; по-четверте, про проблеми, які неминуче мали
постати перед комісаріатами у зв’язку з очікуваними «заворушеннями» та необхідністю використовувати збройну силу. А це, в свою чергу, вимагало відповідного фінансового забезпечення різноманітної діяльності.
Згідно з поданими кошторисами повітові комісари від 1 квітня до кінця грудня 1917 р. пропонували витратити на утримання своїх канцелярій 366 тис. рублів. Це не надто дорога плата, з огляду на ту роль, яку мали зіграти комісаріати навіть в елементарному підтриманні порядку в губернії. Тим більше не зрозуміло, чому центральна влада вчасно не подбала про матеріальне забезпечення органів, без функціонування яких її вплив на периферії зводився нанівець. Напрошується загальний висновок, що значний потенціал, який закладався в інститут губернських та повітових комісарів було майже не реалізовано, а це, в свою чергу, згубно позначилося на становищі на місцях. Відсутність належного фінансового утримання фактично паралізував діяльність революційних органів влади у 1917 р.
Губернські та повітові комісари мали тісно співпрацювати з комітетами громадських організацій. Представники російської історіографії, де розпочалося інтенсивне дослідження феномена, твердять: «За масовістю і універсальністю з ними не могла тоді зрівнятися жодна суспільно-політична сила... Саме цьому інституту судилося стати адекватним вираженням демократичного потенціалу російського суспільства і найповніше відобразити народний характер Лютневої революції». Такі комітети різних рівнів — пряме породження революції. «Вони виникали стихійно, часом навіть «вічевим» порядком на мітингах і зборах», — зазначає В. Булдаков.
Водночас центральна влада намагалася хоча б постфактум впливати на їх діяльність. 14 березня Міністерство внутрішніх справ запропонувало своїм губернським комісарам формувати на місцях губернські, повітові, волосні, міські й селищні комітети з особового складу громадських організацій. Невдовзі, 22 березня, юридична нарада заявила про необхідність передати вищеназваним органам «всю повноту державної влади на місцях».
Представники виконавчих комітетів дійсно рішуче перебирали владу. Так, 27 березня 1917 р. пристав 3-го стану Чернігівського повіту Тарасенко при звільненні зі служби мав передати справи, суми і зброю Седнівському виконавчому комітетові. Наявність таких документів засвідчує масову появу подібних органів самоуправління. На чолі багатьох із них місцеве населення ставило людей, які здобули повагу своїми попередніми справами. У с. Антоновичі Чернігівського повіту на посаді голови волосного комітету несподівано для себе опинилася донька покійного В. Хижнякова — Олена Василівна. Вона писала, що «коли голова сходу назвав її прізвище, то пролунали вигуки схвалення: «Хижняков постраждав за свободу», «Хижняков стояв за народ».
Активно діяв Батуринський виконавчий комітет, сформований на
всестановому сході 12 березня 1917 р. Він складався з 12 осіб: 10 селян і козаків, 1 дворянин і 1 єврей — почесний громадянин. Комітет ухвалив рішення поширити свою владу на всю волость, видавати власний бюлетень і утримувати чотирьох озброєних холодною зброєю міліціонерів.
Найповніше в джерелах відображена історія губернського виконавчого комітету, яка розпочалася 8 березня 1917 року — дня заснування органу. Його по праву очолив один із найстаріших діячів краю, член Першої Державної Думи Ілля Шраг. На початку своєї діяльності члени комітету брали участь у численних урочистостях, характерних для першого етапу революції. 23 березня в Чернігові було утворено виконавчий комітет представників громадських організацій на чолі з І. Шрагом, його заступниками В. Селівановим та О. Стрелковим, секретарями В. Курочкіним та Т. Хильченком. Крім них, до комітету ввійшло ще 10 осіб. Губернський виконавчий комітет працював у порозумінні з губернським комісаром. Д. Дорошенко засвідчив, що «в своїй діяльності губерніальний комісар був зв’язаний губерніальним виконавчим комітетом. Та Чернігівський комітет був зложений з таких людей, що вони тільки не заважали мені в роботі, але служили мені великою підтримкою і своїми порадами, опертими на добрій ознайомленості з місцевими справами, і самим ділом, виїздячи по моїй просьбі в різні місця губернії».
Першими кроками революційного органу стала ліквідація поліції, початкові заходи зі створення народної міліції, підготовка звернення до населення, яке мало друкуватися російською, польською, українською і єврейською мовами. На II сесії виконавчого комітету, що відбулася в середині травня, секретар доповів про питання, вирішенням яких займалися комітетники. Насамперед це допомога потерпілим від повені, бо того доленосного 1917 року Десна розлилася, «як ніколи». У квітні вони взяли на себе розміщення в місті делегатів губернського селянського з’їзду. Члени комітету неодноразово виїжджали в повіти, аби залагодити наслідки «стихійного буйства» населення, яке поки що виявлялося в арештах посадових осіб, вигнанні священиків і агрономів, самовільному вирубуванні лісу тощо.
Треба зазначити, що цей орган не боявся застосовувати насилля. Так, 26 березня він ухвалив рішення про взяття під домашній арешт архієпископа Чернігівського Василія. Причиною стала його «антигромадська діяльність», яка виявилася в тому, що глава місцевого духовенства відкрито захищав повалений режим. У жіночому єпархіальному училищі він виголосив промову «проти нового ладу». Водночас здійснювалися заходи щодо зняття з посади й вислання з Чернігова «правої руки архієпископа ректора духовної семінарії Сокольського». У квітні в місті заарештували правого депутата IV Державної Думи Циганкова й також відправили до Петрограда. Окрім того, «викривали» й секретних співробітників жандармського
управління. Одного з них, якогось Толкачникова, з ганьбою вигнали з комітету громадських організацій.
Але орган революційної влади прагнув уникати несанкціонованих арештів, які часто набували форми розправи, неконтрольованих виступів. Проте повністю позбавитися цих небажаних ексцесів було неможливо, тим паче, що й самі виконавчі комітети допускали перевищення своїх повноважень. Так, виступаючи на вищеназваній сесії, губернський комісар М. Іскрицький докоряв членам Конотопського виконавчого комітету за те, що вони усунули весь склад земських гласних і повітової управи. У Новозибкові відбувається самовільна оранка чужої землі, а з’їзд волосних і сільських комітетів ухвалив постанову про заборону вирубування й вивезення лісу.
Ще більше занепокоєння на сесії викликала позиція повітового комісара Мглинського повіту Шимановського, якого звинувачували в «анархізмі», «непідкоренні Тимчасовому урядові» й навіть у «погромній» політиці. Голова бюро комітету І. Шраг заявив, що коли б усі ці звинувачення підтвердилися, то «п. Шимановського треба віддати під суд». Доречно зазначити, що Д. Дорошенко пригадував цього добродія як «місцевого землевласника», проте пам’ять підвела і Дмитра Івановича й він писав, що бунтівливий комісар очолював Суразький повіт.
У будь-якому разі комітет вбачав у Тимчасовому урядові гаранта стабільності й порядку в країні в цілому і в губернії зокрема. Коли губернський комісар закликав місцеві громадські організації «стати головною опорою для уряду у всіх його заходах», то учасники сесії ухвалили резолюцію: «Комітет всіма силами повинен підтримати теперішнє становище Тимчасового уряду, всебічно прагнучи до створення на місцях міцних свідомих революційно-демократичних організацій». На цій же сесії відбулися довибори членів комітету. До нього входило по два представники від повітів, 6 осіб репрезентували селянство, по 5 — робітництво, солдатів місцевих гарнізонів, 2 особи — кооперацію.
Губернський виконавчий комітет узяв на себе зобов’язання забезпечити населення краю і духовним хлібом, створивши спеціальну комісію у складі п’яти осіб для організації політичної освіти народу.
Історія цього органу буде далеко не повною, якщо бодай штрихами не окреслити його взаємовідносини з Центральною Радою. Хоча Є. Чикаленко і зазначив у своїх спогадах, що виконавчі комітети були загалом ворожі українству, але про Чернігівський губернський таке сказати гріх. Його перший керівник — вже неодноразово згадуваний І. Шраг — один із впливових членів ТУПу, а потім партії соціалістів-федералістів, чи не найстаріший за віком і вже навіть за це вельми шанований діяч Центральної Ради. Усі нитки українського громадського життя в місті та губернії сходилися до його рук. Про інших членів цього органу Д. Дорошенко писав так: «Найвища
екзекутива в губернії — виконавчий комітет, — складався в Чернігові з людей солідних, відомих українських діячів, майже виключно українців». До нього належали, окрім Іллі Шрага, Вадим Модзалевський, Іван Коновал, доктор Василь Базилевич. Про конкретні приклади співпраці з українським рухом і, зокрема, скликання в Чернігові Першого українського з’їзду, мова попереду. Поки що хотілося б підкреслити, що губернський виконавчий комітет мав усі шанси на тривале існування та плідну діяльність.
Але так не сталося. Досить швидко його спіткала доля майже всіх аналогічних органів: після «крутого піднесення весни 1917 р.» настав «різкий спад» у червні, а потім розпочалася смуга повільного вмирання в липні – серпні того самого року. Щоправда, процес занепаду комітетської влади в губернії відбувався дещо повільніше. На нашу думку, одна з найважливіших його причин — брак коштів. Як і будь-яка влада, що себе поважає, постійне бюро комітету майже відразу по утворенні ухвалило рішення про оплату своєї праці та необхідних витрат. Голова мав отримувати 15 руб. добових, 14 членів — по 10 руб. кожний. Місячне забезпечення 42 членів комітету мало становити 15 350 руб. Звичайно, він міг організовувати пожертви (і робив так), позичати гроші в інших установ. У травні бюро попросило в земської управи кредит у сумі 30 тис. руб на організацію лекцій, але довго триматися на плаву без систематичних фінансових надходжень від держави комітет, природно, не міг. Вище вже йшлося, як Тимчасовий уряд «дбав» про матеріальне утримання своїх місцевих органів. Складається враження, що й виконавчі комітети — ці дітища Лютневої революції — занепали з цієї ж причини.
Відтак 4 грудня 1917 р. постійне бюро губернського виконавчого комітету, яке доживало свого віку у складі чотирьох осіб — голови І. Хмєлєвцева, його заступника М. Шаталова, секретаря С. Паренка та завідувача справами В. Модзалевського — звернулося до інших членів формально ще існуючого комітету з пропозицією про саморозпуск. Головними аргументами були посилання на політичну ситуацію, «яка змінилася» (очевидно, на гірше), «рідкість» засідань Ради при губернському комісарі. Окрім того, діяльність органу виявилася паралізованою через «руйнування шляхів сполучення» і «відсутність відомостей з місць»iii. Оскільки документів, датованих пізнішим числом, виявити не вдалося, можна припустити, що губернський громадський виконавчий комітет припинив своє існування у грудні 1917 р.
На превеликий жаль, досі не відомі документи, на основі яких можна реконструювати більш-менш повну картину діяльності бодай одного повітового чи міського комітету, не кажучи вже про волості. Фрагментарність наших знань про цей феномен не дає змоги належним чином виявити його роль у перебігу революційних подій на Чернігівщині. Як приклад буденної роботи, можна навести порядок денний засідання президії Козелецького повітового комітету. 20 червня
розглядалися такі питання: скарга Мостищенського сільського виконавчого комітету про «неправильність» виборів цього ж органу; заява Козелецького поштово-телеграфного комітету про свої потреби; прохання жителя с. Чемера Антона Буйка про виселення з його садиби Каленика Дудки; заява жителів с. Стара Басань Плюха, Малуші й Лепеха про неправильну реквізицію підвід; повідомлення й акт розслідування заступника голови Держанівського виконавчого комітету про те, що жителі с. Селище «розібрали хліб із хлібозапасного магазину, причому хліб брали переважно багатії»; повідомлення про те, що сільський комітет с. Піски відмовився від обліку хліба.
Отже, навіть поверховий аналіз діяльності цього органу влади показує, що його члени, як і їхні колеги по всій Росії, «перший час після повалення самодержавства зайнялися розв’язанням всіх нагальних питань місцевого життя». Усвідомлюючи тимчасовий характер комітету, його керівники прагнули налагодити якомога тісніші контакти з традиційними органами місцевого самоврядування, насамперед земською управою та міською думою, а також новими і впливовими — земельним і продовольчим комітетами. Треба зазначити, що напередоднi 1917 р. місцеве самоврядування продовжувало існувати відповідно до законiв 1892 р. Вони передбачали цензове виборче право. За даними вiдомого кадета, депутата Державної Думи Л. Велiхова, з 9 953 тисяч мешканцiв міст iз населенням понад 20 000 осіб мали виборче право лише 99 000 громадян, тобто 1%. Очевидність абсурдності такої ситуації визнавали навіть царські урядовці. У березнi 1916 р. представник Міністерства внутрішніх справ запевнив Державну Думу, що мiська реформа є черговим завданням його міністерства. Саме того року планувалися черговi мiськi вибори. Проте зміни запізнилися.
Очевидно, що в нових умовах такі думи й земства не сприймалися як виразники інтересів громадськості, вони втратили свою легітимність в очах переважної більшості населення. За словами глави Тимчасового уряду Г. Львова, «не можна було залишатись при старому цензовому складi мiських дум i земських зборiв, хвиля руської демократiї, що здiйнялася, прагнула до якнайшвидшого перетворення органiв мiсцевого самоврядування».
Розуміючи це, від перших днів свого існування Тимчасовий уряд готував широкомасштабну реформу місцевого самоврядування на демократичних засадах. А паралельно з цим відбувався процес демократизації, де вирішальну роль відіграли комітети громадських організацій. У загальних рисах він зводився до поповнення складу цензових дум та земств представниками цих комітетів. Водночас документи тієї доби свідчать: у низці невеличких містечок Чернігівщини звістку про Лютневу революцію сприйняли як наказ переобрати органи місцевого самоврядування, причому за своїми правилами.
Так, 8 березня за пропозицією голови Чернігівської думи А. Верзилова до її складу кооптували голову Чернігівського громадського комiтету I. Шрага. У квітні думу реорганізовано суттєвіше: до її складу ввели двадцять вісім членiв виконкому громадських органiзацiй Чернiгова. У Глухові 5 квітня до складу думи гласні внесли п’ятнадцять членів виконкому громадських організацій. Інакше справу вирішили в Борзні. Там до складу думи ввійшли представники від усіх церковних парафій, різних організацій і товариств, навіть провели вибори серед дрібних власників міста. Відомі й окремі випадки повної заміни громадськими комітетами складу старих дум або земств. Так, в Острі 13 березня думу поповнили членами виконкому громадських організацій. Але через місяць уже новий виконком поставив питання про ротацію гласних. Конфлікт, що виник унаслідок цієї вимоги, завершився розгоном думи. Але в цілому можемо стверджувати, що весною 1917 р. комітети громадських організацій фактично врятували існуючі органи місцевого самоврядування.
Щодо земського руху, то, як відомо, Тимчасовий уряд прагнув не просто його реанімувати, а перетворити на опору російської демократії шляхом формування волосного земства та деяких інших реформ. Коли 12 травня 1917 р. відновилася робота призупиненої 2 березня сесії губернського земського зібрання, то його вітав губернський комісар М. Іскрицький. У промові він, зокрема, підкреслив, що «успішною перемогою революція зобов’язана й малопомітній громадській роботі з підготовки народу». На сесії була оприлюднена резолюція губернського виконавчого комітету від 14 квітня, яка передбачала входження його в повному складі до земства. Гласні погодилися, а головувати на зібранні доручили І. Шрагу. Земські діячі підтримали революцію. А якщо зважити, що у зборах брало участь чимало представників новостворених революційних комітетів, то не дивно, що лунали й досить радикальні заклики. Так, скажімо, виникло питання про перенесення праху генерала Рудова, який у роки першої революції «палив оселі й розстрілював людей», з почесного місця «біля собору» на «найганебніше місце». Щоправда, помірковані діячі відразу пригасили такі палкі пориви, ухваливши рішення, що подібні питання поза компетенцією земських зборів.
У травні новим головою губернської земської управи обрали О. Свєчина. Нового голову, який у той час перебував далеко від Чернігова, очевидно, вкрай зворушило обрання, й він відгукнувся на запрошення телеграмою. Її текст — цікавий зразок не лише тогочасної риторики, а й світосприйняття людей: «У перехідну добу будівництва державного життя на нових засадах, — писав цей 52-річний чоловік, — у рамках своїх сил і розуміння постараюсь виконати завдання, покладене на мене земським зібранням рідної Чернігівщини. Вірю, що здорові зачатки земської справи, так тяжко виконувані в безпросвітному, органічно їй чужому минулому, знайдуть для себе в
майбутньому, в умовах рівності й свободи той ґрунт, який дасть новий розвиток засадам місцевого самоуправління — цьому фундаменту дійсно виборної демократії».
Ми бачимо, що революція робила поетів навіть із немолодих, тверезомислячих людей. 15 червня О. Свєчин очолив управу, а вже через півтора місяця телеграфував до Петрограда про вихід із партії Народної свободи через вороже ставлення її керівників до українського питання, яке «йде врозріз із моїми основними політичними поглядами». Демонстративний розрив із партією, з якою О.Свєчин пов’язав свою долю ще від часу її утворення, є важливим кроком. Він засвідчив рішучість у сприйнятті нових реалій, зокрема ідеї автономії України у складі федеративної демократичної Росії серед чернігівських земців. Коли Центральний комітет партії чітко висловив своє позитивне ставлення до цієї тези, О. Свєчин попросив розглянути питання про повернення до лав партії. Упродовж 1917 р. він добросовісно виконував обов’язки керівника губернського земства, головуючи на різних нарадах, відкриваючи з’їзди тощо. І в 1918 р. він ще обіймав цю посаду.
Трагедія таких, безумовно, обдарованих, наділених волею і енергією освічених людей старшого віку полягає в тому, що їхній потенціал не спромоглися використати ні Тимчасовий уряд, ні Центральна Рада. Вони виявилися непотрібними новій добі, хоча гарячково намагалися утриматися на поверхні. Разом з тим людська доля О. Свєчина дивним чином поєдналася з історією інституції, яку йому довелося очолювати в 1917 – 1918 рр. Губернське земство, як і місцеве самоврядування в цілому та демократична система управління, теж не змогли вписатися в бурхливий ритм революційних перемін.
Практична діяльність досить активних повітових земств тієї доби являла собою напрочуд розмаїту картину. Можна твердити, що в цілому вони переключилися на розв’язання актуальних політичних проблем, причому палітра їхніх уподобань, симпатій і підтримки залежала від гостроти земельного та продовольчого питання в повіті, його національного обличчя, реального співвідношення політичних сил та партійних переконань людей, що входили до складу земських гласних. Усі вони, природно, підтримали Тимчасовий уряд. Але деякі із земських управ активно стали на бік українських політико-державницьких сил. Чи не першими це зробили земці Борзнянського (найбільш українського, якщо зважати на губернську пресу) повіту. 18 червня надзвичайні земські збори тут заслухали Універсал УЦР, який зачитав голова управи Ф.П. Саєнко, і визнали Центральну Раду «вищою українською урядовою установою». На її підтримку збори асигнували 3 тис. руб. У приватному листі до І. Шрага повідомляли ще декілька подробиць цього революційного перевороту повітового масштабу: «Бувший голова Земської управи Товстолес «ушився» — категорично відмовився від посади голови... На 25 червня скликати
повітовий Селянський з’їзд у справі організації Селянської спілки. Одже навіть у найглухіших повітах організація росте».
Керівні органи інших повітів стриманіше поставилися до цієї досить актуальної на тоді проблеми, але повністю обійти її не наважилися. Так, на надзвичайному повітовому земському зібранні в Городні, де теж відбулося входження місцевого виконавчого комітету з правом ухвального голосу, багато «теплих слів» присвятили пам’яті «щирого друга народу», депутата І Державної Думи Миклашевського, до складу управи збори обрали Іллю Гладкого, в минулому члена Української радикальної партії.
Тактика дум назагал подібна — з цього приводу вони висловлювалися нечасто. Певним винятком став Чернігів. 25 червня дума, розглянувши І Універсал УЦР, визнала необхiднiсть нацiонально-територiальної автономiї для України та її право «на цiлком самостiйне культурне будiвництво». Міське самоврядування вiтало Центральну Раду «як органiзацiйний центр по пiдготовцi автономії на Українi», обiцяло їй «необхiдне сприяння» i закликало до спiвпрацi з Тимчасовим урядом «як єдиною революцiйною владою в Росії, що зобов’язана йти назустрiч нацiональним вимогам українського народу».
Таким чином, земські управи, не кажучи вже про збори, які зазвичай були радикальнішими, досить швидко українізувалися. Складніше справа просувалася в думах. Хоча ще раз підкреслимо: в той період вони не вбачали протиріччя в підпорядкуванні Петроградському урядові та служінні українській справі.
Надзвичайно важливими в системі владних структур, що формувалися в центрі й на місцях, стали два комітети — продовольчий та земельний. Співробітники першого з них змушені були виконувати неймовірно важке завдання: з одного боку, дбати про забезпечення продуктами харчування населення краю, а з іншого — організовувати збір хліба задля очікуваної тоді ще перемоги над ворогом на фронтах світової війни. На самому початку революції, як ми бачили, селяни охоче віддавали зерно. Але в міру того, як війна затягувалася, а надії на гарний врожай зникали й населення північних повітів стало відчувати голод — ситуація змінилася. Вже в червні невдоволений натовп ледве не пошматував голову продовольчого виконавчого комітету в м. Почеп Мглинського повіту (тепер Росія). У подальшому такі ексцеси майже звели нанівець усі практичні кроки комітету.
Губернський земельний комітет і такі ж повітові теж входили до системи місцевого самоврядування, більше того, вони являли собою чи не найрадикальніші структури в ній. Їхня активність постійно підживлювалася настроями селянських мас та з’їздами, які відбувалися в губернії регулярно й викликали неабиякий інтерес. Повне уявлення про наміри щодо землі, котрі плекали чернігівські хлібороби, дають резолюції із земельного питання, ухвалені на І Українському з’їзді в Чернігові. Він проходив 8 – 10 червня майже
одночасно з II губернським селянським, який розпочав свою роботу 10 червня. Матеріали з’їздів збереглися, причому суттєво не відрізняючись за змістом, резолюція українського більш деталізована. Й оскільки в ньому брали участь керівники земельного комітету, їх цілком можна використати для аналізу діяльності останнього.
Доповідь О. Карпинського щодо земельного питання, докладний виклад котрої дійшов до наших днів, спонукала до палких дебатів, у яких узяло участь близько п’ятнадцяти делегатів. Збори виробили й ухвалили два види резолюцій — одні з них перспективного характеру, інші вимагали негайного впровадження. Вимоги першого такі:
1. Приватна власність на землю скасовується.
2. Уся земля без викупу надходить в Український Земельний Фонд, яким порядкує сам народ через український сейм та волосні, повітові, губернські комітети, вибрані на демократичних засадах. Всеросійські Установчі Збори мають затвердити цю структуру.
3. Із цього фонду мають право користуватися землею тільки ті, хто її оброблятиме власними силами.
4. Земельна норма має бути не меншою від «споживчої» і не більшою за за трудову.
5. «Бажано великі зразкові хозяйства передавати до рук хліборобських товариств яко очагів майбутнього соціалістичного господарювання».
6. Ліси, води, шахти визнаються власністю всього народу.
7. Видатки по земельній реформі оплачуються державою.
8. Трудовий народ повинен заснувати Центральний Український Земельний Комітет.
9. Переселенською справою має відати вищеназваний комітет.
10. До його ж прерогатив належить «народне страховання» або пенсії.
11. Заводиться єдиний прямий подоходний прогресивний податок.
12. «Український Сойм повинен бути домагатися соціалізації землі і для инших народів держави».
Негайні заходи в земельній справі охоплювали:
1. Вимагати від Тимчасового уряду негайної організації Українського Центрального Земельного Комітету.
2. Видати закон про передачу земельних справ до нього.
3. Пильнувати, щоб не було продажу, закладу, оренди землі.
4. Організувати «догляд» за казенними і приватними лісами. Заборонити вирубування лісу.
5. Організувати постачання хліборобськими машинами державним заходом.
6. Виступити проти монополізації Росією Донецького басейну. Вивозити вугілля тільки за згодою Центрального Українського Комітету.
7. Висловити протест проти «утисків переселенцям» у Пензенській, Орловській і Саратовській губерніях; визнати, що це «прикре явище», бо «ми на Україні зуміли фактично забезпечити право національних
меншостей».
8. Питання щодо переселенців має вирішуватись Українським сеймом.
9. «Підтримувати всіма силами і допомагати закордонним братам, галичанам, буковинцям (угорським українцям)».
10. Звернути увагу на забезпечення солдаток.
11. Відібрати «воєнноплінних» (бранців) у поміщиків — «віддати селянам».
12. Зобов’язати поміщиків брати робітників з «команд одужуючих».
13. Подбати, щоб усі поля були засіяні «громадським коштом».
14. «В першу чергу земельні комітети повинні поставити питання про орендні договори» і вирішити його в інтересах народу.
Цей довгий перелік — ні зайвий, ні нудний, бо є переконливою ілюстрацією бачення селянами ситуації в країні в цілому, засвідчує їхній інтерес до всього, що пов’язано з аграрним питанням, зрештою демонструє їхню віру в те, що українська автономія та її органи більш певно забезпечать їм землю та умови користування нею.
Принагідно зауважимо, що лише після обговорення цієї проблеми та ухвали вищенаведених резолюцій представники північних повітів заявили, що й вони хочуть приєднатися до автономії України й навіть образилися, чому їм не надіслали запрошення на з’їзд.
Отже, попри всі відмінності, які існували в землекористуванні між північними та південними повітами, чернігівські селяни виявилися єдиними у своїх вимогах щодо принаймні перших пунктів вищевикладеної програми. Тому земельна реформа, окрім усього іншого, могла стати потужним консолідуючим стимулом. Але не стала, бо її вчасно не реалізували. Губернські земельні комітети, не кажучи вже про сільські, волосні й повітові, навіть спираючись на яскраво виражену волю мас, виявилися неспроможними провести її. Це — справа держави, а якраз біда Тимчасового уряду — відсутність чіткої лінії в аграрній політиці.
Розповідь про владні органи, що постали в губернії навесні – раннього літа 1917 р., залишиться неповною, якщо не згадати таке дітище революції, як ради робітничих і солдатських депутатів. Конкретна дата формування Чернігівської ради невідома: вважають, що це сталося десь у другій половині березня. Називають і загальну кількість членів у цій раді — близько 70 осіб. На з’їзді рад робітничих і солдатських депутатів, який проходив у Чернігові 24 травня, 50 делегатів репрезентували 11 рад, що утворилися на цей час: Клинцівську (тепер Росія), Хутір Михайлівську, Глухівську, Кролевецьку, Шосткинську (всі — Сумська область), Стародубську (Росія), Сновську, Корюківську, Чернігівську та Ніжинську. За партійною приналежністю делегати розподілялися таким чином: більшовики — 2; меншовики — 23; Бунд — 1; есери (очевидно, російські) — 7; народні соціалісти — 1; трудовики — 1; соціалісти — 4; безпартійні — 8; приналежність інших не встановлена.
На з’їзді делегати заслухали вісім доповідей. Дві з них зробив Р. Ганжа — російський есер, у майбутньому один із двох заступників чернігівського губернського комісара — «Революційна демократія і урядова влада» та «Контроль над виробництвом, споживанням і транспортом». Решта присвячувалась актуальним питанням: «про війну», національному, фінансовому, аграрному, робітничому, продовольчому. Привертає увагу та обставина, що, попри звичну для соціалістів різних напрямів риторику, «зовнішню» мету своєї діяльності вони сформулювали так: «Боротьба за знищення всесвітнього імперіалізму і створення союзу народів на основі вільного їх самовизначення», в цілому їхні вимоги досить зважені. Вони охоплювали встановлення демократичної республіки, перехід усієї землі до рук трудового селянства, законодавче оформлення 8-годинного робочого дня і державний захист від «нестримної експлуатації». Окрім того, з’їзд ухвалив рішення про створення загальноросійської ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, яка б змінила Раду робітничих і солдатських депутатів. З’їзд, безумовно, підтримав Тимчасовий уряд, хоча й зауважив, що до нього мають увійти представники революційної демократії. Як і всі тогочасні партійні, громадсько-політичні партії і приватні особи, з’їзд пов’язав надії на виконання своїх резолюцій з Установчими Зборами: навіть «аграрне питання може бути вирішене тільки в Установчих Зборах». Нічого специфічно більшовицького, аж надто радикального, непримиренного в резолюціях цього з’їзду не містилося.
Отже, реорганізація виконавчої влади в губернії супроводжувалася доволі частою зміною перших осіб, що на її діяльність завжди впливає негативно. Не додавало впевненості й ставлення Тимчасового уряду до фінансування місцевої влади. Така політика через деякий час мала б загасити бажання працювати навіть в ентузіастів. Суттєву підтримку новій владі надали комітети представників громадських організацій, які певною мірою легітимізували її в очах народу. Саме за активної участі комітетів навесні 1917 р. відбулася реорганізація дум та земств. Такий, вочевидь, вимушений крок дозволив продовжити існування органів місцевого самоврядування до їх переобрання на демократичних засадах. Чернігівська рада робітничих (а згодом вона об’єдналася з аналогічним органом місцевого солдатського загалу) депутатів цілком вписувалася в структуру місцевих органів влади.
Володимир БОЙКО. Тамара ДЕМЧЕНКО. Оксана ОНІЩЕНКО
Далі буде…
Публікація однойменної книги, виданої в Чернігові 2003 року, вміщена в кількох номерах газети “Світ-інфо”, яку видає Петро Антоненко. Книга «1917 рік на Чернігівщині», яку видали 2003 року Інститут історії Національної Академії наук України, Інститут європейських досліджень НАН України, Сіверський інститут регіональних досліджень (видавництво «Сіверянська думка») розповідає про події на Півночі України.
