Війна вкрала дитинство: 12-річний Данило із Новоселівки Чернігівської області розбирає завали та продає молоко, щоб допомогти пораненій мамі.
Війна ділить наші життя на «до» і «після», руйнує міста, будинки, плани та мрії… До 24 лютого у Ніни Винник із Новоселівки був власний затишний дім і велика щаслива родина. Нині будинок, що його зводили чотири покоління родини, зруйнований російським снарядом, донька Людмила уже тривалий час лікується від важкого поранення, син та зять пані Ніни – на фронті, воює і хресна мама її 12-річного онука Данилка… А сам Данилко, у якого війна вкрала дитинство, замість гратися із друзями, допомагає розбирати завали на місці їхнього дому та возить велосипедом до міста молоко від єдиної уцілілої на господарці корівки…
«Неможливо було без сліз дивитися, як він – такий маленький, тендітний, щодня сідав на велосипед і 15 кілометрів їхав до лікарні до мами, а потім – на базар, продавати молоко, – розповідає бабуся хлопчика Ніна. – З усієї живності на подвір’ї, яку ми тримали, тільки ця корівка і залишилася – я спеціально по неї поверталася, просто під обстрілами її рятувала, вела лугом, а у мене кулі над головою З усієї живності на подвір’ї залишилася одна корівка – я її під обстрілами рятувала, ризикуючи життям, по неї повернулася, бо ж як було залишити?! Не тільки свою, ще й чужим людям їхню корову врятувала, забрала з собою».
Сам написав на шматку картону: «Купіть молочко – дуже потрібні кошти на лікування пораненої мами»… Історію неймовірно сильного духом хлопчика із села на Чернігівщині розповідали чимало ЗМІ, про нього писала навіть Associated Press!
"Минуло уже понад півроку, а я досі щодня думками повертаюся у той страшний день 16 березня, коли ми втратили усе, – розповідає Ніна Винник. – Ми із моїм нині покійним чоловіком важко працювали, усе життя зводили дім, згодом попідростали діти, працювали уже разом… Щоразу, коли дивлюся на те, що залишилося від цього – місиво із цегли та каменю, гірко плачу… У нашій рідній Новоселівці дуже багато будинків зруйновано, у людей така біда, що страх… Нас рашисти страшно обстрілювали усім, чим тільки могли – від 24 лютого і до кінця березня, снаряди лягали один біля одного, руїна скрізь… А за моєю Людою, таке враження, що обстріли слідом ходили – коли «прилетіло» на наше подвір’я, ми побігли ховатися до сусідів, а за якийсь час снаряд потрапив і туди – нас усіх контузило…
Люду, доньку, сильно посікло осколками – осколки в нозі, животі й стегні, на роздроблену ногу донька досі не може ставати – можливо, треба буде ампутувати і ставити протез… Лікування забирає всі сили та гроші, пощастило, що прихистили нас в сусідньому селі Вознесенське добрі люди. Ще улітку Людин однокласник організував збір коштів їй на лікування. А як було зворушливо, коли до нас приходили такі самі погорільці, як ми, – люди, у яких і в самих від хатів нічого не залишилося, і приносили, хто скільки міг, Люді на лікування! Ми, українці, таки неймовірні – такої людяності, такої згуртованості деінде треба ще пошукати! Дякуємо усім небайдужим волонтерам та добродіям із Goodacity, які підтримують нас у цей важкий час. Це більше, ніж просто речі чи кошти, це – надія… Надія на те, що попри увесь жах і біль довкола, у людях ще багато добра і світла…».
