Чернігівські історики, кандидати історичних наук Володимир Бойко, Тамара Демченко, Оксана Оніщенко вперше так ґрунтовно розповідають про події на Півночі України. Матеріали надані газетою «Світ-інфо» (редактор Петро Антоненко), в якій друкувалися статті. З огляду на те, що ця тема актуальна й сьогодні, ми вирішили висвітлити на сторінках нашого видання аспекти тогочасних подій...
Вступ
Дослідження подій, процесів і явищ Української революції 1917 – 1921 рр. — один із пріоритетів вітчизняної історіографії. Особливо важливе значення мають усі аспекти революційної феноменології, пов’язані з регіональними її проявами. Актуальність такого підходу пояснюється необхідністю ретельнішого виявлення й аналізу численних подій поза межами Києва та інших визначних центрів визвольних змагань. І якщо абстрагуватися від розходжень суто наукового характеру, різниці оцінок, пов’язаних із політико-партійними симпатіями та ідеологічними установками, то треба погодитися з висновком В. Солдатенка, що загальним недоліком майже всіх історичних праць, науково-популярних видань, публіцистики і спогадів є домінування в них сюжетів «про події в Києві» або тих містах, куди перебиралися державні установи Української Народної Республіки. Щоправда, нещодавно Інститут історії України НАН України, Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Дослідний інститут сучасної української історії видали збірник «Український національно-визвольний рух: Березень – листопад 1917 року. Документи і матеріали». Помітне місце в книзі упорядники відвели й джерелам з історії Чернігово-Сіверщини.
У книзі йдеться про події, які відбувалися в тогочасній Чернігівській губернії, тому тут знайшлося місце й для територій, які зараз опинилися у складі Київської, Сумської областей і навіть Російської Федерації.
За радянських часів історії Великої Жовтневої соціалістичної революції на Чернігівщині приділяли велику увагу, але пізнавальне значення цієї швидше політико-ідеологічної, ніж наукової продукції, незначне. Певний виняток становить хіба що праця середини 1920-их рр., яка належить В.Щербакову. Факти, пов’язані з розвитком українського руху, всіляко замовчували або подавали у викривленому вигляді. У період «відлиги» принаймні дозволялося згадувати прізвища деяких українських діячів та реабілітовано репресованих більшовицьких лідерів. З часом великим здобутком дослідників стала «Історія міст і сіл УРСР», але, зрозуміло, що це фундаментальне видання страждало на всі вади, притаманні радянській історіографії.
Принципові зміни в оцінці подій сталися лише протягом останніх п’ятнадцяти років. За час, що минув, створено чимало цікавих, насичених інформацією публікацій про Українську революцію на Чернігівщині. Переважно це статті й повідомлення в місцевій періодиці та єдиному поки що в регіоні науковому журналі «Сіверянський літопис», але узагальнювального нарису так і не з’явилося.
Отже, автори нарисів, прагнучи заповнити цю прогалину, поставили собі за мету: на базі ще не введених до наукового обігу архівних матеріалів, уже оприлюднених документів, спогадів, епістолярної спадщини, інформації, почерпнутої з місцевої та центральної періодики, а також праць багатьох істориків, краєзнавців, журналістів відтворити по можливості якнайповніше, але без особливої політичної ангажованості картину подій, що мали місце в Чернігівській губернії доленосного 1917 р.
У роботі використані документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Державного архіву Чернігівської області, архіву Чернігівського обласного історичного музею ім. В.Тарновського, Державного архіву Російської Федерації, Російського центру збереження і вивчення документів новітньої історії. Але основу джерельної бази склали матеріали місцевої преси, насамперед «Черниговской земской газеты», яка впродовж майже всього 1917 р. виходила на шістнадцяти сторінках двічі на тиждень. За обсягом місцевої інформації, зваженістю, щирим інтересом до всіх проявів життя Чернігівщини, особливо селянської тематики, виразними симпатіями до українського національно-визвольного руху її сміливо можна назвати одним із кращих періодичних видань тогочасної України. На її шпальтах зусиллями редакторів В. Адаменка та І. Коновала, журналістів, численних дописувачів була, образно кажучи, викарбувана історія краю.
Крім того, використані й матеріали інших пресових видань, які з’явилися вже в ході революції, і саме тому викликають особливий інтерес. Ідеться насамперед про «Известия Черниговского губернского исполнительного комитета», які започатковано 14 квітня (редактор І. Хмєлєвцев), прокадетський «Черниговский край», перший номер якого вийшов друком 10 жовтня. Редактор останнього М. Гофман у
зверненні до читачів так сформулював кредо нової газети: «Повне співчуття національному українському руху» , але з одночасним прагненням «зберегти єдність країни». Використані також деякі повітові видання. Безліч цікавої інформації міститься на шпальтах «Известий Нежинского общественного комитета». Їх перший номер вийшов 5 квітня під гаслом «Вільність, рівність, братерство». Важливо підкреслити, що спочатку планувалося видавати газету двома мовами. Сучасні дослідники відзначили й специфіку редколегії, члени якої «мали різні політичні вподобання й позиції з національного питання. Якщо професор філософії П. В. Тихомиров дотримувався ліберальних поглядів кадетської партії, то студент С.В. Сівков був більшовиком і прихильником радянської влади, а студент І. Д. Ковалевський — українським есером, головою «Просвіти», повітовим комісаром Центральної Ради». Щоправда, з липня редагування зосередилося в руках уже згадуваного П.Тихомирова та В. Заболотського.
Крім зазначених газет, номери яких за 1917 р. збереглися порівняно повно, автори користувалися й розрізненими примірниками низки повітових і губернських видань, зокрема таких, як «Остерські хвилі», «Известия Городнянского уездного исполнительного комитета», «Известия исполнительного и продовольственного комитетов и земства Козелецкого уезда», «Голос труда: орган Черниговского губернского совета рабочих и солдатских депутатов», пізніше ця газета виходила під назвою «Черниговский голос труда: орган социалистической мысли» тощо. Використовуючи джерела, автори мали на меті не лише відновити перебіг подій, а й, наскільки це можливо, відобразити думки і прагнення людей того часу.
Усі дати в тексті подаються за старим стилем — так, як вони фіксувалися в тогочасних календарях. Різниця між теперішнім (григоріанським стилем) і тодішнім (юліанським) становить для ХХ століття 13 днів.
Усі російськомовні цитати, крім обумовлених випадків, перекладені українською мовою згідно з правилами сучасної орфографії. Україномовні цитати наводяться без змін — так, як вони зафіксовані у джерелах.
Сучасне адміністративне підпорядкування тих населених пунктів, які знаходяться у складі районів, однойменних тодішнім повітам, не вказується. В інших випадках у дужках називається теперішній район, область або держава.
Революція. Влада. Суспільство.
1. Переддень та початок революції
Площа Чернігівської губернії на початку ХХ ст. становила 46 тис. кв. верст. Вона простягалася від нинішньої Брянської області Російської Федерації на півночі, включаючи деякі сучасні її території, до Борзнянщини, за винятком Прилуччини, яка тоді належала до Полтавщини, на півдні, та від Дарниці і Троєщини на заході до Хутора Михайлівського на сході. У складі Чернігівської губернії налічувалося п’ятнадцять повітів із населенням (станом на 1903 р.) 2 619 390 осіб. За своїми розмірами та числом мешканців губернія дорівнювала такій європейській країні, як Данія. Абсолютну більшість населення (89,9%) за результатами перепису 1897 р. становили сільські жителі. Протягом наступних двадцяти років ця пропорція дещо змінилася на користь мешканців міст, але не суттєво. У 1917 р. населення губернського центру складалося з 40 тис. мешканців, але найбільшим містом у губернії тоді був не Чернігів, а Ніжин. Згідно з даними 1905 р. у Ніжині мешкало 42 125 осіб, у Борзні — 14 655, Городні — 5 050, Козельці — 4 810, Новгороді-Сіверському — 10 340, Острі — 5 836, Сосниці — 7600 осіб.
Відповідно й економіка губернії була головним чином аграрною. У сільському господарстві переважало землеробство. Природні умови, зокрема домінування в північних повітах піщаних і супіщаних ґрунтів, призвели до того, що там населення жило бідніше, ніж на півдні, де поширений чорнозем. Недорід досить часто спричиняв на півночі загрозу голоду. Саме так, до речі, сталося 1917 р. Незважаючи на доволі активну купівлю землі селянами, її явно не вистачало. Під час столипінської реформи Чернігівська губернія належала до тих, звідки найактивніше емігрували селяни. Ситуацію погіршував доволі низький рівень агрокультури, який не сприяв ефективному використанню наявних площ.
Важка промисловість у губернії взагалі не розвивалася — переважали підприємства легкої та харчової галузей з незначною кількістю працівників — 24 тис. осіб або 0,9% населення. Натомість поширеним було мале підприємництво на кшталт майстерень «домашнього одягу», ювелірних виробів, головних уборів, перукарень, столярень, пекарень, уходництво, всілякі промисли, особливо на півночі тощо. Далеко поза межами міста славилася продукція чернігівських пивоварів. З-поміж по-справжньому великих промислових об’єктів, які діяли на теренах Чернігівської губернії, варто назвати Шосткинський пороховий завод, Конотопські залізничні майстерні, Клинцівську мануфактуру.
Як це завжди буває, святкування нового 1917 року породило певні сподівання на краще. Автор передової статті «Черниговской земской газеты» пов’язував їх із поліпшенням стану доріг у Росії. «Широкі надії обіцяє нам майбутнє», — оптимістично запевняв він. Але взагалі новий рік розпочинався зовсім не святково. Губернія немов принишкла: її величезні простори вкривав товстий шар снігу. Із села Покошичі Кролевецького повіту (тепер Коропський район) до земської газети
писали, що небачено густі снігопади завдали людям багато шкоди: поламали плодові й лісові дерева, зруйнували чимало дахів, «позадували» всі провулки. У січні – лютому трималася холодна погода, в губернському центрі морози сягали 20 градусів.
Кінець 1916 – початок 1917 рр. позначився значною дорожнечею. У Ніжині відчувалася гостра потреба у дровах: ціна за копу соломи доходила до 30 руб. Від 19 лютого в Чернігові спостерігалася нестача борошна. З’явилися черги поблизу «ларків», де торгували житнім хлібом. Звідусіль повідомляли про підвищення цін на продовольство й товари першої необхідності. На деякі продукти харчування влада запровадила картки. Так, на 24 січня 1917 р. міська управа видала мешканцям Чернігова 7 894 талони на отримання цукру. Але такі заходи виявилися малоефективними. На засіданні міської думи 20 лютого відзначали: «Тепер населення міста знаходиться у вкрай тяжкому становищі через нестачу хліба. М’яса мало, і воно дороге. Овочі закінчуються, і селяни зовсім припинили підвезення продуктів і збіжжя». Тому населення мусило закуповувати продукти за вільними, тобто високими, цінами. Скорочення обсягів ринку було невідворотним, адже від початку війни посівні площі в губернії зменшилися на 213,2 тис. десятин. Розбалансування економіки краю, як наслідок небаченої за своїми масштабами війни, призвело до явищ, що справляли негативний вплив на настрої сучасників.
Війна вривалася в повсякденний побут не лише дорожнечею, чергами за хлібом, картками на цукор. Тільки в перший рік до армії було мобілізовано 91,3 тис. чернігівців. На початок липня 1916 р. у губернії знайшли притулок 35 тис. біженців. У 1917 р. місцеві газети продовжували практику друкування списків убитих, поранених і зниклих безвісти. Звісно, такі повідомлення не додавали оптимізму суспільству. «Черниговская земская газета» в кожному номері вміщувала огляд подій у світі під загальним заголовком «Велика війна народів». І хоча наш земляк, відомий петроградський журналіст М. Могилянський, який частенько друкувався в цій газеті, й висловлював надію, що «мужність і рішучість довести війну до здійснення її мети згуртували країни Згоди (Антанти — автори) союзом, розбити який не можуть ні «успіхи техніки» Німеччини, ні хитрощі її підступної дипломатії...», але реальних підстав для таких сподівань було не так уже й багато. Як стверджує В. Булдаков, «пояснення «вищих» цілей війни солдат ні від офіцера, ні від священика не отримував»; «позиційної війни, тобто безперспективного, як здавалось, сидіння в окопах» не любив.
Водночас маємо повідомлення про факти громадського та культурного життя, які тоді видавалися небуденними. Предводитель Суразького повітового дворянства, майбутній губернський комісар М. Іскрицький пожертвував земству під притулок ділянку землі понад 50 десятин, розташовану поблизу залізниці. 18 січня на квартирі губернського
предводителя дворянства графа В.Мусіна-Пушкіна відбулося засідання місцевих любителів старовини, пам’яток історії та культури. Вони заснували відділення відповідного товариства, головою якого обрали господаря. Заступником голови став П. Дорошенко, секретарем — В. Модзалевський, це відомі й шановані далеко за межами Чернігівщини діячі. В умовах війни й жорсткого адміністративного контролю він виконував роль легального представника українського руху, адже інші організації влада забороняла. Існували й численні нелегальні гуртки учнівської молоді різного політичного забарвлення, в тому числі українські, де панували достатньо радикальні настрої. Як з’ясувалося, доволі швидко їхнє світосприйняття виявилося найприйнятнішою нормою для часів революції.
Досить активно діяли й нечисленні громадські організації. Щоправда, в той час земські установи занадто багато уваги приділяли господарським проблемам. Так, «Черниговская земская газета» з номера в номер упродовж перших двох місяців 1917 р. друкувала оголошення про те, що «губернське земство відповідно до телеграми від 8 листопада 1916 р. міністра землеробства про збільшення заготівель сала звертається до населення продавати бокове і внутрішнє свиняче сало по 32 руб. за пуд». Відтак земство непомітно втрачало свій авторитет як громадського лідера, хоча далеко ще не вичерпало свого потенціалу. З іншого боку, проблема постачань до діючої армії залишалася актуальною. І в подальшому повітова преса постійно повідомляла, як іде заготівля сала, великої рогатої худоби тощо.
Від часу заснування у 1915 р. багато працювали члени Чернігівського відділення «Товариства для надання допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від воєнних дій». 29 січня вони організували в с. Вертіївка Ніжинського повіту благодійну виставу за п’єсою М.Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». 500 глядачів вистави дали 200 руб. збору.
Але в цілому, характеризуючи ситуацію в українському національному русі, доречно послатися на оцінку М.Грушевського із його «Споминів», де він писав про стан «летаргії», в якому перебувало українське життя.
Наприкінці лютого, коли в Петрограді вже вирували революційні пристрасті, в Чернігові сталася подія, в якій можна побачити певний символ. У ніч з 27 на 28 лютого після тяжкої тривалої хвороби помер відомий громадський і земський діяч — 75-літній Василь Михайлович Хижняков, до речі, автор змістовної книжки «Воспоминания земского деятеля» (Петроград, 1916). Невдовзі з’ясувалося, що з його смертю відійшла в минуле ціла епоха — насичені доленосними й багатообіцяючими подіями друга половина XIX та початок XX ст. Повідомлення про похорон Хижнякова з’явилися на шпальтах того числа «Черниговской земской газеты», де друкувалися тексти зречення імператора Миколи II та його брата Михайла.
Як і по всій Російській імперії, зміна влади в Чернігові сталася швидко, майже безболісно. Останнього чернігівського губернатора барона М. Гревеніца усунули від влади 2 березня рішенням Тимчасового уряду. Він управляв краєм менше року, від травня 1916 р., і залишив непогану спадщину: при ньому було засновано Чернігівський учительський інститут, Товариство художників Чернігова, в Ніжині стала виходити газета «Пчела», а 21 лютого 1917 р. відкрили Ніжинську міську публічну бібліотеку, якій присвоїли ім’я М. Гоголя. Голова Тимчасового уряду князь Г. Львов водночас звернувся телеграфом до всіх голів губернських земських управ, сповіщаючи, що згідно з ухвалою уряду «виконання обов’язків з управління губерніями» покладається тимчасово на них. Відтак першим губернським комісаром у Чернігові став О. Бакуринський. Паралельно формується комітет громадських організацій, відбуваються збори місцевих українців.
Офіційні повідомлення про революційні події чернігівську громадськість привели у стан ейфорії, яка відбилася в численних вітальних телеграмах керівникам демократичної, оновленої Росії. Кожна державна установа, представницькі, в тому числі й станові, органи, товариства та об’єднання поспішали засвідчити свою радість від повалення самодержавства і висловити підтримку революції та її органам, насамперед Тимчасовому урядові, який в очах людей став уособленням перемін на краще. Звичайно, можна побачити тут нещирість, пристосуванство, намагання швиденько перебігти до табору колишніх противників, аби зберегти свої позиції. Важко заперечити припущення, що деякі елементи конформізму присутні в поведінці колишніх підданих російського імператора. Але, з іншого боку, подібна реакція спостерігалася по всій країні. У сучасній російській історіографії з’явилися праці, які показали масове поширення терміну «демократія» в громадській свідомості. Цей феномен, окрім іншого, засвідчив глибинні зрушення у світосприйманні народу. Проте абсолютизувати процес не варто. «Глибока авторитарно-патріархальна традиція часто пристосовувалася до нових, модних ідеологічних надбудов, а інколи й деформувала їх. Масовий «демократизм» зразка 1917 р. міг поєднуватися з культом «народного» і «демократичного» вождя», — підкреслював один із російських дослідників. Небезпека такого повороту історичної долі підсилювалася правовим нігілізмом, притаманним революційній добі. Він охопив усі верстви суспільства, в тому числі статечні. Так, юрист за фахом, М. Імшенецький заявив на надзвичайному засіданні Чернігівської думи: «Тепер, коли стара влада не діє, не можна рахуватися з тим, що уявляється законним, а що не уявляється, тому що доводиться створювати нові норми».
Отже, можна почасти повірити в революційний ентузіазм чиновництва, службовців, поступової чернігівської інтелігенції, не кажучи вже про радикально налаштовану молодь. До них долучилися й обивателі.
Один із найповажніших чернігівців, адвокат і громадський діяч І. Шраг, виступаючи на надзвичайному засіданні Чернігівської міської думи 9 березня, заявив: «Радуюсь і щасливий, що мені довелося дожити до справжніх щасливих днів, коли рухнув старий порядок, коли припинилося гноблення. Мрії збулися. Проголошений лозунг — Установчі збори і демократична республіка — дає впевненість, що всі народи, які населяють Росію, отримають нарешті належне задоволення своїх національних потреб. Народ України буде вільним і рівноправним у родині інших народів, які мешкають у Росії».
Підкреслимо, що це виклад виступу людини, яка стояла на порозі свого 70-річчя і на загал не виявляла схильності до підвищеної емоційності, а тим більше надмірної екзальтації. Про його молодшого сучасника і певною мірою вихованця — 24-літнього Василя Елланського (в майбутньому відомого радянського діяча та поета Василя Еллана-Блакитного) — ходили чутки, що «він у перші дні революції на чернігівській міській вежі перший почепив національний український прапор... Якось зачепив вірьовкою за гостряк вершка будівлі й виліз на дашок і почепив», — зафіксував у своїх спогадах Т.Осьмачка.
За спостереженнями автора статті «Торжество из торжеств» Ф. Киселевича, 20 тисяч осіб зібралося 9 березня на Соборній площі біля кафедрального собору, аби відсвяткувати перемогу революції: «Суцільне море... голів, залитих червоним кольором — зовнішньою емблемою революції». Тут же проходив військовий парад, який приймав губернський комісар. Представники губернського продовольчого комітету приїхали на автомобілі, прикрашеному червоними плакатами з написами «Хай живе свобода!», «Громадяни, дайте армії і населенню хліба!». У повітрі лунали й інші заклики: «Хай живе рівність, свобода і братерство!», «Вічна пам’ять борцям за свободу!» У цей наповнений сподіваннями й позитивними емоціями час навіть хліб на базарі в Чернігові став дешевшим: замість 8 коп. — 7 коп. за фунт, причому зникли черги.
Так само позитивно на революційні події в Петрограді реагували мешканці містечок і сіл губернії. У містечку Олишівка Козелецького повіту (тепер Чернігівський район) відбулися сход і урочиста маніфестація з червоними прапорами, відслужили панахиду по борцях за народну справу. В урочистостях узяли участь майже все населення, духівництво, інтелігенція і навіть мировий суддя, колишній нижегородський губернатор, який здобув собі сумну славу приборкувача селянських виступів у 1905 – 1906 рр. Шрамченко. Земський агроном виголосив промову українською мовою. Багатозначущий факт: від імені сходу надіслані телеграми до Тимчасового уряду та на адресу Київської української громади. Майже аналогічне повідомлення надійшло з Батурина Конотопського повіту
(тепер Бахмацького району). 12 березня тут відбувся всестановий сход, на якому, крім іншого, ухвалили привітання Центральній Раді, але «особливо бурхливими вигуками було зустрінуте побажання демократичної республіки і автономного самоуправління». Описуючи події в с. Жихов Новгород-Сіверського повіту (тепер Середино-Будського району Сумської області), вчитель — громадянин Гуріков — аж захлинається від захоплення. Населення села вітало Тимчасовий уряд, «відчувши нечувану радість і полегшення від позбавлення від того обурливого порядку царизму і принизливого для людської особи гніту, яким був просякнутий весь старий лад», — запевняв він. Про українські симпатії, на відміну від попередніх випадків, не згадується. Подібних прикладів можна навести чимало.
На ранньому етапі революції село охоче відгукувалося на заклики про підтримку Тимчасового уряду. Причому вона виявлялася не лише на мітингах і сходах. Селяни ділилися з новою владою коштами. Так, мешканці с. Дроздовиця Городнянського повіту підписалися на «Займ Свободи» аж на 1 000 руб. і ухвалили передати кошти в розпорядження Петроградського уряду безповоротно. Таку саму суму в с. Берестовець Борзнянського повіту зібрали на допомогу «воїнам». У с. Кладьківка цього ж повіту (тепер Куликівського району) майже 87 рублів пожертвували родинам «борців за свободу». Для армії збирали також і хліб. Громадяни с. Комарівка Борзнянського повіту здали з цією метою 1000 пудів зерна. Їхній приклад наслідували мешканці ще двох сіл цього ж повіту: Фастівців (тепер Бахмацького району) та Івангорода (тепер Ічнянського району). Жителі Сядрина Сосницького повіту (тепер Корюківського району) збирали для уряду кошти, що складалися із золотих та срібних монет. Пожертви надходили й через місцеві громадські комітети. Так, у Ніжині до комітету передавали золоті персні, царські ордени, золото.
Весною селяни на своїх сходах, обрані ними волосні й повітові комітети, як правило, утримувалися від того, щоб ставити питання про землю категорично. Але це не означає, що ця проблема їх не цікавила. «Землею розпочинають бесіду, землею і закінчують», — підмітив якийсь грамотний житель с. Костобобрів Новгород-Сіверського повіту (тепер Семенівського району). Із с. Машеве цього ж повіту (тепер Семенівського району) повідомляли: «Наші селяни по земельному питанню висловлюються так, щоб земля була вся урівнена між усіма, хто її обробляє, і всі ждуть тої години». Водночас дописувач із с. Покошичі Кролевецького повіту (тепер Коропський район) інформував, що в селі «спокійно, ніяких правопорушень немає». Порівнюючи ситуацію з подіями 1905 – 1907 рр., він оптимістично вигукував: «Як далеко, значить, пішла вперед свідомість населення!» Насправді вже навіть у цей порівняно спокійний, романтично-піднесений період революції з’являються непоодинокі звістки про невдоволення селян. Із с. Забор’є Суразького повіту (тепер Росія) до газети пишуть: «Бродить тепер село».
Привертає увагу те, що інформація на кшталт останньої надходила переважно з північних повітів губернії. На нашу думку, це пояснюється насамперед скрутним становищем із продовольством, яке тут склалося, та переважанням общинної форми землеволодіння, яка зумовила те загальне для великоруських губерній прагнення, що його так простодушно продемонстрували селяни с. Машеве, — зрівняльний переділ усієї землі. Природно, що ці сподівання підігрівалися пропагандою російських есерів з їхніми закликами до соціалізації землі. Між тим, у південних повітах переважна частина землі знаходилася у приватній власності селянських дворів. Ситуація в цьому регіоні, очевидно, підтверджує висновок Я. Грицака про обережне ставлення хліборобів до «проектів розв’язання аграрного питання в загальноросійському масштабі. На відміну від Росії, — твердить дослідник, — де переважаючим типом селянських господарств була громада — община, українські селяни надавали перевагу індивідуальному землегосподарюванню. Індивідуальні селянські господарства становили 96,5% на Правобережній Україні, 82,1% на Полтавщині й 68% на Чернігівщині. Переважання індивідуального землегосподарювання і слабкість громади російського типу в Україні сприяли розвитку сильних власницьких настроїв серед селянства».
Цей теоретичний висновок добре ілюструється спостереженнями, зробленими у 1917 р. блискучим знавцем сільського господарства і вдумливою людиною — Є. Чикаленком. Він підмітив: «Селяни тільки називали себе есерами, а в дійсності вони були проти соціялізації. Один з них Дан. Коваленко..., дуже порядний та інтелігентний селянин, пояснив мені це, кажучи: «Всі селяни розуміють соціялізацію як відібрання безплатно землі у панів і певні, що коли поділять, то вже ніхто від них її не відбере і перший же Парлямент закріпить її за ними, може й за невелику виплату».
Впадає у вічі також докорінна різниця у ставленні до українського руху. Практично автори всіх повідомлень з північних повітів уникають цього питання, тоді як уже в березні – квітні селянство південних і центральних повітів вітало Центральну Раду та схвалювало ідею автономії України. Так 16 квітня в с. Дягова Сосницького повіту (тепер Менський район) відбувся сход. «Вчительки керували зборами. Клас було добре декоровано портретами Шевченка, Лисенка, квітами та вишиваними рушниками. Одна з учительок, в українському костюмі, розмовляла по-українськи, розповіла людям, що зібралися, про поточні події, повідомила біографії Шевченка і Лисенка. Вона ж прочитала брошуру українською мовою «Якої нам треба школи» — Б.Грінченка. Тут же було проведено запис членів українського гуртка і збір на прапори, який дав 53 руб., і збір на національний фонд (12 р.)».
Звичайно, далеко не в кожному селі так активно пропагувалася
українська ідея, але, з іншого боку, факти, що засвідчують наявність її, не поодинокі. Власне кажучи, не лише результати виборів до Всеросійських Установчих зборів, а й ставлення селянських громад до української проблематики загалом навесні 1917 р. підтверджують тезу В. Верстюка про «київоцентричність геополітичної конфігурації України в цілому і Чернігівської губернії зокрема». Цей фактор ще з більшою виразністю виявився в майбутньому.
Нарешті ще один момент не можна обійти увагою. З місць скаржилися на нестачу «людей, які б могли роз’яснити населенню істинне значення позицій», як писали із с. Макошине Сосницького повіту (тепер Менського району) i. Аналогічні спостереження зафіксувала у своїх споминах С. Русова. Улітку 1917 р., перебуваючи в с. Олешні Городнянського повіту (тепер Ріпкинського району), вона брала участь у зборах селян, бо останні «прохали розказати й пояснити їм, що навкруги твориться, що таке автономія, федерація й до кого саме їм, алешнянам, приєднуватися — до Росії чи до України».
За таких обставин населення виявило «повне безсилля розібратися у всьому тому, що відбулося і відбувається сьогодні в новій і вільній Росії. Селяни, хоч і раді відмові Романова від престолу, не можуть оцінити всю важливість цього історичного перевороту... Якщо запитати у них, яке правління, які порядки для них бажані, то відповісти вони не можуть, бо в них немає ні найменшого уявлення про конституцію та демократичну республіку». Тому справа запровадження нових принципів управління невідворотно мала зіткнутися зі стіною їх неприйняття та нерозуміння.
Отже, омріяна багатьма сучасниками політична свобода виявилася, зрештою, несподіванкою, що не завадило чернігівцям з ентузіазмом вітати падіння царського режиму. На тлі загального захоплення змінами виявилися й загрозливі тенденції — тотальний правовий нігілізм та нерозуміння переважною більшістю населення мети й завдань, які поставили перед собою керманичі революції.
Один із найповажніших чернігівців, адвокат і громадський діяч І. Шраг, виступаючи на надзвичайному засіданні Чернігівської міської думи 9 березня, заявив: «Радуюсь і щасливий, що мені довелося дожити до справжніх щасливих днів, коли рухнув старий порядок, коли припинилося гноблення. Мрії збулися. Проголошений лозунг — Установчі збори і демократична республіка — дає впевненість, що всі народи, які населяють Росію, отримають нарешті належне задоволення своїх національних потреб. Народ України буде вільним і рівноправним у родині інших народів, які мешкають у Росії».
Підкреслимо, що це виклад виступу людини, яка стояла на порозі свого 70-річчя і на загал не виявляла схильності до підвищеної емоційності, а тим більше надмірної екзальтації. Про його молодшого сучасника і певною мірою вихованця — 24-літнього Василя Елланського (в майбутньому відомого радянського діяча та поета
Василя Еллана-Блакитного) — ходили чутки, що «він у перші дні революції на чернігівській міській вежі перший почепив національний український прапор... Якось зачепив вірьовкою за гостряк вершка будівлі й виліз на дашок і почепив», — зафіксував у своїх спогадах Т.Осьмачка.
За спостереженнями автора статті «Торжество из торжеств» Ф. Киселевича, 20 тисяч осіб зібралося 9 березня на Соборній площі біля кафедрального собору, аби відсвяткувати перемогу революції: «Суцільне море... голів, залитих червоним кольором — зовнішньою емблемою революції». Тут же проходив військовий парад, який приймав губернський комісар. Представники губернського продовольчого комітету приїхали на автомобілі, прикрашеному червоними плакатами з написами «Хай живе свобода!», «Громадяни, дайте армії і населенню хліба!». У повітрі лунали й інші заклики: «Хай живе рівність, свобода і братерство!», «Вічна пам’ять борцям за свободу!» У цей наповнений сподіваннями й позитивними емоціями час навіть хліб на базарі в Чернігові став дешевшим: замість 8 коп. — 7 коп. за фунт, причому зникли черги.
Так само позитивно на революційні події в Петрограді реагували мешканці містечок і сіл губернії. У містечку Олишівка Козелецького повіту (тепер Чернігівський район) відбулися сход і урочиста маніфестація з червоними прапорами, відслужили панахиду по борцях за народну справу. В урочистостях узяли участь майже все населення, духівництво, інтелігенція і навіть мировий суддя, колишній нижегородський губернатор, який здобув собі сумну славу приборкувача селянських виступів у 1905 – 1906 рр. Шрамченко. Земський агроном виголосив промову українською мовою. Багатозначущий факт: від імені сходу надіслані телеграми до Тимчасового уряду та на адресу Київської української громади. Майже аналогічне повідомлення надійшло з Батурина Конотопського повіту (тепер Бахмацького району). 12 березня тут відбувся всестановий сход, на якому, крім іншого, ухвалили привітання Центральній Раді, але «особливо бурхливими вигуками було зустрінуте побажання демократичної республіки і автономного самоуправління». Описуючи події в с. Жихов Новгород-Сіверського повіту (тепер Середино-Будського району Сумської області), вчитель — громадянин Гуріков — аж захлинається від захоплення. Населення села вітало Тимчасовий уряд, «відчувши нечувану радість і полегшення від позбавлення від того обурливого порядку царизму і принизливого для людської особи гніту, яким був просякнутий весь старий лад», — запевняв він. Про українські симпатії, на відміну від попередніх випадків, не згадується. Подібних прикладів можна навести чимало.
На ранньому етапі революції село охоче відгукувалося на заклики про підтримку Тимчасового уряду. Причому вона виявлялася не лише на мітингах і сходах. Селяни ділилися з новою владою коштами. Так, мешканці с. Дроздовиця Городнянського повіту підписалися на «Займ Свободи» аж на 1 000 руб. і ухвалили передати кошти в розпорядження Петроградського уряду безповоротно. Таку саму суму в с. Берестовець Борзнянського повіту зібрали на допомогу «воїнам». У с. Кладьківка цього ж повіту (тепер Куликівського району) майже 87 рублів пожертвували родинам «борців за свободу». Для армії збирали також і хліб. Громадяни с. Комарівка Борзнянського повіту здали з цією метою 1000 пудів зерна. Їхній приклад наслідували мешканці ще двох сіл цього ж повіту: Фастівців (тепер Бахмацького району) та Івангорода (тепер Ічнянського району). Жителі Сядрина Сосницького повіту (тепер Корюківського району) збирали для уряду кошти, що складалися із золотих та срібних монет. Пожертви надходили й через місцеві громадські комітети. Так, у Ніжині до комітету передавали золоті персні, царські ордени, золото.
Весною селяни на своїх сходах, обрані ними волосні й повітові комітети, як правило, утримувалися від того, щоб ставити питання про землю категорично. Але це не означає, що ця проблема їх не цікавила. «Землею розпочинають бесіду, землею і закінчують», — підмітив якийсь грамотний житель с. Костобобрів Новгород-Сіверського повіту (тепер Семенівського району). Із с. Машеве цього ж повіту (тепер Семенівського району) повідомляли: «Наші селяни по земельному питанню висловлюються так, щоб земля була вся урівнена між усіма, хто її обробляє, і всі ждуть тої години». Водночас дописувач із с. Покошичі Кролевецького повіту (тепер Коропський район) інформував, що в селі «спокійно, ніяких правопорушень немає». Порівнюючи ситуацію з подіями 1905 – 1907 рр., він оптимістично вигукував: «Як далеко, значить, пішла вперед свідомість населення!» Насправді вже навіть у цей порівняно спокійний, романтично-піднесений період революції з’являються непоодинокі звістки про невдоволення селян. Із с. Забор’є Суразького повіту (тепер Росія) до газети пишуть: «Бродить тепер село».
Привертає увагу те, що інформація на кшталт останньої надходила переважно з північних повітів губернії. На нашу думку, це пояснюється насамперед скрутним становищем із продовольством, яке тут склалося, та переважанням общинної форми землеволодіння, яка зумовила те загальне для великоруських губерній прагнення, що його так простодушно продемонстрували селяни с. Машеве, — зрівняльний переділ усієї землі. Природно, що ці сподівання підігрівалися пропагандою російських есерів з їхніми закликами до соціалізації землі. Між тим, у південних повітах переважна частина землі знаходилася у приватній власності селянських дворів. Ситуація в цьому регіоні, очевидно, підтверджує висновок Я. Грицака про обережне ставлення хліборобів до «проектів розв’язання аграрного питання в загальноросійському масштабі. На відміну від Росії, — твердить дослідник, — де переважаючим типом селянських господарств була громада — община, українські селяни надавали перевагу індивідуальному землегосподарюванню. Індивідуальні селянські господарства становили 96,5% на Правобережній Україні, 82,1% на Полтавщині й 68% на Чернігівщині. Переважання індивідуального землегосподарювання і слабкість громади російського типу в Україні сприяли розвитку сильних власницьких настроїв серед селянства».
Цей теоретичний висновок добре ілюструється спостереженнями, зробленими у 1917 р. блискучим знавцем сільського господарства і вдумливою людиною — Є. Чикаленком. Він підмітив: «Селяни тільки називали себе есерами, а в дійсності вони були проти соціялізації. Один з них Дан. Коваленко..., дуже порядний та інтелігентний селянин, пояснив мені це, кажучи: «Всі селяни розуміють соціялізацію як відібрання безплатно землі у панів і певні, що коли поділять, то вже ніхто від них її не відбере і перший же Парлямент закріпить її за ними, може й за невелику виплату».
Впадає у вічі також докорінна різниця у ставленні до українського руху. Практично автори всіх повідомлень з північних повітів уникають цього питання, тоді як уже в березні – квітні селянство південних і центральних повітів вітало Центральну Раду та схвалювало ідею автономії України. Так 16 квітня в с. Дягова Сосницького повіту (тепер Менський район) відбувся сход. «Вчительки керували зборами. Клас було добре декоровано портретами Шевченка, Лисенка, квітами та вишиваними рушниками. Одна з учительок, в українському костюмі, розмовляла по-українськи, розповіла людям, що зібралися, про поточні події, повідомила біографії Шевченка і Лисенка. Вона ж прочитала брошуру українською мовою «Якої нам треба школи» — Б.Грінченка. Тут же було проведено запис членів українського гуртка і збір на прапори, який дав 53 руб., і збір на національний фонд (12 р.)».
Звичайно, далеко не в кожному селі так активно пропагувалася українська ідея, але, з іншого боку, факти, що засвідчують наявність її, не поодинокі. Власне кажучи, не лише результати виборів до Всеросійських Установчих зборів, а й ставлення селянських громад до української проблематики загалом навесні 1917 р. підтверджують тезу В. Верстюка про «київоцентричність геополітичної конфігурації України в цілому і Чернігівської губернії зокрема». Цей фактор ще з більшою виразністю виявився в майбутньому.
Нарешті ще один момент не можна обійти увагою. З місць скаржилися на нестачу «людей, які б могли роз’яснити населенню істинне значення позицій», як писали із с. Макошине Сосницького повіту (тепер Менського району) ii. Аналогічні спостереження зафіксувала у своїх споминах С. Русова. Улітку 1917 р., перебуваючи в с. Олешні Городнянського повіту (тепер Ріпкинського району), вона брала участь у зборах селян, бо останні «прохали розказати й пояснити їм, що навкруги твориться, що таке автономія, федерація й до кого саме їм, алешнянам, приєднуватися — до Росії чи до України».
За таких обставин населення виявило «повне безсилля розібратися у всьому тому, що відбулося і відбувається сьогодні в новій і вільній Росії. Селяни, хоч і раді відмові Романова від престолу, не можуть оцінити всю важливість цього історичного перевороту... Якщо запитати у них, яке правління, які порядки для них бажані, то відповісти вони не можуть, бо в них немає ні найменшого уявлення про конституцію та демократичну республіку». Тому справа запровадження нових принципів управління невідворотно мала зіткнутися зі стіною їх неприйняття та нерозуміння.
Отже, омріяна багатьма сучасниками політична свобода виявилася, зрештою, несподіванкою, що не завадило чернігівцям з ентузіазмом вітати падіння царського режиму. На тлі загального захоплення змінами виявилися й загрозливі тенденції — тотальний правовий нігілізм та нерозуміння переважною більшістю населення мети й завдань, які поставили перед собою керманичі революції.
Володимир БОЙКО. Тамара ДЕМЧЕНКО. Оксана ОНІЩЕНКО
Далі буде...
Публікація однойменної книги, виданої в Чернігові 2003 року, вміщена в кількох номерах газети «Світ-інфо», яку видає Петро Антоненко. Книга «1917 рік на Чернігівщині», яку видали 2003 року Інститут історії Національної Академії наук України, Інститут європейських досліджень НАН України, Сіверський інститут регіональних досліджень (видавництво «Сіверянська думка») розповідає про події на Півночі України.
