21 лютого виповнюється 10 років перемоги другого Майдану, Революції Гідності, як це назвали пізніше. 18 – 20 лютого – трагічна річниця вбивства повстанців на Майдані.
Перемога над одіозним режимом регіоналів – це було однозначно. Чи стало це перемогою на шляху до європейського, справедливого, нормального життя, тобто до втілення гасел Майдану, – на це хотілося б сподіватися, дискутуючи про Майдан.
21 лютого 2014 року завершилося почате рівно за 3 місяці до цього повстання народу проти режиму, епіцентром якого, вже не вперше, став якраз Майдан Незалежності столиці, хоч Майданом стала вся Україна.
Протистояння, дуже криваве, завершилося саме того дня не випадково, а якраз тому, що дійшло до великої крові, безпрецедентної для історії нашої незалежної країни, та й для європейських країн. Адже в центрі європейської столиці дійшло до розстрілу, вбивства понад 100 її громадян (точна цифра не з’ясована досі, як досі не завершено і розслідування цієї трагедії). Вбивства учасників протестів, яких було названо Небесною Сотнею. Загинула і якась кількість українців по той бік барикад (у прямому сенсі, адже повстанців перекрили центр столиці барикадами), силовиків, які через наказ захищали гнилий режим. І це теж наші жертви.Тому в ці дні ми насамперед поминаємо тих, хто загинув тоді в центрі Києва – 18 лютого, а оскільки ці вбивства не припинили кровопролиття, то ще й 20 лютого.
Після цього стало зрозуміло, що жодних компромісів з режимом бути не може. І з 21 лютого верховоди цього режиму, на чолі з президентом Януковичем, втікали з країни, в основному, в Росію, яка їх випестувала і тримала.
В цій надзвичайній ситуації, як і в розпал першого Майдану, правда, всього тритижневого і без крові, у грудні 2004 року, долю країни взяв у свої руки парламент держави, Верховна Рада, як би ми до неї не ставилися загалом. Ще 20 лютого 2014 року, увечері після кривавого дня, термінове засідання Ради ухвалило постанову про негайне припинення боїв і відкликання силових структур на місця. 21 лютого парламент фактично взяв повну владу у свої руки. 22-го сформував нове керівництво Ради і почав формування уряду. Юридично все було абсолютно легітимно – це до відома тих у Росії і їх прислужників, хто любить торочити про «державний переворот».
Що було далі? Те, що прогнозувалося, і те, що ні. Логічно Рада призначила позачергові вибори Президента на травень і такі ж позачергові перевибори самого парламенту на жовтень А мало прогнозовано у нашу Україну увірвалися дві трагедії, з якими ми й по сьогодні. Вони взагалі безпрецедентні у нашій новій історії.
Перше: в Україні війна. Єдина країна Європи, де вона йде, як би її не називали – спершу АТО (Антитерористична операція), пізніше – ООС (Операція Об`єднаних сил). Почалася війна, нехай тоді ще не нинішня повномасштабна, як бої на Донбасі. Війна, яка уже в перші 5 років забрала понад 10 тисяч вбитих, до них додалися десятки тисяч поранених, більш як півтора мільйона біженців, яких у нас чомусь лукаво назвали внутрішньо переміщеними особами.
Друге: Україна втратила території. Крим було практично одразу після Майдану окуповано Росією, частина Донбасу виявилася теж втрачена для держави, не підконтрольна їй, через війну – заколот сепаратистів, відкрито підтриманий агресією Росії.Якщо після всього цього ми все ж скажемо, що цей другий Майдан, кривавий, з усім тим, що сталося після нього, був необхідним для країни, то чому саме? Очевидно, щоб знести той антинародний режим. Але як в центрі Європи міг постати такий режим, який довелося зносити кров`ю? Мабуть, через убогий рівень нашого громадянського суспільства. А цей рівень включає багато – і потужний середній клас, і такі ж потужні, незалежні засоби масової інформації, і обов’язково – справжній громадянський сектор, у тому числі нормальну політизацію, а не той партійний цирк з понад 350-ма партіями, точніше, партійками з обслуговування олігархату. Те, що тривало і далі.
Всі наступні роки у нас дебатували щодо можливості чи й потреби третього Майдану. Це що – практично визнання, що двох Майданів нам виявилося мало? Хоч взагалі-то, революції – це ненормальний шлях розвитку суспільства. І саме про це треба пам`ятати, відзначаючи 10-ту річницю перемоги революції, вшановуючи безвинні жертви. Думати, як не допустити чергових провалів, чомусь постійних, у нашому поступі, і чергових трагедій, яких уже досить.І чи це такий збіг, що рівно через вісім років з завершення другого Майдану у нас почалася уже повномасштабна війна? Це вже виклик всій Європі, всій планеті – отака нечувана за понад 70 років після Другої світової війни агресія, відкрита війна одної держави проти іншої. Війна наших, на нещастя, сусідів росіян, які кілька століть стягували в одну імперію, в різних форматах, все, до чого могли дотягтися.
А ще є давня істина: сила ворога – у нашій слабкості. А слабкість зазвичай іде від чвар. Не випадково й абсолютно антиукраїнський режим, начебто ж зметений першим Майданом, Помаранчевою революцією, повернувся, взяв реванш саме через чвари переможців першого Майдану.
***
Всі фото зроблені мною на Майдані, тобто в епіцентрі революції. Сам Майдан Незалежності, центральні квартали Києва, підступи до Верховної Ради, перші вуличні бої на Інститутській 18 лютого вранці (про це ж і додане відео). Всі три місяці Майдану я працював на ньому як журналіст, будучи журналістом столичної газети «Слово Просвіти», редакція якої знаходилася практично на Майдані, на Хрещатику. Також робив публікації про Майдан у своїй газеті «Світ-інфо».
18 лютого, вранці, це був вівторок, я поспішав у Верховну Раду, де був акредитований як журналіст, на засідання парламенту. Це мало бути дуже важливе засідання. Тому з самого ранку колони повстанців прямували з Майдану вгору, вулицею Інститутською до парламенту. Втім, вулиці між нею і паралельною Грушевського, на якій розташована Рада, вже були заблоковані силовиками. З труднощами, показавши посвідчення журналіста і картку акредитації, мені все ж вдалося пройти по Шовковичній до Ради. А колони йшли в обхід і зосередилися в Маріїнському парку.
Скоро стало зрозуміло, що засідання не буде. З вікна парламенту я побачив, що починаються зіткнення протестувальників з силовиками. Через парк, повз кордони сутичок, виходжу на Інститутську. Тут уже починаються вуличні бої. Повстанці вибивають ломами бруківку, кидають її в силовиків. А на дахах вже з`явилися снайпери, які стріляли в натовп. З`явилася інформація про перших вбитих і поранених. Я повернувся в редакцію, щоб дати в номер газети перші фото вуличних боїв.
Почалося криваве 18 лютого...
Петро Антоненко
