Вкотре Олександрові наснився сон, який повторювався майже щоночі. Він їхав центром Донецька, на адміністративних будівлях майоріли українські прапори, площами та бульварами гуляли щасливі родини. А він прямував до свого цеху в Харцизьку, де мали запускати чергову виробничу лінію та виготовляти нову продукцію. Й Олександр знав, що це не просто мрія, не просто відголоски щасливого минулого. Це віщий сон, який неодмінно стане дійсністю. Зовсім скоро…
Продовжуємо, шановні читачі, знайомити Вас з окремими епізодами життя людей, які змушені залишати свої домівки через війну на Донбасі.
Розповідь восьма.
Допомога постає, коли сам працюєш
Олександр Добрий їхав майже безлюдними вулицями Краматорська. Невеличке промислове місто, яке стало тимчасовим центром Донеччини, вже готувалося до сну – завтра буде черговий непростий день. А ось робочий день Олександра ще не завершився. Він щойно вийшов з цеху, де працює головним механіком. Цех став для нього майже другою домівкою, що її він укотре відбудовував власними руками. Останні два роки видалися для нього справжньою історією боротьби. Втім, розпочалась ця історія значно раніше.
***
Кілька років тому на околицях Харцизька, промислового містечка поблизу Донецька, Олександр разом зі своїми друзями побудував сучасне промислове підприємство. Звели фактично посеред поля – компанія викупила наявний промисловий об’єкт і на його місці побудувала нові виробничі корпуси. Було закуплено найсучасніше обладнання, прокладено нову лінію енергопостачання. Налагодили виробництво різноманітної продукції з дроту – починаючи з решіток для будівництва й закінчуючи всіляким садовим інвентарем. Спочатку працівникам підприємства довелося дуже багато працювати вручну з використанням власних розробок. Наприклад, під час цементування підлоги використовували спеціальні решітчасті «матраци», які замінили арматуру, але при цьому монтування відбувалося значно швидше. Олександр часто пригадував, як хизувався перед друзями, що за день зробили більше, ніж упродовж тижня за традиційної технології. Отож компанія потроху зростала, завод розвивався, аж доки в Донбас не прийшла «русская вєсна».
Олександр неохоче пригадує події весни-літа 2014 року. Вони фактично зруйнували звичний побут його родини та зробили вигнанцем у власній країні. Ця війна розпочалася якось непомітно. Для людини, яка не цікавилась політикою, навесні 2014 року, здавалось, нічого дивного не відбувалося – просто на донецькій площі імені Леніна збиралися якісь дивні люди з вимогами приєднання до Росії та проведення референдуму. Коли ж вони захопили будівлю обласної адміністрації та проголосили «народного губернатора», з’явилися тривожні передчуття, проте усвідомлення війни та окупації ще не прийшло. Десь до середини літа в Донецьку та його околицях війни не було помітно взагалі. Звісна річ, якщо не заїжджати в район аеропорту, де бойовики вже почали перестрілки з українськими військовими. Певний час воєнні дії тривали десь у Слов’янську та Краматорську, а більшість донеччан і надалі жили своїм розміреним життям. Ситуація кардинально змінилася після того, як у липні «війська» під керівництвом Гіркіна вийшли з півночі Донеччини та перебралися до обласного центру. Одного дня звичний та улюблений Донецьк перетворився на якийсь незнайомий і незатишний.
Олександр добре пам’ятає той день, коли перебувати в окупованому Харцизьку стало просто неможливо. Він та його друзі ніколи не приховували своїх проукраїнських переконань. Та раптом з’явилось багато ворожих до такої позиції людей. Якось, повертаючись додому, він зустрів безкінечну колону вантажівок, у кузовах яких сиділи військові. Слідом ішла військова техніка, їхали приватні автівки…
– Тату, чому ми мусимо втікати зі своєї власної домівки? Чому ці люди щось мають вирішувати замість нас? – запитували в батька двоє синів.
Що можна відповісти на ці запитання? Й не до відповідей було тоді – відлік ішов на лічені години. Слід було негайно лишати рідну оселю й забирати найдорожче – власну родину. Знаходитися в місті, яким вешталися не дуже «ввічливі чоловічки» в російських одностроях і яке скоро почали обстрілювати з важкої зброї, було вкрай небезпечно.
Збори тривали всього кілька годин. Родина брала лише найнеобхідніше: документи та конче потрібні речі. На своїх місцях залишилися улюблені іграшки, сімейні світлини, книжки та різноманітні дрібнички, які робили оселю затишною. Проте родина не полишала надію, що все це тимчасово, що зовсім скоро українська армія звільнить Донецьк, поверне собі контроль над кордоном – і Харцизьк разом з підприємством, яке власноруч будував Олександр, знов заживе звичним життям.
Ви читаєте восьму розповідь проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика
Далі йшли довгі тижні вимушеного відпочинку на Азовському морі. Дотепер Олександр навіть не уявляв, що можна ненавидіти відпустку. Він завжди чекав її, щоб мати змогу провести час із родиною, оздоровити синів. Але літо 2014 було зовсім іншим. Минали дні, й хоч українська армія потроху просувалася в бік Донецька, надії на повернення додому згасали. «Я ніколи в своєму житті так довго не ходив у пляжних капцях», – з жалем у голосі промовив кремезний чоловік, який звик працювати без вихідних і майже без відпусток. Ці слова одного з Олександрових товаришів навіювали сум.
Однак випуски новин майже щодня приносили добрі новини – українська армія звільняла чергові міста, просуваючись усе ближче до головного міста Донеччини. Вже в серпні здавалося, що до визволення Донецька лишилися лічені дні – місто було майже в повному оточенні. Та сподівання на швидке повернення додому розбилися вщент у День незалежності. Якраз події в Іловайську Олександрове життя розірвали навпіл. На територію України ввійшли частини регулярної армії Російської Федерації. Багато загонів українських військових були оточені в Іловайську, і далеко не всім вдалося вирватися звідти – там загинули сотні. Лише після цього він гірко усвідомив, що старого будинку в нього більше немає, а життя слід будувати наново. Як і завод, якому він віддав стільки часу й сил.
Їхати далеко від власного будинку Олександрові не хотілося. Тож він обрав Краматорськ. Це місто для нього не було зовсім чужим – він навчався тут в інституті, мав дуже багато місцевих друзів і знайомих.
***
Орендована двокімнатна квартира в Краматорську тепер зустрічала Олександра родинним затишком і смачною вечерею. Він навіть забув про ті кілька місяців, які прожив далеко від дружини й синів. У серпні 2014 року з моря Олександр поїхав до Краматорська готувати підґрунтя для евакуації родини, а дружина тоді з двома дітьми повернулася до Харцизька.
Це був украй непростий час для сім’ї. Дружина працювала вчителем української мови в школі. Мови, яку нова «влада молодої республіки» не вважала за доцільне вивчати. Офіційно на дружину ніхто не тиснув, але їй часто натякали, що її предмет зовсім не потрібний дітям. Сини, хворі на цукровий діабет, постійно потребували дорогих ліків і специфічної діагностики. Всього цього, звісна річ, в окупованих містах Донеччини не було й близько. Навіть заробітну плату вчителі не отримували. Те, що їм у вигляді подачок давала окупаційна «влада», вона сором’язливо називала не платнею, а матеріальною допомогою.
Певний час Олександр намагався привозити все потрібне для них з «великої землі», але це відбирало дуже багато часу та сил. Довго так тривати не могло. Крім того, з часом це стало просто небезпечним – бойовики ретельно відстежували всіх, хто регулярно проїздить через блокпости. Такі часті поїздки та наявність грошей будь-якої миті могли стати причиною для затримання. Заради викупу людину могли затримати, звинуватити в шпигунстві та запроторити до катівні. Що ставалося по тому, достеменно не міг сказати ніхто: «затримані» або будували обороні споруди на передовій під постійними обстрілами, або виконували якісь господарські завдання, а іноді й просто безслідно зникали. На окупованих територіях не діяли жодні закони та правила.
Терпіти це та ризикувати стало несила – й у січні 2015 року Олександр перевіз родину до Краматорська. Там він уже вдруге взявся будувати підприємство.
***
Олександр зайшов на кухню, сів за стіл, але подумки був у зовсім іншому місці. Пригадав, як вони з партнерами восени 2014 року почали відновлювати виробництво. Просто сидіти без діла вони не могли, адже це загрожувало б ще й безгрішшям. На щастя, приміщення в Краматорську для нового підприємства вдалося знайти досить швидко. Проте воно було покинутим і занедбаним. Спочатку чоловіки навіть не називали його цехом. Для Олександра цех – це світле й охайне приміщення, де сучасні верстати-роботи виробляють сотні одиниць товару на хвилину. В цеху обов’язково пахне мастилами, працює зварювальний апарат, не спішно, але впевнено пересуваються працівники. Й зупинити їх може лише поява головного технолога – привабливої дівчини, яка радше нагадує модель, ніж фахівця з металевих конструкцій. Проте все це залишилося поблизу окупованого Донецька. Його цех, який він фактично будував своїми руками, зараз зачинений і понівечений російськими набоями. А коштовне обладнання, яке він знав краще за свою автівку, можна використовувати лише як металобрухт, бо запустити його без дистанційного дозволу австрійського виробника не зможуть навіть «міністри промисловості» всіх «молодих республік».
На жаль, вивезти обладнання з окупованого міста було неможливо. Бойовики навіть не вимагали за нього якоїсь значної винагороди. Вони просто не дозволяли підприємцям забирати власне майно, яке раптом стало «надбанням республіки». А ось частину готової продукції вивезти вдалося. Втім, щоразу поїздка за черговою партією виробів для водіїв перетворювалась на справжній подвиг. Після чергової ходки чоловік стверджував, що це було востаннє і що життя йому значно дорожче, але наступного разу знов сідав і їхав. Саме завдяки реалізації цієї продукції підприємству вдалося виручити необхідні кошти на відновлення виробництва. Тож ці вимушені подорожі були звичайними маленькими подвигами однієї людини заради досягнення спільної мети.
Плинув час, і це недобудоване приміщення в Краматорську позбувалося мотлоху й поступово стало нагадувати справжній виробничий цех. Правда, задля цього довелося вивезти кілька машин сміття та різноманітного брухту. Бракувало лише обладнання, яке перетворює бухти металевого дроту на вироби, що їх купують у величезних будівельних гіпермаркетах і на невеличких базарах.
Свої перші верстати в новому цеху Олександр із друзями та партнерами збирали фактично власноруч. На щастя, більшість із них були дипломованими інженерами, які закінчили місцеву машинобудівну академію. Й це був для них черговий іспит з предмету «Металорізні верстати та інструменти», від якого залежала не лише їхня доля, а й підприємства. Цей екзамен вони склали на відмінно. Зібрані майже з металобрухту верстати досі є основою їхнього виробництва. А Олександр і тепер полюбляє щось удосконалювати в цих машинах. Навіть коли в цеху почало з’являтися сучасне обладнання, ці на подив якісні й надійні саморобні пристрої і надалі виконували свої завдання.
***
Після смачної вечері – зручне крісло й футбол. Та спогади про останні два роки не полишали Олександра. Він чомусь пригадав, як почав натрапляти на вироби свого підприємства в новому для себе місті. Одного разу, зазирнувши до квіткової крамнички, він побачив підставку для квітів. А господиня бідкалась, що підприємство, яке їх виробляє, залишилося в окупованому Харцизьку. Потім якось в одному з міських супермаркетів він зняв продукти з гачків, які (він їх упізнав) виготовило його підприємство. Саме в такі хвилини прийшло усвідомлення, що цей переїзд, всі ці зусилля не були марними, що підприємство матиме майбутнє й розвиватиметься. Він переконався, що його продукція за ціною та якістю здатна конкурувати з китайськими виробами.
До війни їхні вироби продавали в більшості великих будівельних супермаркетів країни. З початком активних бойових дій ці відносини призупинилися. Проте, коли підприємство відновило виробництво, торговельні мережі залюбки почали брати його продукцію на дуже вигідних умовах. Поступово повернулися старі клієнти, також з’явилися й нові. Річ у тім, що підприємство виробляло різноманітні недорогі сітки-«рабиці», що були конче потрібні задля впорядкування осель, магазинів і дворів.
Усілякі підставки для квітів, мангали, декоративні огорожі та інші металеві вироби охоче купували мешканці різних міст України. Ба більше, попит іноді вражав несподіванками: наприклад, якось дуже популярними серед покупців стали настінні кашпо для осель. Тож довелося хутко братися й за таке.
Публікація про презентацію книги "«Знедолені? Нездоланні!»" та відео ТУТ
А ось із розвитком виробництва виникли певні складнощі. На закупівлю нового обладнання шукати кошти складно було і в мирні часи, а коли навколо війна – годі й сподіватись. І допомога постала звідти, відкіля її навіть не очікували. Одного разу співробітники підприємства побачили оголошення про міні-гранти для переселенців, що їх пропонували донори з ПРООН. Спочатку дістати щось задарма здавалося певною авантюрою, ба навіть лотереєю. Та позаяк підприємство нічого не втрачало, вони вирішили пристати до цих змагань. Лише після того, як надійшло повідомлення про перехід на другий етап конкурсу проектів, співробітники поставилися до процесу серйозніше. Втім, перемога стала справді приємним дарунком долі. Завдяки цьому грантові вони отримали майже мільйон гривень на закупівлю обладнання. А два нових верстати – це чотири додаткових робочих місця й ширші можливості для виробництва. Ще один конкурс проектів виграв один з працівників: зараз він створює власну лінію з фарбування готових виробів. Партнери, в яких раніше замовляли цю послугу, не в захваті, але для підприємства це розвиток, нові робочі місця та можливість постійного розширення асортименту виробів.
Ще однією проблемою під час переїзду стали різноманітні бюрократичні перепони. Це Олександра дратувало й засмучувало понад усе. Виявилося, що держава не може допомогти своїм громадянам, які опинилися в складних умовах, натомість державні чини ще й створюють різні перешкоди. Наприклад, купа проблем виникла з перереєстрацією підприємства. Попри всілякі переконання, закрити його в окупованому місті та зареєструвати в новому не вдалося. Тож уже понад рік фірма Олександра працює як філія підприємства, зареєстрованого на окупованій території.
До речі, частина робітників (справжня гордість підприємства) перебралася з Харцизька, хтось прийшов із місцевих. Повірте, це лише на перший погляд здається, що гнути та зварювати дріт – дуже просто. Насправді для цього необхідні дуже точні рухи й міцна рука. Є тут навіть трішки творчості. Інакше як можуть з’являтися незвичайні красиві речі, виготовлені з простих елементів? Працевлаштовано на підприємстві й кілька бійців – учасників АТО. Олександр пишається цими хлопцями, які, навіть не зважаючи на воєнний досвід, лишилися людяними й творчими. Працюють тут і жінки: їм довірили надзвичайно відповідальний напрямок роботи – пакування готової продукції. Адже саме за цією «одежиною» споживачі оцінюють вироби. Щодня Олександр разом зі своїми партнерами намагається поліпшити умови праці. Спочатку встановили газове опалення виробничих цехів. Наразі триває активний ремонт побутових приміщень, роздягалень, душових з гарячою водою. Й платню прагнуть забезпечувати конкурентну.
Уже засинаючи після важкого дня, Олександр знов повернувся думками на виробництво. Кілька днів тому він спіймав себе на думці, що почав планувати. Мріяти про розвиток виробництва, вигадувати, що ще вони могли б виробляти, які для цього потрібні верстати, скільки ще слід залучити працівників і де можна закуповувати якісніші матеріали. Олександр Добрий засинав щасливою людиною. Він має родину, яка підтримує його в усіх починаннях. У нього є улюблена робота, яка стала сенсом його життя. Є своє виробництво, яке він двічі створював власними руками. Так, вороги поцупили в нього домівку, перетворили на вигнанця в своїй рідній країні. Але все це лише зробило його сильнішим. Змусило ще більше любити країну, попри всі тимчасові негаразди та складнощі.
Олександр дуже часто запитував себе, чи правильно він учинив, кинувши все та перебравшись до чужого міста? Напевно, він міг лишитися вдома. Треба було просто мовчати, не виказувати свого ставлення до «русского міра» та до України. Так нині поводяться багато мешканців окупованих міст. Поступово вони стали жити винятково якимись біологічними потребами: пошуки грошей на харчі, намагання знайти магазини з доступними цінами (а таких там просто немає), прагнення переоформити пенсію, тупцювання в чергах за гуманітарною допомогою. Таке собі людське життя десь на межі з існуванням тварини. Проте це єдина можливість вижити в містах-примарах. Людина там має або ненавидіти Україну, або приховувати свої погляди. Поховати свої звички, свої думки. Такі правила гри, що триває в Донецьку, Луганську чи Харцизьку.
Цілком можливо, що з часом Олександрове підприємство навіть відновило б роботу. Проте повсякчас чоловік відчував, що це була б звичайнісінька зрада. Зрада не лише своєї країни, а й самого себе. Ніколи до цих подій він не вважав себе таким уже патріотом, але війна змінила не лише Олександрове життя, а й його самого. Він раптом збагнув, що бачить себе лише в Україні. Тільки тут він може жити, працювати, виховувати дітей, будувати своє життя. Саме тому Олександр ніколи не шкодував, що покинув все звичне та переїхав до Краматорська, де йому вдалося розпочати нове життя.
Укотре Олександрові наснився сон, який повторювався майже щоночі. Він їхав центром Донецька, на адміністративних будівлях майоріли українські прапори, площами та бульварами гуляли щасливі родини. А він прямував до свого цеху в Харцизьку, де мали запускати чергову виробничу лінію та виготовляти нову продукцію. Й Олександр знав, що це не просто мрія, не просто відголоски щасливого минулого. Це віщий сон, який неодмінно стане дійсністю. Зовсім скоро.
Андрій Романенко
Довідково
Наприкінці липня цього року в Чернігівській бібліотеці імені М. Коцюбинського відбулася презентація книги різних історій переселенців «Знедолені? Нездоланні!», яка видана Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика. Публікація про презентацію книги ««Знедолені? Нездоланні!»» та відео ТУТ
До книги увійшли 15 історій переселенців, які залишили окуповані території Донецької та Луганської областей, а також окупований Крим, і спробували розпочати нове життя в інших регіонах України.
Як розповіла редактор-упорядник цієї книги Ірина Черниченко, над виданням працювали 15 авторів – журналістів, з них деякі також є переселенцями з окупованих територій східних областей України.
Попередні публікації тут:
